Євромайдан. Початок
«Це мало зовсім інший вигляд: ніби він підпише угоду — і буде святкування»
Юлій потрапив на Майдан ще тоді, коли там було кілька десятків людей, і залишився до останнього — зустрівши сотні тисяч. Про те, що на головній площі його рідного Києва збирається громадськість, дізнався випадково: «Кияни не так часто гуляють Майданом і Хрещатиком, тож не пам’ятаю точно, чому я там був і за яких обставин. Суть у тому, що це виглядало як збір людей в очікуванні підписання Угоди про євроінтеграцію. Це було важливо, тому що визначально для нашого руху як демократичної європейської країни — і всі очікували на Майдані. Це мало зовсім інший вигляд: ніби він підпише — і буде якесь святкування. Без сцени, якихось вимог, люди просто зібралися».
Проте зберегти такий настрій надовго не вдалося. 29 листопада 2013 року — день, коли Віктор Янукович поїхав із Вільнюса без підписаної Угоди про євроінтеграцію. Юлій ділиться: «Це був шок, який переростав у нерозуміння: ми — народ, ми хочемо європейського майбутнього, а наш президент, якого ми обрали, сам вирішує за нас».
Після цього, пригадує чоловік, почалися заклики до протесту, однак і тоді вони не мали обрисів революції: «Спочатку ми просто сподівалися, що коли вийде великий натовп на вулиці, то, можливо, якісь радники або останні клепки в його мізках натякнуть, що це може мати наслідки, — але влада з цим загралася».
Євромайдан. Загострення
«Що більше людей виходило, то більше з’являлося автозаків»
Однак протестувальників не почули. Юлій Терехов розповідає: «У якийсь момент ми відчули, що голос народу намагаються взагалі заткнути. Почали вишиковувати загони внутрішніх військ, виставляти якісь огорожі. Влада вирішила, що цих невдоволених людей можна заткнути, а потім бізнес-еліта буде вирішувати все так, як хочуть вони».
Протест посилювався, разом із ним зростала кількість беркутівців на Майдані. Юлій каже, що було відчуття змагання — хто перший здасться: «Спротив наростав паралельно: що більше людей виходило, то більше з’являлося автозаків».
Євромайдан — Революція Гідності. Ніч розгону
«Дали команду фас — стерти, зачистити Майдан»
У ніч на 30 листопада 2013 року на Майдані залишилися чергувати кілька сотень людей, переважно студентів. Вони співали, спілкувалися, грілися кавою й теплом від діжок із вогнем, і ще не знали, що наказ про їхнє фізичне витіснення з Майдану вже віддали. О 4:07 Сергій Кусюк, керівник київського «Беркуту», передав своїм заступникам останнє розпорядження про розгін протестувальників. Юлій Терехов пригадує: «Дали команду фас — стерти, зачистити Майдан. Людей на моїх очах забивали, мене забивали. Бігли просто як шалені, ці мусора, вулицями, били всіх підряд. Вони були наче сп’янілі від цієї команди».
Тієї ночі Юлій був серед відносно «уцілілих». Разом із 10-15 людьми вони тікали вулицею в бік Михайлівського собору, щоб там знайти прихисток: «За нами бігли, вони шукали всіх уцілілих з Майдану, аби добити й забрати в автозаки, і ми мусили сховатися в соборі. Там почали давати інтерв’ю, хотіли кричати на весь світ, що таке відбулося. Священники били в набат, у дзвони. Ми до останнього не могли розслабитись, тому що, як виявилося, беркутівці оточили собор».
О 10 ранку в тоді ще 17-річного Юлія розрядився телефон. Почало з’являтися відчуття сильного болю у спині, якій, як виявилося, добряче дісталося, і туманного усвідомлення: «У момент, коли ти оговтуєшся, намагаєшся прийти в себе від шоку, починає боліти спина, якої ти до цього не відчував, намагаєшся скласти думки докупи. І потрошку ти це рефлексуєш в емоції злості, гніву. Ми були зачищені, забиті, за волосся розтягнені, “Беркут” хотів нас перемолоти…»
«Якби це, прямо кажучи, війська Нацгвардії Російської Федерації приїхали лупцювати “хохлів”, а це такі ж, по суті, українці. До останнього була категорія людей, які благали, намагалися достукатися до них, розмовляли. Я багато чого в житті бачив: був у Донецькому аеропорту, під час повномасштабної на Ізюмському напрямку, в Бахмуті. Однак то вже були зовсім інші події, де ти чітко розумієш, що це війна. А коли виходиш на мирний протест і намагаєшся донести свою позицію — і з тобою поводяться таким чином, стріляють в людей, вбивають власний народ, аби тільки заглушити твоє слово, і кров українців тече українськими містами від рук українців — це просто вибух мозку».
Революція Гідності. Усвідомлення
«Ти свідомо береш палицю, щит і розумієш, що стаєш на шлях боротьби, що це вже революція»
Вийшовши з Михайлівського собору, Юлій спустився в метро, щоб дістатися додому. Тоді він побачив немов альтернативну реальність: «Я вже був інший, розумієте? І тому, коли в метро побачив, як люди, як і раніше, їдуть на роботу, наче нічого не відбулося, — виникли такі суперечливі відчуття. Здавалося, їм байдуже. Вони йдуть у своїх справах, а я спускаюся в метро побитий».
Юлій потрапив додому близько одинадцятої. Рідні обробили його гематоми на спині після побиття, і на кілька годин хлопець заснув. Прокинувся вже, як розповідає, з усвідомленням, що йде «на бійню»: «Пам’ятаю: тільки розплющив очі й дивлюсь навколо — яку я можу взяти палицю, що можу намотати собі на руки, як захистити спину».
Така агресія проти власного народу породжувала в Юлієві відчуття, що він не змириться й не пробачить, а тому має помститися: «У цей переломний момент ти вже свідомо береш палицю, щит — і розумієш, що стаєш на цей шлях боротьби, що це вже революція. Це не просто махати ліхтариками: піснями й танцями кардинальних змін у країні не зробиш».
Революція Гідності. Початок
«Ти просто йдеш бути своїм серед своїх, стати плечем до плеча»
Коли Юлій, трохи оговтавшись від нічних подій, знову повертався на Майдан, спершу побачив, що біля собору, де вони збиралися, люди також прийшли з будівельними матеріалами, палицями, шоломами — всім, що можна було б використати для захисту. Однак іще більшу підтримку суспільства він відчув, коли дійшов до Майдану: «На контрасті з тією чорнотою, якою блищав Майдан уночі, — цими шоломами чорними, цими чорними крупинками [«Беркуту» — ред.] — наступного дня нас туди річкою ніс натовп, і все було заповнене людьми, яких ставало ще більше».
Юлій пригадує відчуття єдності із суспільством: «Після того, як наших 200-300 людей просто били, розігнали й дуже багато кого в той момент, як виявилось, вже вивезли в автозаках “на зовсім”, люди повстали. Усі, як один, йшли й знали, куди вони йдуть, що вони мають бути там, показати, що ми єдині, сильні. Що ви поставите проти нас тепер?».
Ця єдність тоді відчувалася у всьому: «…навіть у налитій чашці чаю від жіночки. От у неї був удома термос, вона зробила 20 літрів чаю, принесла й наливала його. Він закінчився через пʼять хвилин, але вона вже зробила внесок — і це був факт єдності. Люди, які заїжджали на дорогих автівках, відкривали багажник, а машина була повністю забита палицями, лопатами. Жінки, які дубасили молотком по бруківці, бо колись її клали для того, щоб там коні їздили. А тут, вибачайте, нам треба нею битися. Ця жіночка дубасить бруківку, вона не може побудувати барикаду чи бити палицями “Беркут”, але вона може це. І вона це робить. Ця єдність витала в повітрі: в піснях, закликах, у відчутті підтримки. Ти просто йдеш бути своїм серед своїх, стати плечем до плеча».
«Зараз мені сумно від усвідомлення, що, на жаль, ми як нація відчуваємо цю єдність лише на піку якоїсь катастрофи. Це був сплеск, і він досить довго тримався, враховуючи, що потім відбулася окупація Криму й початок збройної агресії на сході. Але вже у 2017 році воно спадало», — розповідає Юлій Терехов.
Революція Гідності. Загострення
«Мені було лячно за цих людей, з якими тільки що відчував єдність. Серед них ще й була моя мама…»
Юлій був на Майдані протягом усієї Революції Гідності, окрім двох моментів: коли захворів і як поїхав до університету, щоб закрити сесію: «Увесь час я жив там, я не міг собі дозволити іншого. З усієї країни з’їхались люди, а я, киянин, не міг поводитися на кшталт: “Ну все, я почергував — піду додому в тепле ліжко”. Якщо люди мерзнуть на вулиці, то я буду мерзнути з ними. Якщо людей б’ють кийками або розганяють, я буду серед них і в той момент».
Пригадує день, коли складав сесію в університеті: «Більшість викладачів ставилися лояльно. Пізніше стало відомо, що, окрім мене, кілька хлопців із групи теж були на Майдані. До мене дійшла інформація, що, мовляв, ти на Майдані, але не наглій, на сесію маєш з’явитися. Більшість мені поставили “автомат”, а на один довелося приїхати, здавати курсову роботу, яку я зробив за один вечір. Наступного дня прийшов закривати всі ці заліки. Пам’ятаю, був брудний, у дірявій куртці, пропаленій вогнищами й цими світло-шумовими гранатами. Відчиняються двері аудиторії, усі на мене підіймають обличчя, бо вони сидять і пишуть, а я ще й запізнився на той нещасний диктант. Тоді викладачка ледь не заплакала. Я дав їй залікову книжку і не просив щось поставити, просто залишив її. Питання освіти, навчання для мене тоді було на останньому місці. Вона поставила “автомат”».
Згодом, коли Юлій підписав свій перший контракт, в університеті вмовили взяти академвідпустку, щоб потім повернутися, мовляв: «Їдь, воюй, але ж ти був крутим звукорежисером, отримував високі оцінки. Навоюєшся — приїжджай». Однак більше до цієї справи чоловік не повернувся.
Відчуття єдності з людьми чергувалося зі страхом за них, коли на Майдані ставало надто небезпечно. Юлій пригадує: «Ми спалили БТРи, що їхали нас штурмувати, відійшли від Грушевського. Майдан був майже в оточенні. Тоді я наблизився до кутка вулиці й подивився: зліва БТРи й дуже-дуже багато міліції, внутрішніх військ, “Беркуту”. На мосту зверху атакують, з Жовтневого скидають людей. Розумію, що за спиною ще гірше. Мені було лячно за цих людей, з якими тільки що відчував єдність. Серед них ще й була моя мама. Я сказав їй іти. Уже тоді відчувалося щось схоже з самовідданістю героїв, які готові зірвати гранату, перебуваючи в оточенні. Я тут залишуся, а ти йди».
Це був перший момент, коли в Юлієві відчуття єдності й страху так міцно переплелися. Другий такий момент був під час розстрілів.
«Еволюція революції»
«Кинути щит і втекти — це спустити цих собак […] на всіх людей позаду тебе. Просто не розглядалося такого варіанту»
Групі, в якій тоді був Юлій, довелося побувати в усіх найпекельніших точках під час Революції Гідності. Однак він і не думав піти з Майдану: «Звісно, страх був. Я не соромлюся це визнати, хоч і чоловік, кіборг. Проте чомусь ти не розглядаєш цього варіанту, сам для себе його анулюєш. Коли почалися розстріли, мене родичі вивезли звідти машиною, просили зупинитися. Там уже повний хаос нісся, людей розстрілювали, як у тирі. Проте навіть в умовах, коли нас били, оточували, заливали холодною водою, пускали на нас величезні колони, коли в мене стріляли гумовими кулями, я просто не мав такого для себе варіанту. Це як зрадити себе й людей, які поруч. Пригадую, як відтягував пораненого дідуся, у якого з голови йшла кров, він лежав і ми відступали зі щитами. Він потім долучився до іншого натовпу, ми залишились стояти стіною. Кинути щит і втекти — це спустити цих собак на того ж самого дідуся, на всіх цих людей позаду тебе. Просто не розглядалося такого варіанту».
Юлій Терехов називає те, як розгорталися події на Майдані, еволюцією революції: «Ми вчилися робити революцію — і зараз би це зробили швидше. Варіанту розійтися вже немає, так? Тоді ми будемо стояти. Холодно? Ми будемо грітися. Спочатку були палиці, зрозуміли, що це дурня, — взяли арматуру. Біля діжки тепло, але тепло виходить нагору? Поставили буржуйки. Біля буржуйки добре, але простір навколо холодний? Розгорнули намети. Це було наче створення мікросоціуму, мікроцивілізації».
Юлій пригадує момент, коли приніс додому шматок з монумента Леніну: «Моя родина плакала. Бабуся взагалі розридалася, тому що… минуле дідуся: багатодітна родина в селищі, де були й голод, і всі ці цькування НКВД. І його внук зніс пам’ятник Леніну, і будує нову українську націю».
Революція Гідності. (Не)завершення
«Чи можу я цілковито спокійно […] сказати цій Небесній Сотні, що їхній внесок, їхня найбільша сплата вже до кінця реалізовані?»
Кінець Революції Гідності був доволі дивним, розповідає Юлій: «Не було якогось дня, коли ми вирішили, що все, розходимося. Втікав Янукович, почалися сутички, пов’язані з окупацією Криму. Тут уже Донецьк, Луганськ. Це не закінчилося об’єднанням України в якомусь співі гімну, спокійними виборами, неспішним обранням влади чи розмірковуваннями про наше світле майбутнє, де Росії немає і вона не напала. Події Майдану переросли в зовсім іншу ситуацію. На фінальних стадіях Революції Гідності доводилося думати про зовсім інші речі. Я не відчув полегшення».
«Чи можу я цілковито спокійно і чесно сказати цій Небесній Сотні, загиблим героям, що їхній внесок, їхня найбільша сплата вже до кінця реалізовані? Буду перед собою відвертим — ні. Залежно, яку ти ставив мету перед собою. Якщо це просто щоб у нас в Конституції було написано щось про Європейський Союз — так. Якщо вона більш глобальна: щоб твої діти жили в європейській країні, щоб ти був упевнений в завтрашньому дні, щоб дотримувалися всі норми, — я не знаю», — розповідає Юлій Терехов.
Нескінченна революція
«Куди втікати? Куди відходити? Ти подивися, там село, там живуть українці, там чиїсь батьки…»
Юлій пригадує, що на фінальних етапах революції почав цікавитися, як можна долучитися до війська: «У якийсь момент ти починаєш гуглити бригади ЗСУ, дізнаєшся, як підписати контракт, де краще служити, які є роди військ, чим відрізняються десантники від спецназу. Як для чувака, який думав стати діджеєм, створювати треки, я вже був зовсім іншою людиною».
28 серпня 2014-го, у 18 років, Юлій Терехов уклав свій перший контракт і поїхав на захист Донецького аеропорту. З того часу чоловік не полишав військової служби. «Чому ми не можемо побудувати умовний паркан по Дніпру і просто втекти? Бо в нас такого варіанту немає. Так само як не було варіанту втекти з Майдану. Я усвідомив це в Донецькому аеропорту. Там мені було максимально лячно, і в один момент я був дуже відвертий зі своїм командиром після контузії. Сказав йому наодинці, що мені страшно. Він мене зрозумів, це була довга розмова. Тоді пояснив: «Чувак, куди втікати? Куди відходити? Куди відступати? Ти подивися, там село, там живуть українці, там чиїсь батьки. За цим селом ще село, а за ним велике місто — у нас немає куди відступати. Це цінності, за які ми тут воюємо, вмираємо, вбиваємо, аби там було щасливо, добре й тепло».
Авторка: Роксолана Кривенко
Фото: колаж НЗЛ
Важливе 
