Бавовник — теплолюбний, тому його висівають у ґрунт, коли минає загроза весняних заморозків. Квітне великими чашоподібними квітами жовтого чи лимонного кольору, які схожі на мальви. Рослина добре переносить спеку до 30°С. Загалом бавовник посухостійкий, але під час проростання насіння та цвітіння потребує підвищеної вологості. Стараннями українських селекціонерів ми вже маємо сорти, які встигають визрівати до настання перших заморозків.  

Віра Боровик — головна наукова співробітниця Інституту кліматично-орієнтованого сільського господарства і про українську бавовну вона може розповідати годинами. Адже сама є авторкою одного з сортів цієї культури та кількох перспективних ліній. Нещодавно пані Віра захистила докторську дисертацію, яку писала протягом року під обстрілами в Херсоні. 

Науковиці — 67 років, її шлях в науці почався ще при Радянському Союзі. На початку 90-х довелося одночасно доглядати за тяжкохворим чоловіком, маленькими дітьми й при цьому не покидати роботи. Після смерті чоловіка жінка залишилася одна з дітьми. Виживати довелося в прямому сенсі. Зарплати в інституті не виплачували місяцями, бували дні, коли в їхньому домі, крім картоплі та соняшникової олії, не було чого їсти. Але й у такий критичний час жінка не змінила роботи, продовжувала працювати в науці. Навіть коли закрили наукову програму з вирощування бавовнику — вона продовжувала підтримувати колекцію перспективних ліній цієї культури. З часом  в особистому житті Віри теж відбулися зміни — зустріла чоловіка, який став батьком для її дітей, підтримкою і надійною опорою для неї і вдома, і на роботі.

Перед початком повномасштабного вторгнення Віра Боровик коробку з насінням цінних зразків генетичних ресурсів сільськогосподарських рослин Херсонщини забрала додому. Саме це врятувало колекцію від знищення. 

Поки в країні триває війна, актуальність вирощування бавовнику набирає нових сенсів. Адже це — не лише прядильна культура, а й сировина для виробництва нітроцелюлози, з якої виготовляють порох. А порох нам потрібен, щоб не залежати від імпортного постачання снарядів, патронів, мін.

З чого почався ваш шлях у науці? 

Я особливо не мріяла працювати саме в науці, мій чоловік дуже хотів стати науковцем. Ми одружилися ще під час навчання у Херсонському сільськогосподарському інституті, після третього курсу у нас народилася старша донька. До її народження я всі іспити складала лише на відмінно. А з появою Оксанки в заліковці з’явилися й четвірки. 

Чоловік закінчив навчання на рік раніше від мене і влаштувався на роботу до Науково-дослідного інституту зрошуваного землеробства в лабораторію агротехніки зернових. Через рік і я до нього приєдналася, ми разом вступили до аспірантури на заочну форму навчання. Працювала у відділі боротьби з бур’янами, досліджували нові гербіциди (хімічні препарати — ред.), їхній вплив на рослини в посівах сільськогосподарських культур.

Навчання в аспірантурі та робота над кандидатською далися мені напрочуд легко. Ще були свіжі знання після закінчення інституту, цікава робота. Кандидатську ми з чоловіком захищали в один день. Позаочі говорили, ніби Павло написав дисертацію за мене. Але це не так, я самостійно працювала над своєю темою і всю роботу виконувала сама. 

У радянські часи жінці було набагато важче захиститися. Пам’ятаю, як одна співробітниця захистила докторську дисертацію і про неї було багато брудних пліток. Те, що вона була розумною, талановитою і дуже відданою своїй роботі, ніхто до уваги не брав. Можливо, мені пощастило тому, що ми з чоловіком захищалися в один день. Говорили, що в Радянському Союзі це унікальний випадок, коли подружжя в один день захистили кандидатські дисертації.  

Якийсь час я продовжувала працювати у відділі захисту рослин, але робота вимагала регулярного контакту з отрутохімікатами. Засоби індивідуального захисту в ті часи були досить примітивними, а серед препаратів, які ми досліджували, були й сильнодійні, що негативно позначалося на здоров’ї людей, які з ними контактували. 

У мене майже після кожної обробки почали з’являтися висипи на шкірі. І чоловік сказав, що потрібно міняти роботу, адже ми ще хотіли мати дітей. Тому почали шукати місце в інших відділах інституту і я перевелася до відділу режимів зрошення. З 1993 року в нашому інституті відновили програму по роботі з бавовником.

Знаю, що певний період ви займалися селекцією бавовнику. Можете розповісти історію вирощування бавовни на Херсонщині?

Бавовник почали вирощувати на Херсонщині ще до революції 1917 року. Перші спроби вирощування цієї культури на території нашої області почалися з 1827 року в поміщицьких господарствах на невеликих ділянках. 

У 1930 роках Радянський Союз дуже гостро потребував сировини бавовни. По-перше — це дешева тканина, щоб одягти населення країни, це наповнювач для ватників — найбільш поширеного зимового одягу, який пропонувала радянська промисловість для робітників та селян. По-друге, і це було найголовнішим, — з волокна бавовни виготовляють нітроцелюлозу — сировину для виробництва пороху. Радянський Союз готувався до війни й пороху потрібно було багато. 

У середньоазійських республіках змушували селян засівати поля лише бавовником. Але його урожайність без зрошення була дуже низькою. Тоді згадали про досліди з бавовником в поміщицьких господарствах Херсонщини й заснували тут науково-дослідну станцію з вивчення та селекції бавовнику. Загалом клімат на півдні України дуже близький до клімату американського штату Теннессі, в якому цю культуру успішно вирощують. Сталін не любив чекати результатів досліджень, якщо американці вирощують — значить і ми зможемо. 

Найкращі землі на півдні України почали займати посівами бавовнику. Оскільки місцеві селяни зовсім не розуміли, що це за культура та як за нею доглядати, то питання робочої сили вирішили теж характерним для тих часів методом — 20 тисяч узбецьких, таджицьких та киргизьких сімей, яких визнали баями (тобто куркулями), депортували на Херсонщину й Одещину. Замість того, щоб закупити насіння скоростиглих сортів бавовнику у США та Болгарії, в Україну завезли насіння середньоазійських сортів, які до нашого клімату не пристосовані.

У ті часи вирощування бавовнику було справжньою каторгою для селян. Дозрівав він дуже пізно — лише наприкінці жовтня, та в листопаді відкривалися перші коробочки. Для його збирання залучали все сільське населення, діти працювали на бавовнику мало не до Нового року. Збирати потрібно було все до останньої коробочки, адже для виробництва нітроцелюлози придатне навіть волокно з нерозкритих коробочок. Потім селян примушували сушити нерозкриті коробочки вдома на печі, розкривати їх вручну з допомогою ножа, здавати добуте волокно і лише після цього за свою тяжку працю вони отримували хліб та зерно. 

Після смерті Сталіна та розбудови системи зрошувальних каналів в Середній Азії цю культуру припинили вирощувати в Україні, оскільки там в кілька разів зросла його врожайність. Змінилася також політична ситуація у світі й Радянський Союз міг безперешкодно купувати бавовну-сирець в країнах Азії та Африки.

Коли Україна відновила незалежність, то повернулися до проведення дослідів з вирощування та селекції бавовнику. Оскільки наш інститут утворили на базі науково-дослідної станції бавовнику, то цю програму впроваджували саме тут. Я тоді працювала у відділі режимів зрошення й займалася вивченням агротехніки та зрошення цієї культури. 

Селекцію доручили Тетяні Борисівні Немоловській, яка починала свою наукову діяльність на початку 1950-х років саме з селекції бавовнику. Вона була досить вимогливою керівницею і співробітники довго у неї не затримувались, переходили в інші відділи. Чимось я їй сподобалася, можливо, своїм азартним відношенням до роботи, і вона почала вмовляти перейти під її керівництво. Я все відмовлялася, бо чомусь не бачила себе в селекції. У пані Тетяни тоді вже був солідний вік і якось вона проговорила, що немає кому залишити свої напрацювання, поділитися своїм досвідом, щоб після неї було кому продовжувати роботу з селекцією бавовнику. Я задумалася над  цими словами й наважилася прийняти її пропозицію, і жодного разу про це не пошкодувала.

Мені з пані Тетяною було дуже комфортно працювати. Попри велику різницю у віці, ми з нею були як подруги, вона навчала мене всіх тонкощів роботи з селекційним матеріалом, зі способами селекції цієї культури, закохала мене в бавовник. З 1993 по 2007 роки ми зареєстрували два сорти бавовнику Дніпровський 5 та Підозерський 4 та вже мали кілька перспективних ліній з гарними показниками. У нових сортів коробочки починали відкриватися на початку вересня, вони мали гарні результати по врожайності, була розроблена під їхнє вирощування агротехнологія. 

Але далі програми по бавовнику перестали фінансувати. У народній пам’яті залишився негативний досвід вирощування бавовнику за радянських часів. Фермери відмовлялися його висівати. Потрібно було впроваджувати програму підтримки фермерів на державному рівні, але в Академії аграрних наук України також працювали люди, які пам’ятали про той невдалий радянський експеримент і вважали недоцільним фінансувати будь-які програми з вирощування бавовнику в Україні. 

[Для кращого розуміння, як відбувався та чому провалився радянський експеримент з бавовником в Україні, рекомендуємо подивитися документальний фільм «Херсонська бавовна або невдалий радянський експеримент». Отут серія 1, 2, 3 та 4. Науковиця Віра Боровик в цьому фільмі виступає експерткою — ред.]

Тема вашої докторської дисертації пов’язана з генетичними ресурсами рослин. Можете пояснити простими словами, що таке генетичні ресурси рослин, у чому полягає їхня цінність та як їх використовують?

Генетичні ресурси рослин є основою для селекції рослин. Це поняття запровадив академік Вавілов. Він створив генофонд рослин при Всесоюзному інституті рослинництва, до якого збирали насіння різних рослин, зокрема — дикоростучих, від яких беруть початок культурні. Це насіння зберігається у спеціальних сховищах, його використовують селекціонери у своїй роботі, наприклад, якщо потрібно посилити якусь ознаку, яка притаманна дикорослим рослинам, а в культурних проявляється дуже слабо. Також туди надсилали насіння селекційних зразків, які мають яскраво виражені певні ознаки й можуть служити донорами генів цих ознак при виведенні нових сортів. 

В Україні Національний фонд генетичних ресурсів рослин України створили при Інституті рослинництва імені Юр’єва в Харкові. Наразі майже кожна країна, у якій проводять селекційну роботу з рослинами, має свій генофонд рослин. 

У Норвегії на архіпелазі Шпіцберген розташоване Всесвітнє сховище насіння. Його неофіційно називають «ноєвим ковчегом», а мета — збереження світового різноманіття культурних і диких рослин. Уже 217 країн зберігають насіння різних рослин в цьому сховищі.

Після закриття програм з селекції бавовнику мені запропонували очолити програму по генетичних ресурсах в інституті. Я й надалі працювала в селекції, але вже з соєю, а колекцію бавовнику продовжувала висівати щороку, щоб не втратити наші напрацювання. 

Відповідала за те, щоб по всіх культурах, по яких проводимо селекційну роботу в нашій області, вчасно передавали зразки насіння цінних та перспективних ліній до генофонду рослин України, допомагала їх описувати й оформлювати записи до бази даних генофонду.

Щороку, коли готували теми робіт на наступний рік, я планувала тему по бавовнику, але щоразу мені відмовляли. Колеги вже підсміювалися з мене, мовляв, «знову, Віро, твій бавовник не затвердили».

Ваш будинок в Херсоні розташований неподалік Антонівського мосту. Розкажіть, будь ласка, що ви чули й бачили в перші дні повномасштабного вторгнення окупантів на Херсонщину?

На світанку 24 лютого я почула якесь гучне гудіння, вийшла надвір і побачила, що над мостом зависли кілька гелікоптерів, навколо них час від часу було видно якісь спалахи. Я тоді нічого не могла зрозуміти, зайшла до хати, розповіла чоловікові та дітям. Коли вони вийшли на вулицю — гелікоптери зникли. Через деякий час дізналися, що то, можливо, висаджувався на міст десант.  

Далі ми боялися виходити з дому, бо навколо все гриміло й гуркотіло: то гвинтокрили над нами кружляли, то щось з ревом пролітало. Коли ЗСУ відступили з мосту, то ворожа техніка довжелезними колонами їхала через міст, і ми постійно чули цей гуркіт. Чоловік все рвався вилізти на покрівлю будинку, щоб щось відзняти, мовляв, це все історія і її потрібно фіксувати. Я його не пускала, говорила, що наразі якийсь снайпер тебе зафіксує навіки.

Це просто щастя якесь, що я коробку з колекцією генетичних ресурсів вирішила зберігати вдома, бо поїхати на роботу, навіть у перший день, коли ще ЗСУ утримували Антонівський міст, ми б не наважилися. Надто небезпечно було в нашому районі взагалі виходити на вулицю. Уламки снарядів прилітали у двори, у кількох будинках вибуховою хвилею позносило покрівлі та вибило вікна. 

Можете описати своє життя під час окупації?

Після 1 березня ми рідко виходили на вулицю і майже не вибиралися до міста, лише за нагальної потреби, коли потрібно було щось купити. А потім по нашому району почали ходити окупанти з обшуками. Люди говорили, що шукають фахівців з IT-галузі, щоб залучити до своїх служб. А наш син Володя з дружиною жив разом з нами й працював віддалено в IT, тому вирішили діяти на випередження і вивезти дітей з окупації. Зібрали найнеобхідніше і 5 квітня вирушили в дорогу. 

Дорога на Снігурівку (Миколаївщина — ред.) пролягала повз наш інститут, бачили, що росіяни там поставили блокпост, у приміщеннях влаштували свою базу. Вивезли дітей до Одеси, самі хотіли повернутися додому, але не змогли — окупанти один міст підірвали, понтонний міст розвели й проїзд у цьому напрямку став неможливим. Поїхали до моєї сестри в Первомайськ Миколаївської області, пожили якийсь час у неї. 

Потім дізналися, що директорка нашого інституту Раїса Вожегова, щоб зберегти колектив інституту і щоб люди мали роботу, звернулася до Академії аграрних наук з проханням допомогти з цим питанням. Їй пішли назустріч і в Одеській області заснували Інститут кліматично-орієнтованого сільського господарства, щоб співробітники з нашого інституту могли там працювати. Пані Раїса пропонувала всім вченим, щоб вони шукали способи, як вибратися з окупації та їхати в Одеську область, де є недороге житло й робота. Ми теж поїхали туди, нам надали для проживання гуртожиток, і ми закладали досліди та продовжували працювати.

Там ми дізналися про звільнення Херсона — радість у всіх була неймовірна. Розуміли, що мирного життя вдома у нас не буде, адже ворог занадто близько. Чоловік повернувся в Херсон в січні 2023 року, а я приєдналася до нього через місяць. Усе-таки жити в рідних стінах набагато комфортніше.

Писати дисертацію я зовсім не планувала. У вересні 2022 року, після наради, директорка сказала мені, мовляв, чекаю від вас, Віро Олександрівно, на свій день народження подарунок. Мене ця заява трохи ошелешила: «Якого подарунка ви від мене хочете?». Вона відповіла, що докторську дисертацію. І я задумалася над цим. Матеріалу в мене достатньо, час для цього теж є. Взялася до роботи вже в лютому 2023 року. Щодня вставала о третій годині ночі, працювала до десятої ранку. 

До березня 2024 року робота була виконана. Захист призначили на 13 вересня, це була п’ятниця. Я була впевнена в собі, адже вся робота була виконана мною особисто, тому й не боялася, що хтось може мені поставити запитання, на яке не зможу дати відповіді. Захист відбувся успішно. Робота з бавовником знову відновлена. Ми вже маємо два договори про наукове співробітництво з іншими країнами: Узбекистаном та Болгарією і працюємо одразу над трьома проєктами по цій культурі. 

Розкажіть про свою волонтерську діяльність у звільненому Херсоні

Наша родина, тобто ми з чоловіком та сім’ї наших трьох дітей, Оксани, Володі та Каті, склалися коштами й придбали для потреб ЗСУ три авто. Район, у якому ми живемо — це переважно приватний сектор. Після звільнення Херсона він став одним із найнебезпечніших, бо добре проглядається з протилежної сторони Дніпра і його постійно обстрілюють. Більшість людей звідси виїхали, залишилися переважно самотні люди похилого віку. То ж ми з чоловіком розвозили їм воду, гуманітарну допомогу, предмети гігієни. 

А ще волонтерством стала наша робота. Біля нашого будинку є невеличка ділянка землі — то я на ній розмножувала шафран і єгипетський бавовник. У 2024 році сапери розмінували кілька полів нашого інституту, і ми з чоловіком та ще кілька співробітників обробляли їх, висіяли насінницькі посіви сої та колекцію сої, бавовнику і ще деяких культур. 

Директорка інституту, пані Раїса Вожегова, проти того, щоб ми працювали на цих полях. Вона вважає, що тут дуже небезпечно. Але ж ми знаємо ці поля і цю землю. Працюємо, коли немає загрози. І головне — ми можемо забезпечити тут зрошення.

Чоловік мій — теж науковець, але він сідає за кермо трактора й обробляє землю, посіви, ремонтує техніку. Під час війни зіштовхнулися з однією проблемою — дуже багато з’явилося фазанів та куріпок, які шкодили нашим посівам.

Через сильні обстріли ми були змушені покинути наш дім і перебралися в будинок знайомих, які виїхали за кордон. Тут менше обстрілів і біля дому є ділянка землі, на якій я планую сіяти та розмножувати колекцію.

Є в мене й аспіранти й аспірантки, з якими я працюю та допомагаю робити перші кроки в науці. Дехто з колег скаржиться на своїх аспірантів, мовляв, «молоді, ліниві, все роблять не так». А я своїми пишаюся. Вони талановиті, амбітні, я радію з того, що молодь йде в науку і є кому передати свої знання та досвід. 

Матеріал створено в межах проєкту НАУКОВИЦІ, який реалізується громадською організацією INSCIENCE в рамках програми «ЄС за гендерну рівність: разом проти гендерних стереотипів та гендерно зумовленого насильства» (фаза 2), що фінансується Європейським Союзом та реалізується спільно зі Структурою ООН Жінки в Україні та UNFPA, Фондом ООН у галузі народонаселення.

Ця публікація розроблена за фінансової підтримки Європейського Союзу. Її зміст — відповідальність Структури ООН Жінки в Україні та UNFPA, Фонду ООН у галузі народонаселення, та не обов’язково відображає погляди Європейського Союзу.

Авторка тексту: Віта Науменко

Фото: з архіву героїні