Як для вас почалося повномасштабне вторгнення?

На початку повномасштабного вторгнення я була в Києві, в гуртожитку. За кілька тижнів до 24 лютого я зареєструвалася на сайті викладачів, щоб знайти учнів для навчання гри на фортепіано. Мені зателефонував хлопець білорус, в якого був офіс на Золотих воротах. У них була кімната відпочинку, в якій стояло фортепіано. Ми займалися близько двох тижнів — до початку повномасштабного вторгнення.

Білоруси, яких я там зустріла, були дуже виховані культурно — вони цікавилися мистецтвом у всіх його проявах. Ми дуже класно проводили час. Увечері вони організовували кінопокази із кінокритиками, готували лекції про художників. Я думала: «Вау! Боже, я — музикантка, творча людина, ніколи  — не зустрічала такого». 

Причини приїхати до України у всіх них були різні. Їхня робота не залежала від країни. Але це були ті білоруси, які у своїй країні виходили на протести. Вони шукали тут спокою. Один із них мав українське коріння: його мама — українка, він тут народився і вирішив повернутися сюди.

Ми разом із ним в лютому 2022 року виїхали за кордон, багато подорожували, почали зустрічатися. Але він не зміг спокійно бути за кордоном — дуже жалкував, що виїхав. Він дивився новини більше ніж я, моніторив карти DeepState і декілька разів пробував повернутися до України. 

Розкажіть, будь ласка, про його спроби повернутися до України

Одного разу ми приїхали до Молдови — в нього були всі потрібні документи, але йому поставили відмову. Сказали, що у Влада немає потрібної суми готівкою, оформили відмову, яка діє на всі пункти пропуску.

Після цього він не зупинився. Я поїхала в Україну до його бабусі, щоб вона написала офіційне запрошення і я передала документ Владу. Він проїхався по декількох пунктах пропуску, але його ніде не пропускали. Проте він був дуже впертий: вирішив бути в Україні — значить буде в Україні.

Через якийсь час я поїхала до України — не могла бути за кордоном. Ми тоді ніби розійшлися і я нічого не знала про його дії. Якось серед ночі він мені подзвонив, сказав, що помер наш котик. А сам він завтра мав бути вже в Україні. Я запитала: «Вийшло стати військовим?».

У нього вже був дозвіл. Він поїхав на кордон з цим документом. Його знову спершу не пустили, але потім він дочекався двох білорусів, які також пішли добровольцями, і приїхав. 

Чи бачилися ви з ним після того, як він повернувся до України та став до лав української армії?

Ми ще кілька разів зустрілися, але потім фінально розійшлися. Він вивчав свою нову професію із самого нуля — взагалі нічого не знав, але з дуже великим захопленням це робив. Його до всього тягнуло, він хотів все вміти. Його дуже швидко оформили, хоча для білорусів цей процес триває довго. Він рвався на бойові. 

В нас був такий зв’язок: як мати відчуває дитину — так я відчувала його. 

Одного разу він був на задачі й мені тоді було так погано, як ніколи в житті. Ми списалися і він сказав, що за тиждень приїде. Через кілька днів мені написала наша спільна знайома: «Ти знаєш, де Влад?». Я їй сказала, що все нормально, на вихідних має повернутися. Ми дочекалися вихідних, і я вже все зрозуміла. Це відчувалося. Всередині сидить таке, що тебе вивертає. Ти намагаєшся пояснювати собі, що ні, цього не сталося. 

Згодом я зустрілася з командиром Білоруського Добровольчого Корпусу, і він розповів. 

Тому з того часу ти постійно підтримуєш Білоруський Добровольчий Корпус…

Так, бо це частина мого життя, частина мене. 

Як, на твою думку, українці ставляться до білорусів-добровольців?

Українці часто з підозрою ставляться до білорусів, бо їхня країна займає ворожу позицію щодо нас у цій війні. Зокрема, тому дуже складно робити збори для Білоруського Добровольчого Корпусу. Я перший раз думала: «Зараз як назбираю». А потім бачу, що не йде. Бо на заклик допомогти білорусам майже ніхто не реагує. 

Є ті білоруси, що терплять і залишаються в Білорусі; є ті, що обрали варіант виїхати та жити за кордоном; і певна частина тих, хто стали добровольцями, які мають мужність воювати за Україну. Це люди, які змінили своє життя радикально. Вони не просто втекли від режиму — вони обрали бій за свободу. Їх мало, але вони змінюють реальність.

Я вважаю, що після того, як повністю звільнитися Україна, тоді звільниться Білорусь. Так має бути. Іншого шляху просто немає. 

Якою людиною був Влад?

Я думаю, що насамперед він був по-хорошому впертим і чутливим. Таке враження, що його зараз немає, бо він був занадто унікальним для цього світу. Влад був творчим: грав на фортепіано, до того — на скрипці. Він був відкритим до всього нового, цікавився інтер’єром, тому дуже гарно облаштував офіс, щоб усім було комфортно. Можливо, колись здійсниться моя мрія: вдасться викупити цей офіс і зробити його таким, яким зробив його Влад.

Він розумів мене краще, ніж я сама себе. Я навіть не встигала про щось подумати, а він уже казав: «Ну, ти, мабуть, хотіла сказати ось так і так». А я: «А, ну так». Тобто не треба було пояснювати, що я відчуваю. У нас було абсолютно взаємне розуміння.

Минулого тижня я випустила пісню, присвячену Владу. Усе, що я робитиму відтепер, — присвячене йому.

Що це за пісня і чому саме вона?

Ця музика була написана в період, коли ми були разом. Тоді я ще не писала музику — лише починала — і це був зовсім маленький фрагмент, про який я згодом згадала. Я подумала: з цього шматочка, який він чув, треба створити повноцінну композицію.

Цей уривок складався ніби з двох різних тем, і спочатку я зробила з нього одну пісню. Потім на репетиції колега-музикант порадив: «Аню, зроби з цієї пісні п’ять». Я спершу не хотіла ділити, але згодом вирішила створити дві композиції — «Прийди до мене уві сні» і «Зустріч уві сні». Адже тепер я можу бачити його лише уві сні — і то дуже рідко. Але коли мене щось турбує, він все ж таки сниться і дає відповіді.

«Прийди до мене уві сні» — більш драматична частина, про той час, коли я дізналася, що його немає. Ця мелодія, яку він чув, вона ніби красива та лірична, але всередині пісні звучить нерозуміння того, чому так сталося. Завершується вона двома нотами, які ніби зависли в повітрі, і це своєрідна хвилина мовчання. У другій пісні з’являється ще один інструмент — саксофон Вона про якісь приємні зустрічі, побачення уві сні, про те, що існує якась надія і життя триває. 

Авторки: Олександра Мазур та Вікторія Шварцкоп

Фото: колаж НЗЛ

«Мета — деокупація України та Білорусі з російського полону. Наміри — щодня підтверджуються знищенням ворога на фронті. Військові ряди щодня зростають. Відданість обраному шляху кожну мить бачать наші загиблі брати. Білорусь передусім!», — йшлося в описі до відео з нагоди створення нового корпусу.

У цей день, ще у 1863 році, почалося антиімперське повстання, яке стало масштабним збройним виступом народів колишньої Речі Посполитої проти російського самодержавства. Січневе повстання проходило під гаслом «За нашу і вашу свободу» і є спільним історичним досвідом польського, литовського, білоруського та українського народів. Одним із учасників та керівників Січневого повстання був Кастусь (українською Костянтин) Калиновський — ключова фігура у боротьбі за власну незалежність для білоруського народу. 

«Тільки тоді, народе, заживеш щасливо, коли москаля над тобою не буде», — писав Кастусь Калиновський в одному з чисел «Мужицької правди», яка виходила латинським алфавітом білоруської мови.

Повстання 1863 року жорстоко придушив російський царський генерал Михайлом Муравйовим, якого в Білорусі прозвали «вішальником». Учасники повстання або виїхали за межі Російської імперії, або були заслані на Сибір, або страчені. У Вільнюсі повішали чи розстріляли понад двадцять повстанців, серед них — Костянтин Калиновський і Зигмунд Сєраковський. 

НЗЛ запитали в бійців БДК про мотиви та кінцеву мету формування, бої та про підтримку українців — читайте далі в тексті.

Які головні мотиви стали основою для створення корпусу? 

«Головною метою було і залишається завдати максимальної шкоди московським військам. Бо від цього варварського свавілля страждає не лише Україна, а й окупована Білорусь. На той момент, наприкінці 2022 року, в Україні було кілька підрозділів з білоруським національним компонентом. БДК став майданчиком для їхнього об’єднання в єдину бойову структуру», — кажуть в коментарі НЗЛ бійці «Білоруського добровольчого корпусу».

Які умови та правила, щоб приєднатися до військового формування?

Головна умова для того, щоб приєднатися — бажання працювати та розвиватися. Війна потребує постійного розвитку і те, що було актуально рік тому, сьогодні стає неефективним. Також важливі моральні якості потенційного бійця, він має розділяти ідеї корпусу та принципи, про це кажуть самі бійці БДК.

Яка кінцева мета створення корпусу?

За словами бійці, вони, як білоруси, хочуть, щоб в результаті цієї війни Білорусь звільнилася від Москви. 

«Сьогодні наше головне завдання — допомагати Україні. Ми глибоко зацікавлені в сильній, успішній Україні. Україна в майбутньому стане хорошою альтернативою Москві в нашому регіоні. І стане прикладом того, що з Москвою можна і треба воювати», — коментують бійці БДК.

У яких операціях та боях брав участь БДК з моменту створення?

Бійці корпусу були майже на всіх гарячих напрямках фронту — Херсонський, Запорізький, Донецький (Авдіївка, Бахмут, Горлівка, зараз Покровськ), Харківський (Вовчанськ). Одна з найскладніших операцій була на Херсонському напрямку, у 2022 році там були запеклі бої, багато бійців не мали досвіду і вчилися вже в бойових умовах. 

«Дуже складними були операції на воді — Нова Каховка, Кінбурнська коса, це була одна логістична проблема. Про всі пункти та операції [в яких брали участь – ред.] казати не можемо, але були по всій лінії зіткнення», — говорять військові.

Яке воно — сьогодення білорусів в українській армії?

«Сьогодення білорусів у армії нічим не відрізняються від українських [військових — ред.], але специфіка нашої роботи змушує нас багато рухатися по всій лінії фронту, починаючи від Херсона і закінчуючи Черніговом. Ми багато спілкуємося з різними людьми, часто буває, що українці щиро здивовані нашим рішенням добровільно боротися за Україну. Більшість із них дуже задоволені, що не вони одні протистоять московській навалі. Присутність і допомога підіймає бойовий дух наших сусідів по окопу», — кажуть бійці.

Чи відчувають військові БДК підтримку від української влади та суспільства?

«Найголовніша підтримка для нас — можливість отримати безцінний бойовий досвід і захистити честь білоруського народу. І українська влада, і українське суспільство поступово до нас прислухаються. Тому що після того, як московський ставленик Лукашенко облив усіх білорусів брудом, нам було важко змінити ставлення до себе. Сьогодні своїми діями, потом і кров’ю ми демонструємо свою відданість волі та свободі, це бачать не лише українці, а й увесь світ», — говорять військові корпусу. 

Фото: архів бійців БДК

Приєднуйтеся до Спільноти The Ukrainians — підтримуйте розвиток українськомовної журналістики