Різдвяна звізда — центральний символ

Найбільш упізнаваним символом-атрибутом різдвяних традицій є Різдвяна звізда. Щороку українці виготовляють нову звізду, щоб використати її під час колядницьких обходів, сповіщаючи радісну звістку. В Інституті народознавства НАН України зазначають, що цю традицію українці привезли із села Мацьковичі, що нині розташоване на території Польщі. Вже у повоєнні роки вона зʼявилася у Дублянах на Львівщині. Зокрема, там Михайло Швець та його донька Юлія Гризлюк досліджують різдвяні звізди та створюють їх власноруч. 

Звізда уособлює світло та благословення. Зазвичай вона має вісім променів, які уособлюють баланс і рівновагу. Водночас її нерідко виготовляють із дев’ятьма, десятьма або навіть дванадцятьма променями — головне, щоб їх було не менше, ніж початкова кількість, тобто вісім.

Сьогодні звізду можна побачити не лише в руках колядників, а й у вітринах магазинів, на підвіконні улюблених кав’ярень та посеред міських вулиць — вона перероджується, стаючи частиною живої традиції.

Кутя і різдвяний стіл

Якщо звізда здебільшого зʼявляється поза домом, то наступна традиція повертає у сімейний затишок — до Святої вечері, де серед дванадцяти страв ставили кутю. Наталія Тихолоз, українська літературознавиця та франкознавиця розповідає, як святкували ніч перед Різдвом у сім’ї Івана Франка. У них під час вечері такої ж важливості, як і кутя, набував традиційний напій — узвар. Зокрема, коли родина сідала за стіл, аби посмакувати кутю, господар набирав ложку і кидав під стелю, щоби Бог дав урожай. А от у родині Михайла Коцюбинського, як розповідає Наталія Коцюбинська, заступниця директора Чернігівського літературно-меморіального музею-заповідника, «їли юшку із солоної риби, кутю з пшениці та узвар із фігами». Ба більше, про приготування до Різдва та Святої вечері Коцюбинський писав у оповіданні «Ялинка».

Солом’яний атрибут — дідух

Традиція шанувати дідуха на Святу вечерю тягнеться ще з часів язичництва, хоча збереглася лише на західних територіях України. «Дідух як атрибут має давнє походження. Наші пращури вірили в Дажбога, і колись свято називалося Різдво-Корочун… […] І тому дідух виступає посередником між тим, що є, і тим, що ми хочемо отримати», — розповідає Тетяна Пірус, етнологиня та науковиця. Тетяна згадує, що дідуха виготовляли ще влітку, і він чекав свого часу аж до Святої вечері. Розмір і висота символу не мають значення: він має бути з колосків одного збіжжя — жита або ж пшениці.

Коляда та спротив

Після Святої вечері українці традиційно йшли колядувати. Існує повір’я, що чим більше колядників завітає до оселі, тим щедрішим буде рік. Колядування з часом набувало різних форм. Одна з найвизначніших — вертеп — театралізоване дійство, що поєднує колядки, діалоги та символічні образи. Його головною метою було прославити народження Христа та принести радість. 

Донька поетів та дисидентів Ігоря та Ірини Калинець — Дзвінка Калинець-Мамчур розповідає медіа «Твоє Місто» історію вертепу в період репресій та спротиву проти союзного Нового року. «Вони [батьки — ред.] так захоплено розповідали про вертеп, що я, вже школярка, просилася, щоб вони мене взяли наступного року». Тоді етнографічний одяг і коляди на релігійний мотив були справжньою відвагою. З 12 січня 1972 року, згадує Дзвінка, почалися масові арешти, КГБісти проводили облави та обшуки — вертеп був страшним дійством для радянської влади. Відновити це дійство вдалося з 1988 року. За словами Дзвінки, вони першими разом із Товариством Лева почали їздити з вертепом до Рівного, Умані, Одеси, відновлюючи українську традицію. 

Згадуючи вертеп, варто звернути увагу на стрічку «Суспільного» — «Репресована коляда». У фільмі розповідають про дисидентів через призму вертепної традиції. Стрічка поєднує архівні матеріали, свідчення очевидців, театральні елементи та анімацію. В основі сюжету — Ігор та Ірина Калинець, Іван та Надія Світличні, Стефанія Шабатура.

Сакральний другий Святвечір

Не менш важливою є традиція Щедрого вечора — другої коляди. Ліля Яремко, фольклористка, розповідає виданню «Дивись.info», що для наших предків Щедрий вечір був сакрально-магічним. У цей день українці просили духів, щоб ті сприяли у господарстві та врожаю. У деяких регіонах України, за її словами, було заведено ходити із музично-драматичними дійствами під назвою «Коза» та «Меланка». 

Згадаймо також і про щедрування — традицію, що збереглася і донині, — та про «Щедрик» Микола Леонтовича. Уявімо: старе українське село, початок зими, лунають голоси щедрувальників, віщуючи радість та сміх. Саме із таких традицій походить «Щедрик». Народна основа пісні корениться в дохристиянських звичаях, коли щедрівки були частиною зимових святкувань. Текст щедрівки розповідає про ластівку, яка прилетіла звістити про багатий рік: «Щедрик, щедрик, щедрівочка, прилетіла ластівочка… ». Ця словесна простота робила пісню близькою людям, а її ритм нагадував дзвін дзвіночків. Недарма англійською щедрівка звучить як «Carol of the Bells». 

Авторка: Марта Берник