Якби повернутися в той день, коли ви лише починали все організовувати, чи змінили б щось?

Із кожним роком у нас щось додавалося, але базово нічого не змінювалося. З часом я все більше розуміла цю акцію: чому вона працює і чому знаходить відгук. Багато з того, що ми робили, воно було несвідомим — просто так відчувалося. 

Нам дуже хотілося додати персоналізованості — і ми завжди рухалися до цього. Тому на другий рік створили листівки, в яких можна вписати імена. Були випадки, коли люди самі просили цю листівку. Вони питають: «А буде карта? Я хочу прийти, вписати». Наступний етап — перенести цю традицію в домівки. 

Чимало медіа пишуть про цю акцію як загальнонаціональну. Чи відчуваєте ви, що вона є такою? 

Так, так, так! І вже на другий рік це відчувалося. Насправді й першого року так було. 

Тому що насправді ця акція про світлу пам’ять. Ти відчуваєш внутрішнє єднання, зокрема емоційне, з людьми. Я теж ходила в заклади, дивилася на ці столики, і деякі з них робили цілі меморіали. Кожен розумів це по-своєму, вкладав душу в цей столик — і від цього ставало тепло і приємно. Ця акція дуже сумна, але водночас ти розділяєш цей смуток і теплі спогади з людьми. Треба розуміти, що сім’ї загиблих живуть у цій траурній культурі і це їхня рутина. Люди бояться зачепити розмовами про це. Але, наприклад, я щотижня ходжу на кладовище. Мене цим не зачепиш, бо це моє життя і воно для мене стало нормалізованим. Так вже склалося. 

У мене ніколи не було якогось бажання зробити цю акцію тільки своєю. Тому я і звернулася до платформи пам’яті «Меморіал» — хотілося масштабувати ініціативу. І як результат: вона вже живе своїм життям. Люди на весіллях роблять столи пам’яті. Або, наприклад, коли у Львові було багато загиблих від ракетної атаки, там теж поставили стіл пам’яті для вшанування тих, хто загинув. 

Яку історію, пов’язану з акцією, пам’ятаєте найбільше?

У Харкові мама відкрила кав’ярню на честь загиблого сина, яку назвала «Паломник» (позивний бійця спецпідрозділу Kraken, 26-річного Андрія, який загинув 7 вересня 2022 року під час звільнення Балаклії). Вони зробили там великий круглий стіл і на стільцях залишили куртку її сина та побратима, який загинув разом з ним. У Львові є заклад «Кримський дворик», і власниця попросила в мене макети, бо хотіла кожен столик присвятити конкретній людині. Або дівчинка, яка працювала в закладі «Багряний», і її батько загинув. Там був дуже гарний столик, який перетворився на стихійний меморіал, бо люди почали приносити туди квіти. Я теж туди прийшла — і там ця листівка з іменами була заповнена з обох боків. Звісно, це пробиває на сльози, але воно не має якогось негативного контексту. Це все — світла пам’ять. 

Є заклади, які майже біля лінії зіткнення приєднувалися до «Столу пам’яті». Минулого року нам телефонували зі Слов’янська: вони все там самі надрукували, бо ми б не могли доставити матеріали. 

Які ритуали  допомагають вам триматися після втрати? 

Існує дискурс про те, чи потрібно постійно жити війною та втратою, чи варто часом відволікатися. Я обрала інтегрувати горе у своє життя. Тобто я не уникаю його, а просто живу з ним: приймаю і даю йому можливість існувати. Це дає мені можливість далі існувати. І виробляє в мені якусь рутину. Наприклад, я щонеділі ходжу на кладовище. І це для мене доволі звичний процес, який дозволяє вшанувати. Не відмовлятися, не уникати, але й не жити тільки горем. Є люди, які так живуть, і це їхній шлях. Я вирішила інтегрувати горе у своє життя. Це не все моє життя, але це частина, яку я не ігнорую, з якою я співісную.

Чи ініціатива «Стіл пам’яті» якось допомагає у цьому інтегруванні? 

Мені цікаво спостерігати за тим, на чому я роблю акцент у кожній акції. У перший рік я дуже багато говорила про ось цей пункт: «Пригорнімо тих, хто несе у своїх душах тягар утрати своїх побратимів, чоловіків, братів, батьків, матерів, сестер, дружин, бо їхній тягар — найбільший, який коли-небудь знало людство» (ця фраза є на табличці, яку надсилають для сервірування столу). Але на другий рік і тепер мені більше вдається зосереджуватися на основній думці цієї акції: вшанування й розповіді про полеглих захисників. Бо спочатку — коли ти горюєш — ти дуже потребуєш цієї підтримки. А потім — коли трохи отямилася — то вже можеш надати цю підтримку або розповісти більше про військових, а не про те, як тобі погано.

Що б ви могли порадити людям, які зараз проживають втрату рідного через війну і хочуть зберегти пам’ять?

У перший рік я робила «Стіл пам’яті» через сторінку фонду. Тоді самостійно розвозила закладам таблички й листівки. Вони, можливо, й не знали, хто я така: просто прийшла дівчинка і принесла табличку. Я не робила на цьому великого акценту. Мені хотілося, аби ця акція не була прив’язана до моєї особистої історії, а жила для всіх. 

Я дуже довго залишалася в тіні цієї ініціативи. Не тому, що не хотіла, а тому, що для того, аби публічно щось сказати, треба мати ресурс. Коли ти переживаєш втрату, то, щоб зробити щось хороше, маєш піклуватися, перш за все, про себе. І якщо відчуваєш, що в тебе є сили, ресурси, то роби потроху. Якщо є бажання започаткувати якусь ініціативу для своїх рідних — не бійтеся, цікавтеся, пробуйте. Не виходить — спробуйте ще. Давайте собі час. Не засмучуйтесь, якщо не виходить. 

Але якщо ви не можете це зробити — це теж нормально. Не всі мають це робити, бо кожен переживає горе по-своєму. Ми як суспільство маємо підтримувати і робити почуття та горе цих людей видимими. А якщо є бажання вшановувати — просто робити це.
Я дуже пишаюся цією акцією, тому що вона дає можливість людям, які, можливо, не мають сил організувати собі цей простір для пам’ятання, розповісти про своїх рідних. І це, напевно, найбільше моє досягнення. Бо можу комусь допомогти виплеснути горе, пам’ять, спогади. 

Ви у розмові часто згадували про світлу пам’ять. Що ви вкладаєте в цей вислів? 

Коли людина класна, хороша і позитивна, то й пам’ять про неї має бути такою. Ти маєш нести це світло, хоча буває дуже складно. І я свідомо обрала собі такий шлях, коли Ілля загинув 25 грудня. Пам’ять працює так, що ти пам’ятаєш тільки те, що собі нагадуєш. Якщо ти будеш нагадувати про біль, горе, негатив, то й пам’ятатимеш біль, горе, негатив. У результаті все це асоціюватиметься з людиною, яку ти любиш. Я дуже не хотіла цього, і тому ухвалила для себе рішення, що я завжди буду відштовхуватися від того, якою людиною був Ілля, і нести це насамперед.

Тому що він дуже світла, сонячна, весела людина. Ілля дивним чином подобався всім. Я не знаю, як у нього виходило, при тому, що він прямий як двері. Але він подобався всім: і військовому керівництву, і рядовим солдатам, і дітям. Я підозрюю, це тому, що він дуже відкрито ставився до людей. Він був надзвичайно неординарним: і малював, і був дизайнером одягу, і навіть випустив декілька колекцій, а потім став музикантом і займався продюсуванням. Для нього не було нічого неможливого. 

Я завжди говорила, що людина народжується з талантом, а він казав, що немає такого поняття, як талант. Є люди, які дуже багато працюють, щоб чогось досягти. І він це доводив. Ілля був дуже зрілою людиною, розумною та надзвичайно доброю. І мені дуже хочеться це зберегти. 

Коли він пішов на війну, у кожного з нас була своя роль і призначення. Ми були командою. На жаль, він загинув, і з ним загинула наша сім’я, наше майбутнє в класичному вигляді. Але я вважаю, що моя роль у нашому з ним союзі надалі — зберігати, примножувати й робити добро від його імені. Люди про нього знають, знайомляться, цікавляться. Таким чином я продовжую його життя. 

Авторка: Ірина Кравець

Фото: колаж НЗЛ