Мирні переговори
Запитання, яке найбільше турбує українців: чи варто розраховувати на адміністрацію Трампа у протидії російській агресії? Заяви американських посадовців про необхідність мирних переговорів лунають майже щодня. Втім, звучать вони дещо специфічно. Держсекретар США Марко Рубіо називає агресію РФ проти України «проксі-війною між ядерними державами». Натомість Трамп звинувачує Україну й особисто президента Зеленського у тому, що війна триває досі. Якщо зіставити ці твердження, складається враження, що з погляду команди Трампа російський напад спровокували США і НАТО, а тепер Вашингтон хоче «виправити помилку» і зупинити війну, але цьому нібито перешкоджає Зеленський.
Проводити вибори під час війни забороняє закон України «Про правовий режим воєнного стану». Однак припустимо, що Україна таки змінить свою позицію: почне тісніше працювати з американськими політиками та підпише угоду про ресурси. Чи допоможе це досягти миру? Навряд чи. У своїх заявах американські високопосадовці не згадують одну важливу деталь: немає жодних доказів того, що Росія хоче перемир’я. Про це не говорять ані в Москві, ані сам Дональд Трамп. Американський президент, звісно, каже, що спілкувався з Путіним і що той нібито хоче миру, але жодної офіційної домовленості немає.
Російські вимоги, які Кремль називає обов’язковими для початку мирних переговорів, не змінилися з початку повномасштабного вторгнення. Москва вимагає, щоб в Україні відновили всі права й вплив проросійських політиків та церкви, обмежили чисельність армії й гарантували, що Україна за жодних обставин не вступатиме до жодних міжнародних союзів (щонайменше на це Трамп погодився). А ще — Кремль прагне сумнозвісної «денацифікації», що в російському розумінні означає обмеження й утиски національно-патріотичних сил і, зрештою, всього проукраїнського. Непоганим бонусом для Кремля було б також, якби сили НАТО вивели війська з країн Центрально-Східної Європи, які раніше входили до сфери впливу СРСР.
Якщо погодитися на ці вимоги, у майбутньому Україна мала б значно менше сил для захисту від нового нападу Росії. І жоден американський бізнес чи угода про корисні копалини не зупинять війська Кремля. Саме тому Україна говорить про гарантії безпеки і про те, що Росію можна зупинити лише силою. І самої лише згадки про це вистачило для скандалу в Білому домі.
«У всьому винні попередники»
Спробуймо подивитися на ситуацію з іншого боку. Припустімо, що угода про корисні копалини стане не початком мирних переговорів, а кроком до продовження американської допомоги. Мовляв, це був лише торг, і Трамп хотів вибити для США вигідніші умови. Чи це можливо? Теоретично — так. Однак жодних доказів цього немає. Трамп і його команда ще під час передвиборчої кампанії заявили, що не постачатимуть Україні зброю. Ба більше, вже тоді вони блокували її надання. Республіканці з ентузіазмом звинувачували Байдена в тому, що він віддає гроші американців на фінансування далекої війни в Україні, і запевняли, що за Трампа такого не буде. Треба визнати: свого слова вони дотрималися.
Політика команди Трампа та їхня популярність ґрунтуються на критиці влади демократів. Республіканці постійно гучно розповідають емоційні історії про те, як простих людей кривдять ліберали та їхні правила, як здійснюють утиски традиційних цінностей. Демократів звинувачують у тому, що вони діють на догоду національним меншинам, ЛГБТ-спільноті та іншим групам, які насправді становлять меншість. Ці ідеї знайшли вдячну аудиторію серед значної частини американців, здебільшого за межами великих міст. Кількість прихильників радикальних американських консерваторів виявилася настільки великою, що вони вдруге привели Трампа до влади.
Чи справді чинний президент США вірить у консервативну ідеологію — невідомо. Можливо, так і є. Але не можна виключати, що Трамп просто підтримує свою харизматичну позицію, аби втриматися при владі, водночас змінюючи країну відповідно до власних інтересів. Зрештою, у США сьогодні скорочують ідеологічних противників республіканців на державних посадах і в армії, а фінансування проєктів, близьких до демократів, зупиняють (згадаймо призупинення діяльності USAID). На фоні цього постає ще одна важлива обіцянка Трампа.
Війна за 24 години
Мільярдер стверджував, що зупинить російсько-українську війну за 24 години. Чи говорив він це, бо так звучало гарно, чи він справді у це вірив — невідомо. Проте це була чудова вдала нагода покритикувати Байдена. Республіканці наполягали, що демократи лише продовжують війну, марно витрачаючи американські гроші. Тепер Трамп став президентом і почав переговорив з РФ, на які Україну навіть не запросили. Проте, схоже, після переговорів стало очевидно: Москва просто так своїх позицій не здасть. На неї можна було б тиснути, але це потребує витрат, за які Трамп так критикував Байдена. У такому разі Вашингтон фактично не має важелів впливу на РФ. Натомість має важіль тиску на Україну. Чому б не звинуватити у провалі своєї політики «слабшого»? А можливо, вдасться змусити цього «слабшого» прийняти російські вимоги й зупинити війну?
Можливий також інший варіант. Ймовірно, ідея домовлятися з РФ за спиною України була у Трампа від самого початку. Консервативна політика республіканців — із забороною абортів, нетерпимістю до критики, тиском на меншини та хрестами, намальованими на чолі топполітиків — може ставити їх ближче до Росії, ніж до демократичних союзників. Якщо Європа грає на руку американським демократам, то чому республіканці мають її підтримувати? Ілон Маск та Джей Ді Венс агітують європейців голосувати за ультраправих політиків не з власних примх. Це — чітка стратегія: утримати владу вдома і мати «своїх людей» у всьому світі. Яка в такому разі цінність України для Трампа? Що може запропонувати менша демократична держава порівняно з великою, багатою на ресурси консервативною імперією з центром у Москві?
Якщо виходити з такого погляду, можна припустити, що суперечка в Овальному кабінеті була зовсім не випадковою. Так само як і відсутність запрошення України та ЄС на мирні переговори з РФ. Як і пропозиції передати США величезні обсяги українських ресурсів в обмін на ніщо. Усе це могло бути цілеспрямованою політикою, спрямованою на те, щоб спровокувати Україну відкинути зусилля Вашингтона щодо переговорів і, зрештою, виставити Київ винним у продовженні війни. Для Трампа це означало б можливість припинити допомогу Україні та Європі й натомість відновити бізнесові зв’язки з Росією.
Геополітика амбітних самодурів
Ще за часів минулої адміністрації Трампа Китай вважали основним суперником Вашингтона: тривала торговельна війна, ситуація була напруженою. Уже за адміністрації Байдена пріоритети дещо змінилися, а Росія перебрала на себе всю міжнародну увагу. Тепер, вочевидь, усе повертається назад. Швидкий погляд на команду Трампа показує, що більшість його близького оточення — так звані «китайські яструби» — люди, які налаштовані на активні й різкі дії проти КНР.
Економіка, ресурси та можливості Пекіна незрівнянно більші за російські. Як саме Трамп збирається протистояти Китаю — наразі невідомо. Поки що в хід йдуть тарифи. Втім, можна припустити, що перед тим, як зосередитися на КНР, США хочуть припинити витрачати «зайві гроші» і укріпити свою владу вдома. Для цього треба зменшити допомогу для захисту Європи і ліберальних організацій по світу, а також вирішити проблеми на Близькому Сході, посилюючи підтримку Ізраїлю. Можливо навіть взяти під контроль Сектор Газа та депортувати звідти корінне населення. А ще було б дуже добре швидко домовитися з Росією. Можливо, навіть вдасться перетягнути Москву на свій бік. На відміну від Китаю, Росія не виглядає для США надто загрозливою. Так, вона має ядерну зброю, тому Вашингтон не хотів би з нею воювати. Але що, окрім цього, РФ може протиставити у культурному чи економічному плані?
Росія регулярно втручається у вибори, зокрема й у США. Але команда Трампа на це не зважає. Навпаки, у своїй промові в Мюнхені Джей Ді Венс, згадуючи втручання росіян у вибори в Румунії, звинуватив саме румунів у тому, що вони не відреагували на дії Кремля.
Чи вдасться США разом з РФ боротися проти Китаю і світових лібералів? Навряд чи. Наразі скорочення американської допомоги у світі, зокрема через зупинку діяльності USAID, лише розв’язало руки Пекіну. Китай має власну програму підтримки та розвитку іноземних держав — «Один пояс, один шлях». Низка сусідніх з Китаєм країн могла б користатися нею, але раніше віддавала перевагу фінансуванню з Вашингтона. Тепер такого вибору просто немає. Європейські країни відреагували на зміни в американській політиці не поверненням у бік ультраправих сил, а згуртованістю. Сьогодні Європа обмірковує шляхи посилення власної армії та розвитку ядерного потенціалу.
Очікування, що Росію можна перетягнути на свій бік у протистоянні з Китаєм, теж виглядає наївним. Москва сприймає Вашингтон як свого давнього геополітичного супротивника. До того ж немає гарантій, що домовленості, яких Путін зможе досягти з Трампом, не скасує наступна адміністрація. Навіть якщо Трамп захоче змінити конституцію США, він не зможе бути президентом довго, з огляду на свій вік і факт того, що його підтримує далеко не цілковита більшість громадян (а це лише початок його терміну). З Китаєм таких непевностей немає. Це, зрештою, більш зрозуміла для Росії диктатура, у якій навряд чи щось зміниться.
Цілком можливо, що з часом Трамп усвідомить: домовитися з Росією не вдається. Двоє самозакоханих президентів навряд чи зможуть терпіти амбіції один одного, нехай вони й обоє вважають себе консерваторами. Європейські імперії теж були ідеологічно схожими країнами, але це не завадило їм почати Світові війни. Які можуть бути наслідки такого потенційного конфлікту між Америкою Трампа і Росією Путіна — передбачити неможливо. Єдине, що відомо точно: Україні необхідно намагатися зберігати відносини зі США, але водночас бути готовою протриматися без американської допомоги. З цим може допомогти Європа, яка несподівано почала шукати нові рішення та активніше підтримувати українців, коли відчула холодний вітер з боку Атлантики. Зміни вже почалися, хоч би хто як цього не бажав.
Автор статті: Дмитро Спорняк
Фото: Matias J. Ocner / Miami Herald / TNS / ABACAPRESS.COM
Важливе 
