Ярина Груша, письменниця, перекладачка та культурна менеджерка
Ярина разом із Вікторією була в літературній школі в Карпатах. У той момент Віка залишила свою роботу в IT-сфері й уже виходив її перший роман, тоді вони й почали спілкуватися.
«Коли я над чимось працюю, я завжди веду цей внутрішній діалог з Вікою. І зараз мені його не вистачає. На певному рівні я продовжую вести цей діалог», — ділиться Ярина своїми спогадами про Вікторію Амеліну.
«Вона [Вікторія Амеліна, — ред.] говорила про себе як людину, яка розслідує загибель Володимира Вакуленка, потім про Аллу Горську, яка розслідувала загибель “Розстріляного відродження”. І от, власне, вона говорила про цю сумну традицію, коли письменники повинні дізнаватися про те, що сталося з їхнім попереднім поколінням», — каже Ярина.
І додає, що ця «сумна традиція» збереглася і з книжкою «Looking at Women, Looking at War» — це незавершена праця Вікторії Амеліної, яка поєднує щоденникові записи, інтерв’ю, репортажі з місць воєнних злочинів та поезію.
Після її загибелі друзі та колеги — Тетяна Терен, Ярина Груша, Саша Довжик і чоловік письменниці Олександр Амелін — підготували рукопис до друку.
Софія Челяк, журналістка, культурна менеджерка і менеджерка з партнерств Руху Veteranka
Софія знала Вікторію ще до того, як вони подружилися: коли вийшла друком книжка «Синдром листопада», Челяк саме працювала
у книгарні в Івано-Франківську. Тоді їй дуже сподобалася книжка і вона її швидко прочитала. Але дружити дівчата почали пізніше, як каже Софія, ймовірно, у вісімнадцятому-дев’ятнадцятому році.
«Це, мабуть, якийсь рівень суперблизькості до людини, коли ти можеш навіть не думати про те, що інколи треба тримати свої емоції. Просто ти поводишся як є, і тебе людина приймає такою, як ти є», — розповідає Софія про дружбу з Вікторією.
У травні, в рік своєї загибелі, Вікторія написала Софії, що хоче видати збірку поезій — «Свідчення» у «Видавництві Старого Лева». Це були всі вказівки, які залишила письменниця. Вже після загибелі Вікторії упорядкувати збірку допоміг Олександр Амелін, який переглянув усі файли і чернетки.
«Віка дуже хотіла, щоб я допомогла їй свого часу з підбором художника або художниці. Ми тут залишили Данила Мовчана, і це якась моя суб’єктивна думка, що це була дуже хороша історія. Данило — іконописець, але з початку повномасштабного вторгнення почав малювати акварелі про війну. І також його акварелі, як на мене, мали ту саму метафоричну мову, якою говорила Вікторія, коли говорила про воєнні злочини у своїй поезії», — ділиться Софія історією створення збірки поезій Вікторії Амеліної «Свідчення» вже після її загибелі.
Марина Слободянюк, координаторка навчальних і стратегічних проєктів Truth Hounds
Перше знайомство з Вікторією відбулося в офісі Truth Hound, тоді керівник організації, що документує воєнні злочини й злочини проти людяності, сказав: «Марино, ти маєш прийти. Віка Амеліна має щось важливе сказати. Це буде важлива зустріч». У той час Вікторія знайшла щоденник Володимира Вакуленка. Тоді Марина зрозуміла, що Амеліна проробить чимало важливої роботи, — так і сталося.
«В кімнаті було мало місця для її пасіонарності. Настільки велика відданість справі, стільки енергії, бажання докластися до відновлення справедливості. Зробити так, щоб нарешті ми всі не були в центрі чергового розстріляного відродження, чого так боялася Віка», — ділиться думками Марина Слободянюк про роль Вікторії в Truth Hounds.
Зараз багато інших свідчень Вікторії — в активній роботі, зокрема справа вбивства Володимира Вакуленка та інших трьох жертв російських військових. Ці справи розглядають у німецькій прокуратурі.
Вікторія також привезла багато матеріалів із деокупованого Херсону, де окупаційні війська знущалися з місцевих та розграбовували культурну спадщину. Цей масив інформації команда досі використовує під час розслідування та планування наступних місій.
«Це ж Віка: вона перша залізе в якийсь підвал, навіть якщо він не був ще перевірений, але вона знає, що там могла бути катівня або могли залишитись якісь важливі речі чи документи», — розповідає Марина про те, як досі допомагає команді робота Вікторії.
Максим Ситніков, виконавчий директор Українського ПЕН
Вони познайомилися восени 2021 року, коли Максим прийшов в Український ПЕН. Він допомагав Віці збирати книжки для Нью-Йоркського літературного фестивалю, який мав відбутися у 2022 році, тоді вони спілкувалися онлайн. А наживо побачилися вже у Львові, в Центрі Довженка. Це була одна з перших культурних подій Українського ПЕН після початку повномасштабного вторгнення.
«Ті, хто знають Віку і спілкувалися, знають її стиль, такий жартівливий, прямолінійний, дуже легкий», — каже Максим.
Вікторія започаткувала волонтерські поїздки Українського ПЕН спочатку на схід та північ, а потім на південь.
«Віка взяла участь у чотирьох волонтерських поїздках наших. І це один із таких проєктів, який став дуже популярним, дуже важливим для нас усіх. Станом на зараз вже відбулося тридцять п’ять таких поїздок, понад сто авторів з України й інших країн долучаються до цих поїздок», — ділиться Максим.
Оля Русіна, журналістка, письменниця та перекладачка
Ольга познайомилася з Вікторією у 2021 році на Нью-Йоркському літературному фестивалі. Тоді вона не встигла записати повністю інтервʼю з Амеліною як організаторкою фестивалю. Тож домовилися про зустріч у Києві. Саме Віка порекомендувала Ользі вступити в Український ПЕН.
«Їй було дуже важливо, що це не просто письменники з Києва, Львова приїхали і зробили, як їм здається, краще. Їй було важливо, щоб власне місцева громада була головним голосом у цьому і головним співтворцем», — розповідає Ольга про задум Вікторії організувати Нью-Йоркський літературний фестиваль.
Авторка: Ірина Кравець
Фото: колаж НЗЛ
Важливе 
