Ранок 24 лютого…
… почався зі звуків літаків та ракет. Бабуся розбудила мене о шостій ранку зі словами: «Єва, прокидайся, війна». Я знала, що у нас триває війна, але мені не вірилось, що може бути таке повномасштабне вторгнення. Хто захоче нападати на іншу країну у 21 столітті? До обіду російські війська вже були на території Херсонської області.
Три невдалі спроби виїзду
Вперше ми намагались виїздити влітку 2022 року. Людей безкоштовно вивозили через Василівку, село неподалік нашого, але їхати було дуже ризиковано — росіяни її сильно обстрілювали. Друга спроба була 27 серпня, але наші місця зайняли. 13 вересня ми знову хотіли виїхати, але моя тітка захворіла, тому ми вирішили залишитись, адже поїздка могла тривати понад тиждень, за який їй могло стати гірше.
Перший час в окупації
Люди швидко скуповували дріжджі та хліб, закінчились овочі й фрукти. Через два-три місяці українських продуктів взагалі не було, завозили лише російські — вони максимально гидотні й несмачні. У 2023 році люди вже не могли придбати ліки й отримати медичну допомогу без російського паспорта. Український зв’язок зник десь на початку літа. Інколи його ще вдавалось зловити вночі, якщо залізти на високі будівлі чи дерева. Коли зв’язок остаточно зник, окупанти почали транслювати своє телебачення. Вони проплачували так звані «референдуми», погрожували тим, хто не хотів з ними співпрацювати. Також відкривали російські школи, в які змушують ходити дітей.
Перебувати поруч з росіянами та колаборантами було дуже огидно: щодня ти неймовірно лютуєш, бо ніяк не проявиш свій спротив. Росіяни вважали себе тут головними, володарями цієї землі. Вони перевіряли будинки, ставили провокативні питання, погрожували катуванням чи смертю. Більшість колаборантів — це люди, які були проросійськими ще до повномасштабної війни. У селі їх було багато.
Як вдалося виїхати
Деякий час ми залишались лише через будинок і господарство, але звільнення все не було. Нас та інших людей змушували робити російські паспорти. Без нього у тебе могли забрати всі речі й виставити на вулицю. Могли тебе побити, депортувати, навіть вбити.
Наша четверта спроба виїхати була вже влітку 2023 року. В серпні ми разом з родичами поїхали в Мелітополь. Це було для мене травматично. Саме тоді я вийшла з інформаційної бульбашки, в якій постійно жила. Я побувала у величезному центрі орди російських військових, військової техніки, вивісок «Россия здесь навсегда», «Спасибо парни за работу» та триколором.
«Відчуття, що я їду по кладовищу»
З Мелітополя ми їхали до Новоазовська. Я почистила телефон повністю, почувши купу жахів про це місто в «ДНР». Пізніше ми заїхали у Маріуполь. Після того, що я там побачила, мені щоночі снились кошмари. Спочатку тебе зустрічають великі, гарні багатоповерхівки та великий медичний центр. Нібито місто живе. Але варто тобі проїхати ще трохи — і тебе зустрічає перша зруйнована, згоріла багатоповерхівка.
Всюди тиша і повна темінь, відчуття, що я їду по кладовищу. Я не могла зупинити сльози, як би не старалась. Це були сльози не жалю, а якоїсь агресії. Розуміла, що ніяк не допоможу людям, які тут загинули. Маріуполь — величезне місто-руїна. Вдалині були повністю зруйновані будинки, в яких горить одне віконце. Переважно вони горять для видимості, наче там хтось живе.
«В «ДНР» з тобою можуть зробити що завгодно»
Невдовзі ми доїхали до кордону з «ДНР». На паспортному контролі смерділо лайном, чи то від людей, чи від того, що там з ними роблять. Тебе оточують військові, ти наче одна серед ворогів. Тут не існує абсолютно жодних законів, правил, моралі, тут не існує нічого. В «ДНР» з тобою можуть зробити що завгодно, про це навіть ніхто не дізнається і всім буде начхати.
Через те, що мені було 16 років і я мала лише свідоцтво про народження, нас з батьками повели в окрему кімнату і сказали, що я не зможу виїхати, тому що не маю російського паспорта. Ми навіть не встигли попрощатись з родичами — нас просто вивели через задній вихід, посадили на якусь попутку і ми поїхали назад до Мелітополя. Водієм був чоловік з Краснодару, повністю промитий пропагандою: розповідав як Мелітополь «розквітнув» і як «розвивається» Маріуполь.
У Мелітополі він висадив нас біля блокпоста — ми опинились біля російських військових, маючи лише українські паспорти. Нас збираються перевірити, і в цей момент тато вдає, що йому холодно, просить маму дістати кофту з валізи, і військові кажуть, що ми можемо піти на заправку зігрітись. Нам пощастило, що вони нас відпустили.
«Тітці спершу сказали, що нас розстріляли»
Пізніше ми дізнались, що наші родичі змогли виїхати. Брат розповів, що коли «днрівці» повели мене з батьками в іншу кімнату, мою тітку викликали на допити. Коли вона питала, куди ж повели нас, спершу їй відповіли, що нас вивели під стінку і розстріляли. А коли окупанти дізнались, що з нами був її брат, мій тато, то сказали, що нас відвезли попуткою додому. Отаке от «милосердя».
Нам довелось робити російські паспорти. Тато в цей час зміг виїхати за кордон, а ми поїхали в Україну через два дні, у мене не було страху — я вірила, що у нас все вийде. Ми проїздили втретє через Маріуполь і цього разу його можна було розгледіти. На центральній вулиці праворуч люди п’ють каву в ресторанах та сміються. А ліворуч — згорілі будинки. Азовсталь освітлювало проміння західного сонця, небо було червоним, і тоді я відчувала лише відчай та сум через загиблих людей та наших захисників. В автобусі грала пісня Скрябіна «Мовчати».
«Думала, що нам стрілятимуть у спину»
Ми приїхали до пункту пропуску «Колотилівка» на межі з Сумською областю. Ще 2-3 кілометри йшли пішки. Я постійно думала, що російські військові позаду стрілятимуть нам в спину. Тоді було дуже спекотно, ми йшли з величезними валізами і сумками по вузенькій кам’янистій дорозі, по обидва боки якої — міни. А ще лежали речі людей, які загинули на цьому шляху, як я гадаю. Попереду видніється пошматовий український прапор, обстріляний синьо-жовтий контейнер для паспортного контролю, але я бачу наші кольори і вже радію.
Коли ми перейшли кордон між РФ та Україною, з території РФ було чутно запуски. Український військовий сказав нам сховатись в укриття, якщо будуть обстріли, але мені вже не було страшно від цього. У маленькій маршрутці грала українська музика — тепер я можу її слухати і не боятися, що мені за це щось буде. Я дивилась на сумські степи і просто плакала від щастя.
На фільтрації нас запитали, чи співпрацювали ми з росіянами, чи були за Україну, чи знаємо колаборантів. Коли ми записували імена зрадників, мені забракло аркуша паперу, я попросила ще один. Зараз ми розуміємо, що виїхали вчасно. У сусідніх селах росіяни забрали всі гроші у тих, хто не оформив російський паспорт, та побили їх.
«Найбільш щасливий момент з початку повномасштабного вторгнення»
В Україні я не відчувала постійної тривоги, страху за своє життя. Було дуже комфортно нарешті чути українську мову та бачити український прапор. Не захованим під мішками з цементом чи під диваном, чи закопаним десь в землі. Для когось бачити український прапор є буденністю, а для мене було мрією. Українські товари нагадували про мирне життя, коли все ще було добре. Приємно бачити звичайні чіпси, які ви колись разом їли з однокласниками, коли повертались зі школи. Звичайні речі дуже тішили. Це був найбільш щасливий момент з початку повномасштабного вторгнення. Я можу йти вулицею й на повний голос сказати: «Слава Україні» — і мене не заберуть у підвал за це.
Але мені було важко усвідомити, що я вже не в окупації. Навіть зараз я не можу до кінця прийняти, що перебуваю у Німеччині. Ще в Україні мені кілька разів снився сон, що я знову в окупації. Знову і знову проживала виїзд, який дався мені дуже складно. Ніби ти проходиш неймовірно важку, довгу гру. І врешті-решт ти повністю пройшов її, але не зберіг свої дані. Наступного разу, коли заходиш в гру — все анулюється.
«Я не знаю, коли зможу повернутись Україну»
Ми не могли жити в іншій області України, бо нам бракувало грошей на оренду житла та життя до того, як батьки знайдуть роботу. Ми обрали Німеччину, бо там надають помешкання та забезпечують проживання, доки ми не вивчимо німецьку та знайдемо роботу. Нам виділили однокімнатний номер у готелі, в якому незручно жити втрьох, але ми зможемо переїхати, коли оформимо документи. У Німеччині складно знайти житло, власники якого зможуть здавати його центру, який допомагає біженцям.
Німці загалом привітні до українців. Поруч з моїми родичами проживає дуже добра німкеня, вона постійно їм допомагає з документами, робить якісь подарунки. Але в Німеччині є багато проросійських людей, які вороже налаштовані до українців.
Наприклад, якщо такі люди працюють в організаціях, які допомагають українським біженцям, то відкладають їхні документи, щоб оформити якомога пізніше. Вони жаліються на українців, що ті смітять, не вчать німецьку й працюють тут нелегально. Так, не всі українці вчать німецьку, але більшість вчить і працює, нехай нелегально, але вони працюють.
Коли ми поїхали в Альсфельд в інший табір для біженців, я на власні очі бачила, як українці ретельно сортують сміття, слідкують за порядком, там ідеально чисто. Одна росіянка погрожувала нам, що, якщо ми малюватимемо нацистську символіку, вона особисто нас вб’є. Хоча тут саме росіяни малюють «зетки» та символіку часів Другої світової війни.
Моя мама хоче залишитись у Німеччині, адже тут вона почувається спокійно за себе та за мене. Я точно не знаю, коли зможу повернутись в Україну.
Розмову записала Валерія Скидан
Приєднуйтеся до Спільноти The Ukrainians — підтримуйте розвиток українськомовної журналістики