Жили без світла, тепла, інтернету та зв’язку. Не знали, що відбувається у світі. Магазини в перші дні окупації розікрали. Питної води не було. У хаті не жили. Їжу готували на багатті, а згодом прочистили стару піч у літній кухні. До нас сходилися сусіди, аби приготувати якийсь суп. Ми говорили на різні теми, іноді грали в нарди. У моменти обстрілів я обіймала маму. А вона так лагідно пригортала до себе, як у дитинстві.
Бачити окупантів на власні очі доводилося часто. Вони поселилися на нашій вулиці. І техніка у них там була. Коли вони побачили у нас рюкзак, мама чесно відповіла, що ми намагалися вийти із селища. «И что, безуспешно?» — із насмішкою запитав окупант. «А что вам тут не нравится, что вы выходить хотели?» — додав другий.
На Благовіщення ми варили шурпу на подвір’ї сусідів. Зібралося чотири сім’ї. Війна зближує. Наприкінці березня до нас приїхав мій дядько. Я заварила нам каву. Ми почули свист. Чашка кави разом зі мною полетіла вниз. Дядько закрив мою голову собою. Ми зрозуміли, що навіть пів хвилини бігу під час обстрілу — це надто довго.
Тоді снаряд прилетів до сусідів, туди, де ми варили шурпу. Сусід О. — поранений, а сусідка Н. — мертва. На наступний день її ховали. До кладовища домовину довелося котити велосипедом і тачкою. Коли хлопці звідти поверталися, потрапили під обстріл. На щастя, ніхто не постраждав.
Нам повідомили про евакуацію на офіційному рівні. Але на останньому блокпосту окупанти не пропустили автобуси.
22 квітня вирішили: завтра вранці йдемо звідси. Як виявилося, тоді окупанти ще випускали людей із селища. Ми не брали з собою цінних речей, бо розуміли, що росіяни їх відберуть. Все, що я змогла забрати — телефон, трохи грошей та своїх двох котиків.
Історію записала Маргарита Нікітіна
Фото надала авторка тексту
Приєднуйтеся до Спільноти The Ukrainians — підтримуйте розвиток українськомовної журналістики