«Без пам’яті, скоріше за все, ми просто втратимо себе»
Того дня, 9 березня, до Кривого Рогу приїхали друзі Івана — зі Львова, Полтави, Хмельницького та інших міст. О 9:00 на вулиці біля школи, де навчався Іван, і біля його дому друзі перекрили дорогу для ще одного ритуалу — хвилини памʼяті.
«Те, як ми пам’ятаємо загиблих, говорить про те, хто ми є», — каже Єлизавета Канєвська, подруга Івана й ініціаторка цього дня пам’яті.
«Без пам’яті, скоріше за все, ми просто втратимо себе», — додає учасниця Софія Спіженко.
Після цього у районі, де виростав Іван, друзі розвісили плакати з його мріями. Найпростіші з них — ті, що можуть відгукнутися кожному — стали закликом: здійсни мрію Івана або пригадай власну. Кожен плакат має QR-код, за яким можна дізнатися більше про Івана та його бажання.
Наступна зупинка дня пам’яті — гімназія, де навчався Іван. Там досі триває боротьба за перейменування навчального закладу на його честь (гімназію хочуть назвати іменем депутата від забороненої «Партії Регіонів» Олександра Голякова). Завершили цей день на кладовищі та у «Шелтері+», де Іван волонтерив. До вечора друзі ходили улюбленими місцями Івана: сміялися, мовчали та згадували.
Чому вирішили організувати цей день пам’яті?
Зазвичай друзі Івана організовують ритуали пам’яті про нього двічі на рік — у день народження та в день загибелі. Вони висаджували дерево біля «Шелтера+», де хлопець волонтерив. Згодом друзі надрукували футболки з силуетом Івана та написом «пам’ятати бути боротися», а всі зібрані кошти передали побратимам.
«Ми б хотіли, аби було якомога більше точок дотику до Івана і пам’яті про нього: школа, “Шелтер+”, дім, двір, вулиця. А як інакше? Ми розуміємо, що ніхто, крім нас, цього не зробить», — каже Єлизавета Канєвська, подруга Івана та організаторка дня пам’яті.
Цьогоріч формат був інший: хвилина мовчання, плакати з мріями Івана, екскурсія школою та іншими улюбленими місцями хлопця, де друзі згадували про нього.
«Мені здається, що уніфікованої культури пам’яті в Кривому Розі наразі просто не існує»
Відсутність належної культури пам’яті в Кривому Розі — проблема, що турбує багатьох мешканців міста, зокрема й родини загиблих героїв. Протягом років вони вимагають від місцевої влади вшанування пам’яті своїх рідних, однак, за їхніми словами, часто стикаються з байдужістю та відмовами.
«Мені здається, що уніфікованої культури пам’яті в Кривому Розі наразі просто не існує. Її створюють індивідуально — виключно родини загиблих. І, як правило, їхнім діям протистоїть місцева влада. Цього протистояння не має бути — існує багато демократичних способів вирішення і врегулювання таких питань. Нехай цей процес буде довгим, але він має відбуватися», — каже Єлизавета Канєвська.
За її словами, місцева влада неодноразово відмовляла родинам загиблих у перейменуванні вулиць на честь їхніх синів: «Пів року тому місцева влада без нормального конкурсу хотіла ухвалити рішення щодо того, як виглядатиме військовий меморіал. Вони просто знімають із себе відповідальність і кажуть: “Добре, вам не сподобалося те, що ми пропонуємо — ми взагалі нічого більше не будемо робити. Ось вам по 50 тисяч гривень — кожен робіть індивідуально”».
Спільноти та формування культури пам’яті
Зараз в Україні існує чимало спільнот — випускників навчальних закладів чи просто близьких за цінностями людей — які формують культуру пам’яті у своїх колах, згадуючи учасників, які загинули.
Координаторка команди пам’яті платформи «Дотик» Софія Спіженко розповідає про «Бакотиків» — це спільнота українських мандрівників та автостоперів, які вже п’яте літо збираються разом. Вони вшановують пам’ять Кості Юзвюка, який загинув 18 липня 2024 року і був частиною цієї спільноти. Через персоналізовані акції, вечори пам’яті та розповіді про нього вони передають знання про своїх героїв.
«Костя загинув за три тижні до з’їзду “Бакотиків”, тому під час зустрічі ми влаштували вечір пам’яті — тримали свічки й ділились спогадами про нього, з тими його частинками, які сьогодні несемо в собі», — каже Софія.
За словами дівчини, важливо створювати дієвіші меморіали, які виходять за межі стандартних пам’ятних дошок чи пам’ятників. Колеги Софії з Київської школи економіки планують зробити Книгу пам’яті про загиблих зі спільноти, де кожен герой буде персоналізовано вшанований
«Загалом у мене тепер трохи прагматичний підхід до смерті. Коли гине хтось зі спільноти, я відчуваю, що тепер ми маємо робити більше, щоб перекрити частину того, що робив він. Умовно — я візьму одну десяту, ще хтось — іншу частину», — каже Софія.
Фото: колаж НЗЛ
Авторка тексту: Дарина Захарчук, членкиня команди «Дотик»
Важливе 