Розкажи, як ти усвідомила, що почалася війна? Адже у твоєму рідному місті Краматорську вторгнення почалося раніше?
Насправді мені дуже важко говорити про той час, бо в 2014 році, на жаль, я можу сказати, що мій мозок не працював. Я вірила в те, що кажуть навколо, я вірила пропаганді країни-агресора. Частина моєї сім’ї — росіяни, тому я вірила їхнім словам. Також багато часу я проводила в російському інфопросторі.
Зараз мені дуже соромно за те, якою я була. Я підтримувала дії Росії. Я навіть тікала тоді від війни до брата в РФ. Зараз мені хочеться повернутися в той час, щоб вдарити себе по обличчю з криками: «Схаменися!» Але вже пізно. Тож по-справжньому війну я усвідомила вранці 24-го лютого.
Як російське вторгнення вплинуло на твою сім’ю та як змінилося ваше життя після нього?
Повномасштабне вторгнення скоротило мою сім’ю. Ні, ніхто не помер у прямому сенсі. Але певні люди померли для мене — усі родичі, які живуть у Росії, перестали для мене існувати. Разом з усіма «друзями» звідти. Спочатку і вдома був великий розкол.
Коли я перейшла на українську, моя бабуся кричала мені, що я розмовляю «свинособачою». З частиною сім’ї у нас були важкі стосунки, бо ми були по різні сторони. Хтось з них потім зрозумів, що не мав рації, а до когось так і не дійшло. Тільки з матір’ю ми змогли знайти спільну мову. Вона навіть стала розмовляти зі мною українською.
Як відрізнялось твоє сприйняття бойових дій 2014-го року та після 24 лютого 2022 року?
У 2014-му я була по іншу сторону, тонула в пропаганді. Та й обстріли сприймалися інакше. Ми могли гуляти з подругою на вулиці під час них, а потім повертатися у район, який накрило 20 хвилин тому.
Те, що я пам’ятаю найкраще: вечір, коли обстрілювали мій район. Сусідні вулиці накривало ГРАДами, а я, хоч і плакала, була в істериці, а все ж бігла до вікна подивитися, що там. Минуло багато років, а я досі пам’ятаю як світилося небо, яке воно було біле. Здається, що навіть тоді я до кінця не усвідомлювала війну.
У 2022 році в перший же ранок, коли я прокинулася від гучних вибухів, одразу все усвідомила. Напередодні я кричала сім’ї, що буде вторгнення. А мені казали, що я дурна й ніхто у 2022 році не буде нападати з ракетами та танками. І ось я близько 5-ї ранку стою в кімнаті, у якій трясуться стіни, і розумію, що мала рацію, але ще ніколи так сильно не хотіла помилятися.
Постійно сварилася з сім’єю, що треба не ігнорувати тривогу, ховатися, заклеювати вікна, запасатися їжею та водою, але здавалося, що вони не сприймають це все серйозно, ніби ракети над головою не літають… Але з часом і вони стали поводитися серйозніше, проте з моїми постійними нагадуваннями.
Як на твоєму житті позначилися події після 24 лютого?
За одну секунду в мене забрали все моє життя, як і в усіх українців. 23 числа була моя робоча зміна, це був прекрасний вечір, 24 лютого мав бути мій вихідний. І зустріла я його в сльозах і страху.
Я одразу втратила роботу і гроші. Все, чим я цікавилася, перестало мати для мене значення. Мене ніби паралізувало. Я не могла нічого робити, я просто 95% часу лежала: то в коридорі під обстрілами, то в ліжку. Я навіть на вулицю боялася вийти. Я живу в приватному секторі, і навіть не виходила надвір впродовж місяця. Вибігала на кілька хвилин, щоб нагодувати котів або завести бабцю до хати. І все.
Моя депресія повернулася в активну фазу. Я перестала жити, я просто існувала як фізична оболонка без наповнення.
Багато думала про те, що мені не так страшно померти, як вижити одній з усієї сім’ї. Боялася, що ракета влучить у будинок, всі загинуть, а я виживу, це для мене було найстрашніше.
Коли я чула, що збираються захопити Краматорськ, я думала про те, що краще померти від ракети, ніж жити в окупації.
До чого спонукали мене ці події? Мабуть, попри все, цінувати сім’ю та батьківщину. Моя позиція стала міцною. Ще одне з важливих рішень — почати вести канал на ютубі. Я мріяла про це 5 років, але постійно відкладала. Та коли ти живеш під обстрілами, то задумуєшся про «або зараз, або ніколи».
Що остаточно переконало евакуюватися з міста?
Мій стан. Я була «овочем» без роботи і грошей. Відчувала себе жахливо. Дуже хотіла допомагати сім’ї, ЗСУ, волонтерам, але не могла.
Тож я вирішила, що я маю поїхати для того, щоб знайти роботу, підтримувати сім’ю, донатити, бути корисною. У своїй голові я уявляла, щойно перетну кордон і буду на безпечній території, то одразу стану сповнена сил, знайду роботу… На жаль, наша психіка працює не так.
Поштовхом було те, що наші залізничні шляхи обстрілювали. Один уже зруйнували і, якщо б влучили у ще один, то з міста було б неможливо виїхати й залишитися було б уже зовсім не моїм вибором.
Як відбувався твій переїзд: вибір країни, твій шлях, зупинки?
Переїзд був спонтанним рішенням. 25 березня ввечері я вирішила, що треба їхати, у цей же вечір поговорила з сім’єю. Рідні підтримали мене. Мати з самого початку хотіла, щоб я поїхала, бо вона бачила що зі мною відбувається і розуміла, що, на жаль, ніяк не могла мені допомогти. Під звуки сирен та з малою лампою, бо був режим світломаскування, ми збирали валізу. Уранці 26-го я під звуки сирен їхала на вокзал.
Спонтанно вибрала пункт призначення — Норвегію. Не було часу думати. І це дуже сильно впливає, бо мене різко відірвало від сім’ї, не було часу змиритися з думкою, що я їду.
Норвегію я обрала… навіть не знаю чому. Я спочатку хотіла їхати до Польщі, але там вже було забагато людей. Могла б податися до Британії, бо я хоча б знаю англійську, але там не було соціальної допомоги. Тож я просто гортала список країн, і як тільки побачила Норвегію, відчула, що треба їхати туди.
Спочатку я їхала евакуаційним потягом до Львова, зупинялася там у школі, жила якраз навпроти батька нашого — пам’ятника Степану Бандері. Потім я їхала автобусом до Польщі, ночувала в аеропорту і звідти літаком до Норвегії.
З якими першими труднощами ти зіштовхнулася при переїзді?
Першим випробуванням для мене стало рішення залишити мою сім’ю. Навіть за той короткий час збору речей я 15 разів передумала й хотіла залишитися вдома.
Далі труднощі були дорогою, бо якраз, коли я була на шляху до Львова, його почали вперше обстрілювати. Тож немало часу я провела в бомбосховищі у Львові.
Складно було з самою дорогою. 27 березня у мене мав бути безкоштовний автобус зі Львова до Осло, але його перенесли на 28, потім на 29, а потім автобус взагалі скасували, і я не знала, що робити. Були нав’язливі думки, що це знак, що мені треба додому.
Я так само рандомно вирішила просто їхати в нікуди, спершу до Польщі і там вже вирішувати, куди далі. 29 березня після 5-и годин очікування у черзі на морозі я вже стояла в автобусі до кордону з Польщею. Потім вже в Польщі я вирішила не відмовлятися від ідеї з Норвегією і витратила свої останні гроші на квиток на літак.
Як ти адаптуєшся до життя у новій країні?
Важко звикнути до життя в іншій країні, Норвегія багато в чому відрізняється від України: темпом життя, відношенням до роботи. Складно будувати повноцінне нове життя, коли ти живеш лише думками про те, як повернешся додому.
Зараз адаптуватися трохи легше. Перші 5 місяців у Норвегії я лежала й нічого не робила, як і вдома. Думала про сім’ю, звинувачувала себе в тому, що я поїхала, а сім’я — ні. Проте це їхній вибір, а я зробила свій.
Зараз вже почалися вступні мовні курси, я вчу норвезьку, наступного тижня має початися моя практика в кав’ярні. Допомагає терапія, а ще антидепресанти.
Є розуміння того, що життя триває, і я не можу дозволити ворогу забрати це від мене.
Перші 6 місяців, коли я чула літаки, то падала на землю, під час грози ховалася в коридорі й теж падала на підлогу. Я розуміла, що в безпеці, але тіло та психіка це ніби ігнорували. Навіть зараз, стоячи на зупинці, я почула літак, і перше, що зробила — озирнулася навколо в пошуках укриття.
Що дає тобі сили рухатися далі?
Моя сім’я, віра в ЗСУ та Україну. Я знаю, що ми переможемо, що я зможу повернутися додому та ще раз обійняти рідних, зустріти друзів.
Коли в мене був дуже сильний депресивний епізод, протистояти думкам про суїцид допомагала згадка про сім’ю, про те, що я маю ще їх зустріти, ми разом повинні поїхати до Києва. А ще я не можу померти, не побачивши крах Росії.
Також тримають думки, що я маю жити для того, аби допомагати людям. Я маю йти вперед для того, щоб більше підтримувати сім’ю та наше військо. Бо куди ЗСУ без моїх 300 гривень у місяць? (сміється)
Розумію нарешті значення фрази, яку казала мені моя психологиня: «Для того, щоб допомагати іншим, ти маєш спочатку допомогти собі». Тож це і роблю. Як я казала, багато допомагає терапія. Я підтримую зв’язок з психіатром, приймаю ліки та спілкуюся з психологинею.
Чи є у тебе зараз якісь плани та цілі на майбутнє?
Я б не сказала, що в мене є багато планів. Бо взагалі будувати хоч якісь плани я почала кілька тижнів тому.
Коли місяць живеш під обстрілами, то звикаєшся з думкою на кшталт «навіщо будувати плани, якщо завтра може вбити ракетою?» І навіть після переїзду до безпечного місця цих думок важко позбутися.
У мене немає чітких планів, окрім обійняти маму і молодшого брата та повернутися додому. Я мрію переїхати до Києва.
Зараз у мене в планах займатися моїм ментальним здоров’ям, боротися з депресією і обов’язково перемогти. Вчити норвезьку, ходити на практику, щоб отримати роботу та заробляти гроші. У планах — просто жити.
Багато думала про те, що тепер не боюся смерті. Хочу жити так, щоб, коли прийде час померти, я знала, що зробила все для того, щоб боротися і робити своє життя максимально комфортним.
Чи плануєш повертатися в Україну?
Так, я дуже хочу повернутися. Не впевнена, що зможу жити в старому будинку і взагалі в Краматорську через всі спогади і відчуття небезпеки. Гадки не маю, коли ця рана загоїться, бо зараз кожного дня її розколупують все більше і більше.
Хочу втілити свою мрію з переїздом. Додому хочеться з дуже багатьох причин: я дуже люблю Україну, там моя сім’я і велику роль відіграє те, що покидати країну не було моїм стовідсотковим рішенням — я не їхала за кордон просто тому, що так захотілося. Тож я дуже хочу повернутися додому, але після перемоги.
Фото: колаж з фотографій Стасі.
З героїнею спілкувалися Олександра Литвин та Лещишина Валентина
Приєднуйтеся до Спільноти The Ukrainians — підтримуйте розвиток українськомовної журналістики
Важливе 
Активізм 
Економіка 
Інновації 
Культура 
Наука 
Політика 
Спорт 
