Все почалося зі зборів Студентського братства Львова. Незалежна організація студентів вирішує провести альтернативний фестиваль для молоді та тих, хто бажає творчої свободи. Метою організаторів було провести щось нестандартне, без лімітування і офіціозу радянщини. Спочатку головним режисером фестивалю призначили Сергія Архипчука. Вважалося, що він був одним із тих, хто народив ідею «Вивиху». Та з технічних причин посаду пізніше віддали Сергію Проскурні.
Керівником фестивалю стає студент Львівської Політехніки Маркіян Іващишин – майбутній лідер «Революції на граніті», громадський діяч і співзасновник Мистецького Об’єднання «Дзиґа». Серед сценаристів — Олександр Ірванець, Юрій Винничук і Любомир Петренко.
На підготовку «великої тусовки» було лише три місяці. Цього було мало, але організаторів це не спиняло. Аби спростити процедуру підготовки, вирішили підключити тодішнього міського голову Львова Василя Шпіцера та отримати офіційний дозвіл від влади міста.
«Пам’ятаю, Шпіцер каже: приходьте на виконком, там розкажете ідею фестивалю. Ми й зайшли в цей зал з людьми в костюмах з краватками. Тоді ніхто з них не розумів, як можна було назвати фестиваль «Вивих». Питали, чи братство зареєстроване, чи співпрацюємо з комсомольцями. Для них цю затію було дуже важко зрозуміти, тим більше всі були налякані «Червоною рутою», де підняли синьо-жовтий прапор, а Василь Жданкін заспівав гімн України», — ділиться Олесь Пограничний, співорганізатор фестивалю, який був тоді у пресцентрі.
Спонсором «Вивиху» виступив завод «Пластик», де ремонтували автомобілі. На той час вже почалася інфляція, гроші втрачали вартість, а багато підприємств були готові йти на поміч. Наприклад, газета «Профспілковий вісник» погодилася зробити додаток, де написали про фестиваль. Рекламували «Вивих» і на брошурах та плакатах, які розвішували по місту.
«Тоді на зупинках були розташовані дошки, на яких писало номери трамваїв і коли вони приїжджають. Ми зімітували цю дошку, тобто там мав бути намальований трамвай, але замість трамвая ми намалювали корову. Ми два рази заклеювали зупинки цими плакатами. Бригада двірників наполегливо йшла за нами та зривала це. Потім наша бригада йшла за двірниками й клеїла це другий раз. Та, на жаль, двірники все одно перемогли. Все відбувалося зранку, тому поки народ почав збиратися в місті, плакатів уже не було. Нам аргументували це тим що, тут живуть серйозні люди й так не можна, це знущання з людей, нам казали, що ми несерйозні, що ми ідіоти. Важко було працювати і з бюрократами. Ми приходили, а в них червона лямпочки над головою і вони не вкурювали, що те, що ми замислили може існувати, казали, що такого не буває. Люди були зашугані та перелякані», — коментує головний художник фестивалю Влодко Кауфман.
Молодь було не спинити, попри негаразди, які ніби переслідували братчиків. «Глюкова» історія сталася з одним із плакатів, який намалював Кауфман. Проєкт вже був створений, його занесли в друк на фабрику «Атлас» і постер мав бути готовим буквально перед фестивалем. Тираж був 10 тисяч екземплярів.
Тільки за місяць після закінчення «Вивиху» у двері офісу братства постукали з фабрики і принесли гору вже не потрібних нікому плакатів. За словами організаторів, в домі керівника фестивалю Марека Іващишина ще довгий час лежали купи цих постерів. У них запаковували речі та підстеляли підлогу.
«Вивих» Перший (1990)
Перший Вивих став своєрідним «намацуванням». Союз розвалювався, а молодь танцювала на його кістках. Місцем, яке виділили під захід, стала територія Парку культури. Сцену розмістили на стадіоні «Юність». Все вирішувалося спонтанно і треба було закривати багато питань. У цьому був свій шарм, але проблеми виникали нізвідки, бо учасники гульбанили і дуркували.
За словами одного з організаторів фестивалю Олеся Пограничного, якось члени одного з оркестрів, які жили в готелі «Львів», напилися і вибили вікно в номері. Довелося залагоджувати проблему, аби їх не виселили.
Програма була розрахована на 3 дні — з 25 по 27 травня. Головним «приколом» було те, що звичайні відвідувачі ставали зірками дійства. Вони і творили цей фестиваль.
Конкурси та нагороди
Найбільше на події було конкурсів. Призи були символічні – алкоголь, сигарети, іноді — гроші та техніка типу фену для волосся. За словами Влодка Кауфмана, в обігу на фестивалі була своя валюта – «паскудо», а оргкомітет навіть розробив етикетки для пляшок алкоголю та цигарок.
«У нас у Львові тоді була єдина фабрика, друкарня, вона називалася «Атлас». Було важко пояснювати тим людям, що ми хочемо, коли треба було друкувати етикетки на сигарети чи на пиво. Тобто ми приносили ескізи, казали: ось макет, треба надрукувати, а вони кажуть, що такого друкувати не будуть, бо це несерйозно. Але все ж зробили, хоч і казали, що вони солідна організація. Попри те, що ми мали офіційні дозволи на проведення «Вивиху», це не помагало», – Влодко Кауфман.
Суддями конкурсів стали діячі української культури: Андрій Миколайчук, Віктор Морозов, Андрій Панчишин, Роман Безпалків, Богдан Жолдак та Володимир Діброва.
До речі, на фестивалі зовсім не було цензури. На конкурсі анекдотів «вивихнуті» зухвало жартували на політичну та еротичну тематику. Зокрема, для цієї атракції організатори збудували клітку, де закрили всіх охочих. За поганий анекдот випускали назовні, а перемогу здобув би той, хто залишився у клітці назавжди. Паралельно з цим дійством, над локацією літав гелікоптер із величезним плакатом «Boney M».
Доволі контроверсійним став конкурс «КОРОЛЕВА ДЕ-БІЛІВ-90» (КДБ) у залі «Романтик». Назву конкурс отримав від однойменного вірша Віктора Неборака. Це було щось на кшталт «вивихнутого» конкурсу краси. Дівчата мали зголоситися на участь, а потім вбратися у якомога екстравагантніший костюм. Цікаво, що тут переміг хлопець, який перевдягнувся в жінку і найкраще зіграв роль. Лише потім журі з’ясували, що це хлопець і нагорода була скасована, бо участь мали брати тільки жінки.
Сп’яніння від мистецтва
Легендарним пунктом програми Першого Вивиху стало «Прокидання поезії» у Львівській опері. Серед дійових осіб були такі угруповання як ЛуГоСад, Пропала грамота і Бу-Ба-Бу, зокрема позагруповий поет Цибуля (Володимир Цибулько). На той час головним художником Оперного був Євген Лисик і завдяки йому вдалося провести кілька заходів у приміщенні театру.
Для промоції пункту програми зробили афішу, яку спроєктував художник Влодко Костирко. На афіші зобразили перевернутий Оперний і виглядало це все як перевернутий келих. Таке собі «сп’яніння від мистецтва».
Згідно з планом, поети мали святкувати день народження Цибулька цілу ніч. Близько п’ятої ранку вони прийшли до сцени Опери і вляглися на ліжка, які там заздалегідь розмістив Сергій Проскурня. Прямо тут поети й поснули.
Це був останній день фестивалю, неділя, 8 ранку. Повний зал народу в оперному театрі. Поволі відкривається протипожежна завіса, яка будить мешканців сцени, і, зі страшного перепою, з перегаром, пом’яті та в жахливому стані, поети починають читати поезію. Родзинки дійству додавав ящик пива, яке митці попивали в перервах. Але це був ще не кінець. Близько 9 ранку оркестрова яма починає наповнюватися ще якимись людьми і в момент, коли Юрко Позаяк завершує зачитувати свій вірш «Корисні поради» й доходить до рядка:
«Життя непогана хріновина: Тобі ще зіграють Бетховена», в залі починає лунати перша частина П’ятої симфонії Бетховена. Емоції публіки були незабутні.
Коло учасників музичної частини «Вивиху» теж було масштабним. Гаслом цієї частини можна назвати: «Лабайте, що собі хочете!» Тут грала нова українська музика, революційна для тих часів. Зокрема, виступили: гурти «Табула Раса», «Брати Гадюкіни», «Воплі Водоплясова», «Сидіння Разом», «Мертвий півень», «Плач Єремії», студії «Sпати», виконавці Назар Гончар, Ярослав Хомик, Ольга Юнакова, Таїсія Повалій. Також були капели гармоністів, академічні театри опери і балету, симфонічні оркестри, хори та інші.
Перший «Вивих» став часом, коли найбожевільніші ідеї ставали реальними і це не могло не вражати. Драйв, який відчували усі присутні, давав надію на щасливе майбутнє і громив усі межі останнього року совкової сірості.
«Вивих» Другий (1992)
Фестиваль 92-го проводили вже у незалежній країні. У організаторів було більше досвіду, а отже плани були грандіозніші, відповідно, треба було розширювати масштаби події. Локацію події з Парку культури перенесли на центр міста. Цього разу фестиваль проводили восени, з 1 по 4 жовтня. І з наполеонівськими планами прийшло більше проблем із організацією. Але про це пізніше.
На Другому «Вивиху» змінився керівник фестивалю. Маркіян Іващишин завершив навчання в університеті і очолювати братство вже не міг. Тому формальним директором став Олег Тягнибок.
Символом фестивалю 92-го називають будинок на площі Міцкевича,10. Зараз на місці тієї будівлі — банк, а тоді була зруйнована споруда, колишня кам’яниця, яка згоріла ще в березні 1991-го. Організатори домовилися з альпіністами, аби ті помалювали будинок в чорний колір. Потім всі охочі могли приходити і писати чи малювати все, що заманеться. Так на фасаді почали з’являтися вірші.
А поезія тут відігравала не останню роль. «Під дупою в янгола» — так назвали поетичні читання за пам’ятником тому ж Міцкевичу. Людям треба було висловитись і в них нарешті з’явилася нагода це зробити. Тому читання віршів плавно перейшло у стендап, коли кожен міг підійти до мікрофона й не лише зачитати вірша, але й сказати все, що хоче чи думає.
Їжа, малярство і п’яні барабанщики
Усім відвідувачам безплатно роздавали яблука. Була на другому «Вивиху» й військова польова кухня. Це було шатро «Кухонне поле підкови». На площі Вічевій, на місці теперішнього «Вернісажу», годували тушонками з гречкою. Від цього були в дикому захваті бездомні. До речі, тоді коли бездомні вже наїлись, то почали займати чергу і продавати місце в черзі за гроші та навіть на цьому заробляти.
У зв’язку із тим, що це був фестиваль нетрадиційних жанрів мистецтва, без малярського конкурсу було не обійтись. Його проводили на проспекті Свободи, і малювали на всьому, що бачили, навіть на бруківці. Тут виграв хлопчина, який намалював тризуб, серце і чарку. Це був «завернутий» малюнок, який всім дуже сподобався. Потім, коли на сцені Оперного театру вручали премії, з хлопцем, який виграв, була проблема. Навіть довелося викликати батьків, бо однолітки хотіли пограбувати дитину через те, що премії були грошовими, і переможець виграв немаленьку суму.
Мабуть, якби «Вивих» проводили в теперішні часи, він би нікого не здивував. Провести його зараз у такому вигляді, яким він був тоді, просто не вийшло з міркувань безпеки. Показовим випадком була химерна сцена, яку змайстрував столяр Оперного «на око». Це був такий собі артоб’єкт неподалік опери, з трьома поверхами висотою близько 12 метрів. Будівельнику просто показали малюнок того, якою уявляли арену, а головним критерієм мало бути «щоб витримала». Тоді нікого хвилювали сертифікати стандартизації чи техніка безпеки, попри те, що сцена постійно хиталася. Споруда справді витримала, але п’яні барабанщики, яких зазвичай розміщували на останньому третьому ярусі, п’яними залишалися не довго.
До речі, порівняно із першим «Вивихом», на другому кількість музичних виконавців теж зросла. Виступити прийшли «Скрябін», «Вій», «Рутенія», «Пам’ятки архітектури», буфф-панк-оркестр «Ку-Ку», «Слоїки», «Клуб Шанувальників Чаю», «Колгосп імені Шерлока Холмса», «Неборак-рок-бенд», «Брати Блюзу», «Страйк», «Дзвін», «Марічка Бурмака», «Жанна Боднарук» та інші.
Те, що не відбулось та сало в шоколаді
Свого апогею фестиваль сягнув, коли центром Львова пройшлася хода з «похороном Біди». Люди несли пусту труну, яка символізувала Біду, а в неї можна було запустити власним лихом — пляшкою, цигарками, аркушем паперу, де записані проблеми та навіть грошима.
Загалом весь фестиваль супроводжувався якимись приколами та непорозуміннями. Тому все, що робилося, не налазило на голову і особливо лякало старших. Зате молодь не тямила себе від захвату.
«Пам’ятаю, біля оперного встановили дві величезні повітряні кулі на мотузках. У людей тоді виникало неймовірне бажання зрізати мотузки, їх навіть охороняла міліція. Пригадую, якийсь грузин пропонував охоронцю великі гроші, щоб йому дозволили цю мотузку зрізати.
А коли об’єкт тільки монтували, сталася трагічна історія. Батько тримав дівчинку на плечах, а вона хотіла потримати мотузку, на якій трималася ця куля. Їй дозволили, але чоловік який тримав мотузки від куль, випадково відпустив їх і дівчинка разом з кулею почала підійматися в повітря. Дитина встигла відлетіти на метрів 5, але якимось дивом її разом із цими шнурками встигли зловити. Дитя нічого не зрозуміло, але ми там усі ледь не посивіли», — ділиться спогадами художник фестивалю Влодко Кауфман.
Фінал другого Вивиху мав бути зранку, коли в місті бігали кури з наліпками «Авіалінії України». А двірники мали підмітати гроші — мільйон карбованців. Сенс був такий, що гроші — це сміття. Перфоманс мав відбутися за Оперним театром. Братство домовилось із льотчиком: о 10 вечора вертоліт мав сісти позаду Опери. О 9 вечора мали привезти курей.
«О 8 годині подзвонив директор фабрики і каже «хлопці, тут якась біда, давайте я вам дам в три рази більше курей, але тушок. Ми кажемо: нам не потрібні тушки, нам потрібні живі кури! Він відповідає «ні, ви мене десь підмахуєте, я відмовляюся». І він нам відмовив. А за пів години до вильоту вертольота, який мав скинути гроші, до нас прийшло офіційне повідомлення від Міністерства оборони, що польоти вночі над містом заборонені. Як на мене, це був найбільший провал і цього мені найбільше шкода», — коментує Кауфман.
Знамените сало в шоколаді придумали студенти у Львові на «Вивиху» 1992-го. Студентське братство звернулося на «Світоч», де розробили концепцію десерту. Студенти одноголосно погодились, що це прикольний задум, але коли справа дійшла до того, аби скуштувати цукерку з салом, ніхто не наважувався. Попри те, на «Вивиху» десерт таки «зайшов» відвідувачам. За словами організаторів, пізніше фабрика хотіла запатентувати десерт, але їй не дозволили через невідповідність потрібним стандартам.
Ще одне шоу від Бу-Ба-Бу
Традиційне шоу від Бу-Ба-Бу в опері також повторили на Другому «Вивиху». Поезоопера «Крайслер Імперіал» за сценарієм Неборака і Андруховича стала ще одним легендарним перформансом, який із ностальгією згадують відвідувачі фестивалю.
Музику до опери писав український рок-гурт «Кому вниз». Режисура була Сергія Проскурні, увертюру написав Тарас Чубай. Для опери спеціально виготовили муляж голови Віктора Неборака і муляж голого тіла Ірванця.
Згідно зі сценарієм, сюжет був про красуню Амальтею Ґараздець, яку під час балу на честь її повноліття викрадає злий чаклун. Опера була поєднанням непоєднуваного і, як висловився Андрухович, ні публіка, ні виконавці не розуміли, що відбувається і чим усе закінчиться. Актори плутали репліки, а народ стоячи аплодував. У поезоопері взяли участь близько трьохсот осіб, а переглянути абсурдний «Крайслер Імперіал» можна в Ютубі.
Події з «Вивиху» потім знаходять відголоски у романі «Рекреації» Андруховича. Тут навіть згадуються головні художники фестивалю Кауфман і Кох. А сам письменник проголошує думку, якою можна схарактеризувати обидва «Вивихи»: «невільні люди не створять вільного карнавалу!»
Фестиваль став легендарним і для історії міста, і для життя кожної людини, яка на ньому побувала. Він став справжнім карнавалом щастя і незалежності тоді, коли її ще не було на папері, але яка точно завжди буяла в серцях українців.
Авторка тексту: Ірина Запотічна
Фото: Любомир Петренко//Міський медіаархів//Центр міської історії Центрально-Східної Європи
Приєднуйтеся до Спільноти The Ukrainians — підтримуйте розвиток українськомовної журналістики
Важливе 
Активізм 
Економіка 
Інновації 
Культура 
Наука 
Політика 
Спорт 
