Як з’явилася ідея свята

У 1919 році голова Вищої військової інспекції Робітничо-селянської Червоної армії (РСЧА) Микола Подвойський виступив з промовою про те, що необхідно запровадити свято на честь російських військ в річницю створення РСЧА, а саме — 28 лютого. Пізніше вирішили перенести це свято на 17 лютого, об’єднавши з Днем Червоного подарунка. Однак потім з’явилася нова дата — 23 лютого. 

Усі наступні роки радянська влада шукала, до якої події було б «влучно» підв’язати цей день. У 1923 році проголосили, що свято створили на честь першої червоноармійської частини, яка героїчно брала участь у боях. Жодних інших подробиць не було.

Міф про «Псков і Нарву»

І тільки через 15 років Йосип Сталін підсумував, що це свято запровадили на честь розгрому німецьких військ під Псковом і Нарвою. Хоча в той день ніяких боїв між радянською та німецькою арміями не було. Ба більше, 25 лютого 1918 року німці вже контролювали Псков, а 4 березня — Нарву. 

У газеті «Правда» 25 лютого того ж року процитували слова Леніна про те, що російська армія відмовилася оборонятися та виконувати накази. То який тоді «великий розгром»?

Поразка ≠ перемога?

23 лютого 1918 року, тобто в той самий «День Перемоги», німецька влада надіслала до Петрограда свої «мирні умови», і того ж дня більшовики прийняли їх. Вже 24 лютого російський уряд проголосував за капітуляцію. Радянська держава повинна бути визнати незалежність України та інших держав; підписати мирний договір з Україною та демобілізувати армію. 

Для російського командування це була велика поразка. Отже, свято 23 лютого як «Дня захисника Вітчизни» є штучно створеним. Історія про велику перемогу Червоної армії над німецькою армією під Псковом і Нарвою — міф. 

23 лютого в Україні

Чи стосується 23 лютого українців? Ні, адже у 1917-1918 рр. Радянська Росія воювала проти Української Народної Республіки. Тобто ми були по різні боки фронту. Водночас за часів СРСР пропаганда запевнила всіх у тому, що це — «наше велике спільне радянське свято», яке має святкувати кожен. Так само заклали традицію відзначати «День захисника Вітчизни» як суто «чоловічий» день, хоча в армії були й жінки. 

Міфи про радянські свята розвінчує подкаст «Життя в серванті» від The Ukrainians Media. Позбуваймося цього спадку. Слухайте на усіх платформах.

Інформацію зібрала Вероніка Тарасова

Фото: babel.ua

Приєднуйтеся до Спільноти The Ukrainians — підтримуйте розвиток українськомовної журналістики

• Міф 1: безкоштовні квартири 

Перш за все, квартири були не безплатними. Люди отримували житло, яке держава зводила за гроші з податків робітників. Щоб його одержати, доводилося стояти у черзі по 10-15 років, а іноді — 30-40. Та навіть після отримання квартири людина не мала права вільно розпоряджатися нею, адже це була власність підприємства. По суті, це була оренда. Обирати собі помешкання або ж місцевість, у якій воно буде розташовано — також не можна було, тому люди брали те, що пропонували. Єдина можливість змінити своє місце проживання — це обмін. Це був легальний спосіб, але досить складний.

У СРСР були проблеми з житловим питанням. Влада кілька разів намагалась вирішити це. Наприклад, запровадивши у 1986-му програму «Житло 2000». Ідея полягала в тому, що кожна сім’я до 2000 року повинна була отримати квартиру. Але вже через 3 роки стало зрозуміло, що це не вдасться реалізувати. 

• Міф 2: найкраща безкоштовна медицина

«СРСР займає перше місце за кількістю лікарів на одного громадянина» — це дійсно було так. В основі радянської системи медицини лежав принцип: кількість важливіша за якість. Але кількість не дорівнює якості.

Радянські лікарі не мали доступу до нових досягнень світової медицини. Часто використовували «народні методи»: гірчичник, банки, розтирання пацієнтів спиртом та інше. Причиною такого лікування було застаріле обладнання, постійна нестача ліків та найголовніше: відсутність потрібних знань. 

Існували в СРСР і кваліфіковані лікарі, які справді мали можливість допомогти людям, але робили вони це швидше всупереч системі, а не завдяки. Окрім низького рівня медичної освіти, лікарі отримували малі зарплати. Така ситуація підштовхувала лікарів до отримання хабарів за свою працю, і через деякий час це стало звичайним явищем. Тобто люди платили гроші за лікування регулярно. Крім цього, «безкоштовна медицина» з самого початку не була безкоштовною, адже гроші на сферу охорони здоров’я надходили саме з податків людей.

• Міф 3: найкраща освіта

Радянські університети були насамперед частиною пропаганди. Освіта залежала від ідеології. В університетах існували комсомольські та партійні організації, що переважно були тою самою «владою». Обов’язковим для вивчення були — історія КПРС, марксизм та ленінізм. Найбільш ідеологічно «травмованими» були гуманітарні науки. Випускники технічних факультетів були вільнішими у своїх судженнях, тому й мали конкурентоспроможність на ринку. 

Вступити до університету було складно. Спочатку абітурієнт повинен був долучитися до комсомолу, і тільки потім з’являлася можливість навчатися. Крім того, в СРСР дуже переважала система «по блату». Квітнули класові та національні перепони. Держава могла обмежувати людям вступ до університету через етнічну приналежність. Наприклад, абітурієнт, який за етнічною приналежністю був євреєм, майже не мав можливості вступити на математичні спеціальності у великих містах у 1960-1980 рр. 

Задля вступу люди займалися фальсифікацією документів, змінюючи своє місце народження. Студентів і викладачів, які були за думкою держави «неблагонадійними» могли відрахувати. Висока кваліфікація викладача або здібності студента ніяк не впливали на рішення держави. 

• Міф 4: безпека

Суть цього міфу полягає в тому, що в СРСР майже не повідомляли про злочинність. Не було відкритих статистичних даних, аби люди могли зрозуміти, що насправді коїться в злочинному середовищі. По телевізору іноді з’являлися репортажі з залів суду або сухі зведення про покарання правопорушників, але це був максимум, який міг дозволити собі Союз. 

Наприклад, в СРСР не висвітлювали новини про серійних убивць, а їх було чимало — Андрій Чикатило, Микола Джумагалієв, Сергій Ткач; не розповідали також і про підліткові банди, коли зустрічі завершувалися масовими бійками з кастетами та арматурою. Існували навіть об’єднані угрупування, які займалися крадіжками та грабежами — «Білий Хрест», «Банда Бірюкових», «Банда Евстратова» та інші. Часто організаторами таких угрупувань були міліціонери. 

За даними статистичної збірки «Злочинність і правопорушення», яка вийшла вже пізніше (1991 р.), у 1970 році в Україні зареєстрували більше мільйона злочинів, а вже у 1983 — два мільйони.

Авторка тексту: Вероніка Тарасова

Фото: glavcom.ua

Приєднуйтеся до Спільноти The Ukrainians — підтримуйте розвиток українськомовної журналістики