«Куди б ти не поїхала, якщо там є пластуни – вважай, ти вже своя»

Поліна — десятикласниця однієї з вінницьких шкіл. Вона народилася у Херсоні й прожила там 13 років. У 2022 році дівчина пів року жила в окупації, коли росіяни взяли під свій контроль місто. 

«Ми ухвалили рішення виїхати з міста. Дорога була довгою — вона тривала близько дев’яти днів. Ми виїжджали всією сім’єю: четверо людей і кіт. У машині було дуже мало місця, тому взяли лише найнеобхідніше. Уже у Вінниці батьки одразу знайшли місцевий осередок “Пласту”», — каже Поліна.

До організації вона долучилася ще до повномасштабного вторгнення. Каже, що не шукала особливих причин, — просто хотілося таборів, пригод і нових друзів. Та з часом «Пласт» став значно більшим: опорою в новому місті, де прийняли без жодних умов.

Зараз Поліна допомагає працювати з роєм дівчат (невеликою групою дітей віком 6-11 років) та долучається до пластових активностей. Каже, що головна цінність «Пласту», — це умови для особистісного розвитку та відчуття безпеки. 

«Куди б ти не поїхала, якщо там є пластуни – вважай, ти вже своя. Пластові традиції та ритуали — це те, що стимулює й створює відчуття порядку та сенсу. Коли у світі хаос, ти одягаєш пластову хустину і стаєш до кола — у цей момент у тобі прокидаються витримка та віра. Психологічна підтримка в “Пласті” проявляється дуже природно: ти вчишся долати виклики не сама, а разом із тими, на кого завжди можеш покластися», — розповідає пластунка.

«Я йшла в цю організацію, щоб допомагати й навчати, але не очікувала, що багато чому навчуся і сама»

Ірина очолює один із напрямів у центральному офісі «Пласту» — допомогу військовим. Вона — мати двох дітей та дружина військового. До «Пласту» Ірина долучилася у 2016 році й відтоді жодного разу про це не пошкодувала.  

«До “Пласту” мене фактично привів мій син. Йому тоді ще не було й двох років — він бавився пультом від телевізора й випадково ввімкнув якусь програму про “Пласт”. Я знайшла їхній сайт, прочитала історію та основні цінності — і зрозуміла, що мені все відгукується. Я тоді багато волонтерила й подумала: які молодці, треба їм допомогти», — ділиться Ірина. 

До початку повномасштабної війни пластунка жила в Харкові, але три роки тому їй довелося покинути рідне місто. Ірина каже, що «Пласт» для неї — середовище, яке допомагає триматися в ці нелегкі часи, зокрема й психологічно.

«Я йшла в цю організацію, щоб допомагати й навчати, але не очікувала, що багато чому навчуся і сама. Коли виїжджала з Харкова, вивозила дітей і свою колекцію українських строїв, усі люди, в яких я зупинялася, — це були пластуни. Перший будинок, де ми прожили перші місяці, належав моїй посестрі по куреню (група пластунів). Ця спільнота неймовірно підтримала мене тоді — робить це і зараз. Адже де б я не була — я серед своїх», — розповідає пластунка.

«… відчуття, що ти серед своїх»»

Наталії 30 років — 19 з них вона пластує. Одним із найскладніших періодів у житті став початок повномасштабного вторгнення. Вона пригадує: тоді світ для неї поділився на «до» і «після», а пластове середовище стало точкою опори, яка допомагала триматися.

«У цей період “Пласт” став для мене не просто організацією, а місцем, де я могла бути собою. Відчуття, що ти потрібна і ти не одна, давало сили рухатися далі. Саме завдяки цим людям і тим цінностям, які виховав у мені “Пласт”, я змогла пережити той складний період не в самотності. І це — безцінно»

За словами Наталі, «Пласт» допомагає триматися ментально завдяки багатьом чинникам: таборуванню, єднанню з природою, чіткому усвідомленню цінностей та, звісно, людям.

«”Пласт” — це не лише про виховання. Це про довіру, глибоку людяність і психологічну підтримку, яка проявляється в простих, але дуже теплих речах: у спільній пісні біля ватри, у щирому слові, у відмиванні казанка від пригорілої манки десь на таборі. У всьому цьому — відчуття, що ти серед своїх», — каже пластунка.

Чому «Пласт» та турбота про свій стан — взаємопов’язані речі?

Сьогодні більшість українців перебуває в стані хронічного стресу: це втома, апатія, часті зміни настрою, підвищена дратівливість та імпульсивність. «Пласт» дає те, що допомагає триматися: відчуття належності до спільноти, часте перебування на природі, ритуали та чітку структуру, розповідає Ольга Цурка, психологиня та дитяча психотерапевтка.

«Дає ресурс також діяльність виховника чи виховниці: коли людина чогось навчає дитину або підлітка, спілкується з нею, підтримує її — вона водночас реалізує та підтримує саму себе», — каже Ольга про роль «Пласту» для дорослих.

Фото: колаж НЗЛ

Авторка тексту: Ольга Осадча