Я не знала Артема особисто. За пів року до повномасштабного вторгнення росії побачила його інтерв’ю для шоу «ПТСР» — онлайн-передачі про військових, які повернулися із зони АТО/ООС. Тоді я здивувалася тому, якою сповненою жаги до життя є ця людина: сотні стрибків з парашутом, подорожі до найвіддаленіших куточків землі, авантюризм, безстрашність і патріотизм.
Він — син першого ректора УКУ, капелана Майдану Михайла Димида та іконописиці Іванни Крип’якевич-Димид. Крім того, він ще й правнук історика Івана Крип’якевича по мамі, й підпільного священника Артемія Цегельського — по тату. Учасник Революції Гідності та доброволець полку «Азов» у 2014 році.
Із семи років належав до скаутської організації «Пласт», пізніше навчався в Українському католицькому університеті на факультеті історичних наук. Любив подорожі та парашутизм. Коли почалося повномасштабне вторгнення росії в Україну, Артем тимчасово перебував у США. Там купив бойове спорядження, і якомога швидше повернувся до України, а щоб не оплачувати перевезення бронежилета, одягнув його на себе і в літаку перебував у ньому. Стюардесі сказав, що він українець і йому так безпечніше.
Артем Димид. Позивний – Курка. Загинув 18 червня внаслідок мінометного обстрілу під час бойового виходу на Херсонщині. Останні слова воїна — «я вижив». У могилу побратими спустили його разом із парашутом.
Курчамама
Ми зустрілися із молодшою сестрою Маґдою та мамою Артемія Іванкою на території парку. Маґда – дівчина років 25 йде біля мами і зосереджено думає про щось своє. Пані Іванка – на перший погляд — звичайна коротко стрижена жінка років 50-ти. Насправді ж вона — відома львівська іконописиця, лауреатка премії імені Василя Стуса та онука українського історика Івана Крип’якевича. Віднедавна – матір полеглого на фронті героя. На похороні жінка заспівала сину пісню – останню колискову.
«У нього було нестандартне мислення, він є сином вільної людини, бо його батько — з вільного світу. Михайло Димид ніколи не жив у тоталітарній системі, народився у Бельгії. У мене всі діти такі як Артем. Це — п’ять вільних людей.
Дитину неможливо виховати, — говорить жінка. — Дитина тобі дається як дар, вона народжується мудрою. Навіть дуже мудрою. І, в гіршому випадку, в дитини тупі батьки, тупа школа, тупий садочок чи тупа бабця, які псують дитину. Мудрі ж батьки слухають, дивляться на малюка та дякують Богу за цей дар. Навіть якщо у дитини церебральний параліч чи синдром Дауна — це дар. Треба знаходити способи, щоб допомогти своєму чаду стати тим, ким воно має стати».
Пані Іванка з неприхованим захопленням згадує сина та з іронією називає себе «Курчамама». Попри смерть Артема, у її голосі не відчувається журби чи смутку, а сама вона залишається життєрадісною. Принаймні, здається такою — із вогнем у очах і впевненим голосом.
Розповідає, що працює із трьома психологами – мовляв, до неї, як до дружини священника, часто звертаються люди за порадою чи поміччю, а психологи стають дуже помічними в такій ситуації.
Я запитую про цікаві історії з маленьким Артемом.
«Коли в тебе багато дітей, то ти вже до цирку не ходиш», – сміється Іванка.
В сім’ї Димидів п’ятеро дітей. Зараз усі вже дорослі, дехто має свою сім’ю.
«У нас всі діти росли рухливими. Мене завжди вражало їхнє мислення. От, наприклад, з Артемом була така історія:
1 вересня, 6-річні малюки стоять перед школою на Першому дзвіночку. Всі урочистості закінчилися, а директорка каже: «Діточки, а хто хоче віршик розповісти чи пісеньку заспівати? Ви не хвилюйтеся, все добре…», — і очевидно, що ніхто з дітей нічого не хоче. Раптом виходить Артем, бере мікрофон, і затягує пісню «Чорти ми лісові». У ній є куплет:
«Краски червоно-чорні — це наше знамено,
червоне — це кохання, а чорне — серця дно.
Усі дівчата знають пекельні барви ці —
Опертися їм годі, чорти ми лісові!»
У директорки лице падає на рівень живота, вона каже: «Дякую, хлопчику. Може, досить?» Артем відповідає: «Та ні, я знаю там ще десь 10 куплетів, почекайте». І доспівав».
Цієї пісні його навчила тітка — зв’язкова УПА Надія Мудра. Її «запакували» в тюрму на Лонцького у віці 18-20-ти років, а повернулася вона додому дорослою жінкою аж у 45. Вона давно казала родичам, що буде війна, прийде «рускій мир», а Москва починає пропаганду, і Україна не є духовно незалежною від росії. Бо не можна так просто здобути Незалежність, має бути кров. У сім’ї думали: «в тебе маразм, тітко». А вона освоїла комп’ютер і створила тритомник «Українська жінка у визвольній боротьбі».
Дідуся, підпільного священника, Артемій вже не зустрів. «Він був вимушений стати тим, ким став. Маючи шість чи сім поколінь священників-підпільників, у нього задатки підпільника вже були в дитинстві».
Кажу до нього:
– Де ти був?
– Там, де мене нема, – відповідає.
– Як справи?
– А як зліва.
Але казав з любові, не агресивно. Це було вже після того, як він був у Маріуполі в «Азові». Я відчувала, що він твердий горішок. Просто посидіти й побалакати з ним було майже нереально, хіба трохи, залежно від того, скільки він мені вділить часу».
Маґда, молодша сестра Артема, зізнається, що хлопець був справжнім крутим братом. Коли були малими, то стосунки між сестрою і братом були не дуже хорошими. Проте одного разу вона зрозуміла, що він готовий любити її і захищати:
«Мені було десь 11 років, йому — 13. Це сталося на Пластових змаганнях, я тоді була на них уперше. Артем на той час побував на них уже багато разів, і до всього звик, а я нічого не знала. Несла воду у двох відрах по табору. Раптом якісь хлопці почали з мене сміятися. І тут звідкись з’являється Артем, а я думаю: «О ні, він зараз з мене теж почне реготати». Натомість він починає кричати на цих хлопців, щось типу: «Ану геть від моєї сестри!». Потім підійшов до мене, допоміг мені, забрав відра.
І вже тоді я зрозуміла, що, хоч і приколюється з мене вдома, але насправді дуже любить і завжди захистить. Коли Артем загинув, я одразу згадала цю історію з Пластових змагань, і зрозуміла, що це був перший раз, коли я відчула і побачила, який він хороший брат».
До речі, у сім’ї Димидів всі є членами Пласту. Навіть чоловік пані Іванки, отець Михайло. Мені розповідають, що він належить до куреня «Орден хрестоносців». А його псевдо — «лицар Рюрик», бо чоловік не вимовляє літеру «р».
Артем же мав псевдо «Курка». Насправді ніхто не знає, чому саме «Курка», але його сестра Маґда здогадується, що таке прізвисько з’явилося через те, що колись в Артема була відповідна зачіска. «Він був по боках виголений, а посередині мав такий собі оселедець. А через те, що в нього кучеряве волосся, був трохи схожим на курку», — згадує дівчина.
Начитаний та інтровертний
Окрім сім’ї Димидів, я вирішила поспілкуватися із друзями та знайомими Артема. Знайти цих людей було не важко. Після того, як стало відомо про смерть хлопця, всі охочі почали ділитися своїми спогадами та історіями, пов’язаними з Артемієм у соцмережах за гештегом #куркаспить. Ось спогади знайомої нашого героя:
«Мені про нього казали: «Крикун, ви маєте познайомитися з Куркою!». Оксана Крикун називає себе не подругою, а знайомою Артема, бо спілкувалися всього близько року.
– Він завжди розповідав круті історії, вмів запалювати людей довкола. Його було важко про щось розпитати, якщо він не хотів цього розказувати. Як на мене, він був таким собі «пристосованим інтровертом» — йому було весело і цікаво з людьми, але і на самоті читати Канта йому теж було нормально».
Книжка, яку Курка мав завжди біля себе, — «Моральні листи до Луцілія» Сенеки. Її хлопець читав всюди – в подорожах і навіть в окопах. Казав, що її неможливо закінчити. Мати Артема зараз перечитує цей твір, і ділиться інсайтами у соцмережах.
«У нас вдома справжній культ книги. Всі стіни в стелажах, — пояснює пані Іванка. Наші діти потрапили в час, коли вийшов перший Гаррі Поттер. Кожного Миколая вони діставали том Гаррі Поттера, і за ніч його «ковтали».
Я весь час дітям щось тринділа. На прогулянці, будь-де. До того ж ми вчили вірші, аби тренувати пам’ять: переважно дитячі вірші Ліни Костенко, Тараса Шевченка, Ігоря Калинця. Але найкрутіша книжка, про яку мало знають — це «Побрехеньки для Яремки» Івана Світличного».
Мати Артема додає і про способи вивчення іноземної мови для себе й дітей. Витягає із маленької коричневої торби тоненьку книжку в м’якій обкладинці — «Маленький принц» французькою мовою: «Їдете в будь-яку країну і купуєте цю книжку. І читаєте».
Волелюбний
Пласт. Приблизно 2011 рік. Таборова війна поміж куренями. Раптом до одного з таборів забігає група хлопців. Всюди крики, алярм, треба захищати свій прапор. Зловили майже всіх, але один таки залишається на свободі. Прудкий хлопець легко ховається поміж дерев, він всюди, і водночас ніде.
Такими спогадами ділиться Роман Лозинський, один з найближчих друзів Артемія. Протягом життя вони були разом — у Пласті, на Майдані, а потім і на фронті в одній групі. Зараз Роман воює на півдні України, але знайшов вільний час, аби поговорити про друга.
«Ми були однолітками, познайомились у Пласті, коли нам було по 7 років. Він завжди був гіперактивним — парашути, мандрівки, щось екстремальне. Навіть зараз, у воєнний час, Курка, мабуть, є єдиним, хто стрибав з парашутом в Україні з початку повномасштабної війни. Це було в Дніпрі — стрибок з гелікоптера, дуже невеликої висоти. І це дуже добре характеризує Артема, його бажання не просиджувати штани», — розповідає із ностальгією Роман.
На Майдані 2013-го вони теж були разом. Курка, як завжди, був у перших рядах, там, де найвідважніші. На вулиці Грушевського, одразу під Кабінетом Міністрів, під час сутички між протестувальниками і міліцією з Беркутом, Артем вихопив міліційного кийка, але в процесі проти мітингувальників використали сльозогінний газ. Курку зачепило, але його одразу відтягнули.
«У когось у рюкзаку знайшли «Фанту». Я тоді проходив інструктажі, що робити в таких ситуаціях. І ми почали промивати Артема нею, аби стало трохи легше. Він завжди був у гущі подій», — згадує Лозинський.
Артем йшов туди, куди хотів. Після 2014 року, як повернувся зі сходу, влаштувався до ресторану «Фабрика шоколаду», працював, поширюючи під час Форуму видавців книжки. А ще – був моделлю, лицем і менеджером «Авіації Галичини». Для цього їздив до Туреччини, аби закуповувати тканину для пошиття одягу.
Якось Артем із друзями поїхав у Мілан на футбольний матч. На жаль, у готелі місця було не знайти, бо всі номери вже забронювали й лишилися лише дорогі п’ятизіркові президентські номери. Друзі не мали, де ночувати, і вони зовсім не знали, що робити. Діло було ввечері. Тоді Курка й каже:
– Я удам, що мені стало погано, ніби у мене якийсь приступ. Мене заберуть до лікарні, там заночуємо, а зранку скажемо, що вже все добре, і поїдемо далі. План вдався, і місце ночівлі було знайдене.
«Я питала його: «Артемцю, може ти хочеш вчитися, може хочеш в Європу, чи ще кудись», – згадує пані Іванка. Він відповідав: «Мамо, я є там, де я хочу, і коли мені набридне, я звідти піду». Йому мало бути цікаво жити і проживати своє життя».
Батько Михайло навчив Артема, що кожен є ковалем своєї долі. Ти проживаєш те життя, яке тобі цікаво проживати. Якщо тобі цікаво лежати та гнити в ліжку – будь ласка, це твоє життя.
Курка не отримав жодної копійки на розваги від батьків. Тобто він мусив заробити собі на все, що хотів, на всі поїздки за кордон. Він стрибав з крила літака, з ніжки літака, з кабіни вертольота.
Мати хлопця всміхається: «Він мені цього всього не розповідав, це мені пізніше інші люди говорили. Не розповідав, бо не хотів. Я, звісно, ображалася через це. Артем стрибнув 200 разів з парашутом, лише для того, аби стати інструктором. Я, як мама, ставилась до того жахливо і, якби не мій психолог, звичайно, сказала б йому — «не скачи».
Ось ще одна пригода від Оксани Крикун: «Якось ми піднялись разом на повітряній кулі. Він одягнув шолом і парашут, посидів на бортику, а потім раптом сказав «ну все, па-па» і впав з кулі. Звичайно, він розкрив парашут і приземлився, але ті емоції були крутими навіть і для мене теж.
Мені про нього багато цікавого й трохи дивного розповідали. Про подорож Артема Іраком на мотоциклі, його мандри на Кіліманджаро. Він захоплював інших своїми історіями та «підсаджував» на круті штуки. Артем був спонтанним – любив пригоди, і якщо щось було цікаве, Курка однозначно підписувався на це»
«Я подивився фільм про таку особистість як Чегевара – «Щоденник мотоцикліста»… Тоді ще навчався в УКУ і почав збирати гроші. Написав есе, виграв грант — 500 доларів. Далі збирав, назаробляв тисячу доларів і купив собі мотоцикл… Відкрив карту – куди можна з українським паспортом без візи, найекзотичніше, найдалі заїхати. І бажано, щоб там бензин був дешевий. І так подивився — в Ірак можна потрапити…» (З ПЛАСТУ НА ВІЙНУ | Артем Димид | ПТСР #5 Радіо Район).
#Куркаспить
На фронті Димид також був у колі друзів. Через те, що був матросом, Артем не мав стосунку до планування бойових завдань, але вмів критично мислити та оцінювати ситуацію. Він добре розбирався з картами, а тому брав участь у плануванні. Завдяки цьому військові виконували доручення з меншими ризиками.
Артема накрило мінометним вогнем на Херсонщині. У машині швидкої допомоги, ураженій ракетним вогнем, хлопець промовив останні слова: «Я вижив».
Мати Артема у соцмережах написала, що мала честь поцілувати руку парамедику, який зробив усе, що було в його силах. Це був бойовий побратим Димида – саме він почув і записав останні слова Курки.
«Дві години потому, як я дізналась, що Артем загинув, подзвонив мій чоловік Михайло, і спитав, що нам робити — згадує мати хлопця. – Я кажу, давай будемо робити стипендію. Це те, чого б хотів Артем», — пояснює пані Іванка.
Сім’я Димидів спільно з УКУ, національною скаутською організацією «Пласт» та брендом українського одягу «Авіація Галичини» таки започаткували стипендійний фонд. Кошти в Українському католицькому університеті надаватимуть пластунам, які вступатимуть на бакалаврські та магістерські програми університету. Кожен охочий може надати пожертву до фонду імені Артема Димида.
Він цього хотів би.
Авторка тексту: Ірина Запотічна.
Фото: novynarnia.com
Приєднуйтеся до Спільноти The Ukrainians — підтримуйте розвиток українськомовної журналістики
Важливе 
