Цитата. «З жалем повідомляємо вам, що протягом останніх днів Україна здійснила три атаки на нафтопроводи “Дружба”… Ці атаки призвели до призупинення постачання нафти до обох наших країн… ми вважаємо дії України, які серйозно загрожують енергетичній безпеці Угорщини та Словаччини, абсолютно неприйнятними», — написали у листі міністри.

Контекст. Вночі 18 серпня Сили безпілотних систем разом з іншими підрозділами Сил оборони вдарили по нафтоперекачувальній станції «Нікольськоє» в Тамбовській області Росії. Унаслідок атаки спалахнула пожежа і повністю зупинилося перекачування нафти «Дружбою». Пізніше РФ відремонтувала нафтопровід, після чого Сили оборони України знову його атакували, зупинивши постачання нафти.

Згідно з повідомленням, співпраця дозволить створити 200 робочих місць у Великій Британії. До того ж Велика Британія надасть Україні допомогу на суму до 283 млн фунтів стерлінгів (приблизно 14,43 млрд гривень) протягом 2025-2026 фінансового року.

Цитата. «Поки ми продовжуємо спостерігати незмінну силу українського народу, Велика Британія стоїть поруч з ним, щоб надати допомогу, необхідну їхній країні не лише для того, щоб продовжувати боротьбу, а й для відбудови та відновлення», — заявила віцепрем’єр-міністерка Сполученого Королівства Анджела Рейнер.

Контекст. З 10 до 11 липня 2025 року в Римі відбувається четверта міжнародна Конференція з питань відновлення України. Це — зустріч представників урядів низки країн, міжнародних організацій, фінансових установ, бізнесу та громадянського суспільства. На ній обговорюють питання міжнародної підтримки відновлення, відбудови, реформування та модернізації України.

Цитата. «Ми вчимося на ситуації в Україні останніх років і реалістично думаємо про те, з чим може зіткнутися Тайвань… у реальних бойових діях», — зазначив один з високопоставлених чиновників у сфері оборони Тайваню.

Контекст. Військові навчання на Тайвані відбуваються щороку на тлі наростаючого тиску з боку КНР. Китай офіційно вважає Тайвань своєю територією і не виключає можливості встановлення контролю Пекіна над островом із застосуванням збройних сил. Натомість Тайвань вважає себе незалежною державою.

Цитата. Заступниця прессекретаря Білого дому Анна Келлі заявила, що рішення «було ухвалене, щоб поставити інтереси Америки на перше місце після огляду Міністерством оборони США військової підтримки та допомоги, яку наша країна надає іншим країнам світу. Сила Збройних сил Сполучених Штатів залишається безперечною — просто запитайте Іран».

Ці боєприпаси були виділені ще урядом Байдена в межах двох потоків підтримки України. Частина ракет надходила з наявних запасів США, на поповнення яких американське Міноборони отримувало гроші. Ще частина надходила за Ініціативою сприяння безпеці України, в межах якої уряд США фінансував закупівлю зброї в американських компаній безпосередньо для потреб української оборони.

Оновлено. Міноборони України повідомило, що не отримувало офіційних повідомлень щодо зупинки постачання допомоги від США.

«Українська сторона звернула увагу на повідомлення щодо затримки постачання певних елементів виділених раніше пакетів оборонної допомоги від Сполучених Штатів та зʼясовує актуальні фактичні обставини постачань», — зазначили у відомстві.

Чим особлива інсталяція? «Чорна хмара» — це скульптура вагою сім тонн, завдовжки 30 метрів, завширшки 17 та заввишки 15 метрів. Вона складається з 45 окремих хмарин, пошитих із чотирьох кілометрів чорної тканини. Фігура періодично оживає — спалахує блискавками й озивається громом.  

Виконавча продюсерка проєкту Марія Мороз пояснила, що «Чорна хмара» покликана привернути увагу до загроз, які людство звикло ігнорувати.

Цитата. «Головний меседж — готуйтесь! Ми хотіли сказати, що легкі часи минули для всіх і треба дивитися прямо на неприємності, а не ховатися десь від них. Ми не впевнені, що люди усвідомлюють це», — зазначив художник Олексій Сай.

Що таке Burning Man? Це щорічний восьмиденний фестиваль незалежного мистецтва, що відбувається з 1986 року в пустелі Блек-Рок, штат Невада, США. У межах події учасники створюють тимчасове місто та розміщують у ньому масштабні артоб’єкти. Кульмінацією фестивалю традиційно стає спалення велетенської дерев’яної фігури людини. 

У 2025 році Burning Man проходитиме з 24 серпня до 1 вересня. Тема цьогорічного фестивалю — «Завтра сьогодні» (Tomorrow Today).

Як було минулого року? У 2024 році Україну на події також представив художник Олексій Сай зі скульптурною інсталяцією у вигляді великих літер, що складалися у фразу «I’m fine». Напис був виготовлений зі знищених дорожніх знаків населених пунктів, що постраждали від війни.

Фото: suspilne.media

Цитата. «Такі односторонні кроки не сприяють досягненню взаєморозуміння й примирення, над якими тривалий час працюють наші країни, зокрема у форматі Спільної українсько-польської групи з питань історичного діалогу, яка діє за участю міністерств культури та інститутів національної памʼяті двох країн», — йдеться у повідомленні.

Попри це пошуково-ексгумаційні роботи на території обох країн тривають. 

Нагадаємо, що в Польщі обрали нового президента — Кароля Навроцького. Він виступає проти ліберальних реформ та підтримує традиційні польські цінності. Докладніше про нього читайте в нашому тексті.

Країна на кордоні Заходу

З моменту вступу до ЄС Польща зуміла значно вирости в економічному і соціальному планах. Тепер це досить вагома держава, яка має ресурси і можливості для впливу на курс цілої обʼєднаної Європи. Особливо це стало помітним під час російського вторгнення в Україну. Завдяки своєму розташуванню — Польща є найбільшою країною на східному фланзі НАТО — і своїм історичним звʼязкам з Україною, Варшава увійшла до кола столиць, які вирішують політику Європейського союзу.

У 2023 році польські парламентські вибори врешті виграла проєвропейська опозиція. Премʼєром тоді став Дональд Туск — шанований у Європі політик-центрист та колишній голова Європейської ради. Однак позиція Польщі в Європі може похитнутися після обрання Кароля Навроцького президентом. Політик стоїть на досить євроскептичних позиціях і це, ймовірно, буде спричиняти все нові суперечки між Варшавою та Брюсселем. Раніше таке вже було.

Перетягування ковдри у владних кабінетах

Перед тим як Дональд Туск став премʼєром, Польщею вісім років керувала партія «Право і справедливість» (ПіС). Вона неодноразово конфліктувала зі структурами ЄС, Німеччиною, Україною, а до того ж погіршувала ситуацію з правами людей у Польщі. Коли ж партія Туска прийшла до врядування, всі очікували великих змін та повернення до ліберальних цінностей. Це одразу покращило стновище Варшави в Союзі. Та реформи впроваджувалися вкрай важко, адже посаду президента обіймав представник ПіС — Анджей Дуда, який успішно блокував велику частину змін.

Тепер Дуду замінив Кароль Навроцький. Теоретично він — незалежний кандидат, але насправді його масштабно підтримує ПіС. Загалом після виборів ситуація не змінилася — польська влада залишатиметься поділеною, конфліктною і зосередженою на внутрішній боротьбі. Це означає, що міжнародна роль країни — в умовах активізації ЄС перед загрозами з боку РФ і Трампа — відійде на другий план. До того ж Навроцький та ПіС є прихильниками американського президента.

Два роки непевності

Поділ голосів між Рафалом Тшасковським та Каролем Навроцьким — лібералом та консерватором — був майже рівним: різниця між їхніми результатами становить менш як 2%. Основною виборчою базою Тшасковського були великі міста, особливо на заході Польщі. Він — досвідчений політик, мер Варшави і має репутацію представника еліти. Натомість Навроцький позиціонує себе як «кандидат простих людей». Його основний електорат — люди з малих населених пунктів, зокрема фермери.

Наступні два роки в Польщі стануть драматичним змаганням за голоси цих двох груп виборців. А потім відбудуться нові вибори до польського парламенту. Звісно, неможливо точно спрогнозувати, що станеться у світі протягом такого довгого періоду. Але якщо ситуація в Європі залишатиметься більш-менш стабільною, то увага поляків залишиться прикутою до внутрішніх питань.

Тоді Туску і його партії буде непросто. Обіцяні ним реформи й далі блокуватиме президент, а обійти рішення Навроцького в парламенті буде складно, адже «Громадянська платформа» Туска не має 60% місць. Це може поступово знищити його рейтинг, і тоді вибори виграє ПіС, що ще більше загострить протистояння Польщі з ЄС та Україною. Утім, цілком можливо, що відповідальність за гальмування реформ покладатимуть саме на президента.

У цій боротьбі обидві сторони намагатимуться розігрувати «українську карту», тобто апелювати до чутливих тем — питання українських біженців і памʼяті про Волинську трагедію. Зайве емоційне навантаження цілком може створити додаткові проблеми у відносинах України і Польщі, а від того й затягувати європейську інтеграцію нашої держави. Навіть якщо у взаємній боротьбі між двома полюсами польської політики не виграє ніхто, поляки втомляться від цього — і через два роки до влади прийде несподівана третя сторона. А емоційні суперечки між польськими містянами й селянами — лібералами і консерваторами — навряд чи припиняться. А з ними — й бурхлива напруженість у відносинах між Україною та Польщею, яка вже не вперше коливається від найближчого союзництва до блокування кордону.

Автор статті: Дмитро Спорняк

Фото: Mateusz Feliksik / Pexels

Втрачена імперія

Трохи більше як сто років тому Туреччини не було. Натомість існувала Османська імперія — велетенська країна, яка століттями завойовувала нові землі й на піку своєї могутності володіла територіями на Близькому Сході, в Африці та Європі, доходячи навіть до українських земель. З часом захоплені імперією народи почали виборювати свою незалежність, і Османська держава слабшала. Останньою краплею в її долі стала Перша світова війна.

Програвши війну, Османи втратили землі, які заселяли інші народи. Іноземні війська зайшли до самого Стамбула і планували розділити серце імперії — регіон Анатолію. Більшість населення там становили турки, які не бажали опинитися під владою інших держав. Тоді почалася турецька війна за незалежність. Боротьбу очолив османський офіцер Мустафа Кемаль.

Турки мали успіх: вони відбили ворожі війська, і 1923 року на території Анатолії проголосили нову державу — Турецьку Республіку. Мустафа Кемаль став першим її президентом і почав впроваджувати реформи. На місці старої розбитої імперії він зі своїми прибічниками будував сучасну національну державу — централізовану, світську і передовсім турецьку.

Гра в Холодну війну

Довгий час молода Турецька Республіка намагалася тримати нейтралітет у відносинах із сусідами. Вона до останнього не брала участі в Другій світовій війні, поки в лютому 1945 року не вступила на боці Союзників. Коли світ поринув у Холодну війну між США та СРСР, Туреччина стала членом НАТО. З огляду на те, що її кордон із Радянським Союзом проходив по Кавказу, це було надзвичайно драматичне рішення. Розміщення американських ракет у Туреччині згодом спричинило Карибську кризу, коли дві супердержави ледь не почали ядерну війну.

Модернізація Туреччини рухала її до союзництва із Заходом, тож поступово країна почала інтегруватися в європейські структури. Проте це не заважало їй конфліктувати з Грецією — іншим членом НАТО. Ба більше, 1974 року Туреччина окупувала частину Кіпру, проголосивши там невизнану Турецьку Республіку Північного Кіпру. 

Та всі суперечності перекреслювало надзвичайно важливе географічне розташування Туреччини — на межі Європи й Азії, а також контроль над єдиним шляхом до Чорного моря. Після розпаду СРСР турецька роль в НАТО могла б відійти на другий план, але сусідство з Росією та бурхливим Близьким Сходом дає великі можливості турецьким лідерам.

Перевороти, багато переворотів

Шлях Туреччини до модернізації водночас означав відхід від традиційних цінностей ісламу. Це включало не лише впровадження нових правил, норм і системи освіти, а й закриття мечетей. Навіть заклики до молитви лунали не арабською, а турецькою. Турецька демократія на це реагувала: на виборах люди подекуди голосували за політиків, які послаблювали світські правила послідовників Мустафи Кемаля, якого стали називати Ататюрком (тобто, батьком тюрків). Деколи ж політики з різних партій довго не могли дійти згоди — і Туреччина загрузала в застої та економічних проблемах.

У таких ситуаціях у політику втручалися військові. Вони захоплювали владу силою, щоб «повернути порядок» і відновити світські норми й правила, як заповідав Ататюрк. Під час переворотів, які відбувалися в Туреччині у 1960, 1971, 1980 та 1997 роках, людей арештовували, судили й навіть страчували. Але військова диктатура була непостійною.

З 2003 року Туреччиною керує Реджеп Таїп Ердоган — консервативний правий політик, який просуває «традиційні цінності ісламу» у турецькому варіанті. Спершу він був премʼєром, коли країна була парламентською республікою, і це була найвпливовіша посада. Згодом він став президентом, спеціально змінивши Конституцію і скасувавши посаду премʼєра. У 2016 році у Туреччині відбулася ще одна спроба перевороту — цього разу невдала, Ердоган зумів залишитися на посаді. Президент використав ситуацію для посилення утисків опозиції. Останній гучний арешт опозиційного лідера — мера Стамбула Екрема Імамоглу — спричинив масштабні протести.

Боротьба з курдами

Народ курдів розділений поміж Туреччиною, Сирією, Іраком та Іраном — всього їх близько 30 мільйонів. У Туреччині цей іраномовний народ становить приблизно пʼяту частину населення і живе на південному сході держави. Історично Туреччина намагалася асимілювати курдів, утискала їхню мову й культуру. 

Тож 1978 року виникла Робітнича партія Курдистану (РПК), яка вже 1984 року почала збройну боротьбу проти Анкари за незалежність. Конфлікт був жорстким і тривав десятиліттями. На Заході РПК визнали терористичним угрупованням, а самі курди перейшли з вимог незалежності на прагнення автономії. Цьогоріч РПК заявила про свій саморозпуск.

Коли у 2011 році в сусідній Сирії почалася громадянська війна, місцеві сирійські курди організували сили самооборони. Вони успішно воювали проти терористів Ісламської держави і зуміли заручитися підтримкою США. Коли ж Вашингтон за попереднього президентства Трампа залишив курдів наодинці, Туреччина скористалася моментом і виступила проти курдів Сирії. Втім, попри все, північний схід цієї близькосхідної країни досі контролюють курди.

Турецькі маніпуляції

Коли почалося повномасштабне вторгнення Росії в Україну, Туреччина підтримала українців і закрила протоки Босфор і Дарданелли для російських військових кораблів. До того ж вона продавала Україні безпілотники й навіть будувала військові кораблі. Але це не завадило президенту Ердогану тримати віддалену від усіх лінію. Анкара продовжує економічну співпрацю з РФ і використовує свої звʼязки для проведення переговорів між Києвом та Москвою — невипадково вони відбуваються саме в Стамбулі. Це, безумовно, підвищує престиж турецької влади. Туреччина також була посередником і в «зерновій угоді», коли домовлялися про постачання українських агропродуктів Чорним морем.

Водночас Туреччина маніпулює своїм статусом. Коли, реагуючи на російське вторгнення, Фінляндія та Швеція вирішили вступити до НАТО, саме Анкара блокувала це рішення, вимагаючи видачі представників курдів, які жили в Скандинавії. Шантаж — перевірена тактика Ердогана. Коли в Сирії почалася війна — в яку теж вступила Туреччина — величезна кількість сирійських біженців відправилася до Туреччини. Там їх затримали. Ердоган вимагав поступок і допомоги для себе від ЄС, погрожуючи «відкрити двері» для всіх біженців до Європи. Це, безумовно, створило б соціальні проблеми й стало чудовою платформою для успіху ультраправих проросійських політиків в ЄС.

Турецька міжнародна політика — досить жорстка. Анкара брала участь не лише у війні в Сирії, а й у Лівії, та масштабно підтримувала Азербайджан у війні проти Вірменії. Ще в часи Першої світової війни турки вчинили геноцид вірменів, знищивши тисячолітні спільноти цього народу на своїй території. Туреччина досі не визнає цього злочину, тож на добрі стосунки з сусідньою Вірменією годі й сподіватися. Це донедавна спонукало вірменів вважати росіян союзниками, поки ті їх не покинули.

То що з цього всього Україні?

Туреччина — важлива для України союзниця. І через контроль Анкари над доступом до Чорного моря, і завдяки військово-промисловому комплексу, і як посередниця в переговорах із РФ щодо полонених, і в контексті питання Криму — у Туреччині проживає значна діаспора кримських татар, тож питання деокупації півострова тут є досить емоційним. Та попри все це, потрібно памʼятати, що нинішня влада президента Ердогана — це авторитарний режим, якого цікавлять виключно власні інтереси, а не міжнародні правила і демократичні цінності, на яких наполягає Україна.

Автор статті: Дмитро Спорняк

Фото: Pexels / Musa Ortaç

Також міністри оборони двох країн підпишуть меморандум про взаєморозуміння щодо закупівлі далекобійної зброї українського виробництва.

Також Фрідріх Мерц заявив, що «зробить все», щоб не допустити відновлення Північного Потоку 2 — газопроводу, який поєднує РФ і Німеччину через Балтійське море. Нагадаємо, його підірвали у вересні 2022 року.

Цитата. «Не буде жодних обмежень щодо дальності, що дозволить Україні повністю захищатися, навіть від військових цілей за межами власної території», — повідомив канцлер Мерц на пресконференції.