Сили Ізраїлю здійснили рейд на території колишньої бази ППО за 10 кілометрів від Дамаска. Днем раніше Ізраїль завдав авіаударів по цьому ж району, вбивши 6 сирійських солдатів, які виявили там ізраїльські розвідувальні пристрої. Про це повідомляє The Guardian.
Зараз саме час підтримати незалежну журналістику — долучайтеся до Спільноти
Що відомо? Ізраїльські літаки та дрони не давали сирійським силам наблизитися до зони проведення рейду, поки ізраїльські солдати не покинули територію. За даними сирійських військових, десятки військовослужбовців Ізраїлю прибули на чотирьох гвинтокрилах і перебували на місці понад дві години.
Невідомо, що саме ізраїльські солдати робили на закинутій базі ППО протягом цього часу. Міністр оборони Ізраїлю Ісраель Кац написав, що війська Тель-Авіва «діють у всіх зонах бойових дій вдень і вночі заради безпеки Ізраїлю». Міністерство закордонних справ Сирії засудило удари, назвавши їх порушенням міжнародного права та суверенітету країни.
Нагадаємо. Раніше Ізраїль завдав ударів по складах зброї та військових базах у Сирії після того, як повстанці скинули режим диктатора Башара аль-Асада. Також Ізраїль увів свої війська до буферної зони між країнами, створивши там військові бази й заявив, що не дозволить новому сирійському уряду відправляти збройні сили на південь Сирії.
Довідка. Технічно Сирія та Ізраїль перебувають у стані війни з 1948 року — між країнами немає дипломатичних відносин. 1974 року обидві держави підписали угоду про створення буферної зони на кордоні. Тепер Ізраїль заявляє, що після скидання диктатора аль-Асада вважає угоду про буферну зону недійсною.
Оновлено. Міністр оборони Сирії оголосив про початок перемир’я у місті Свейда, більшість населення якого становлять друзи.
Ізраїльська армія завдалу удару по кількох танках урядових сил Дамаска на півдні Сирії. Це відбулося на тлі сутичок між сирійськими військами, племенами бедуїнів та збройними загонами друзів — релігійної спільноти, яка є меншиною в Сирії. Про це повідомляє The Guardian.
За повідомленням Міністерства внутрішніх справ Сирії, загинуло понад 30 людей, ще близько сотні — поранені. Натомість базована у Великій Британії Сирійська обсерваторія з прав людини повідомляє про щонайменше 99 загиблих, зокрема двох дітей і двох жінок.
Сутички в сирійському регіоні Свейда спершу почалися між збройними загонами релігійної спільноти друзів і кланами бедуїнів. Частина державних сил також виступила на боці бедуїнів, зазначає The Guardian. Речник МВС Сирії Нуреддін аль-Баба повідомив, що урядові сили увійшли до Свейду в понеділок для відновлення порядку. Лідери друзів закликали до припинення вогню і заявили, що не виступають проти сирійського уряду.
Ізраїль, на території якого також проживає меншина друзів, завдав ударів по кількох танках сирійського уряду, які прямували до Свейди. «Ми не дозволимо завдати шкоди друзам у Сирії», — заявив міністр оборони Ізраїля і назвав ці удари попереджувальними.
Нагадаємо. Раніше ізраїльські війська захопили буферну зону на території Сирії і завдали сотні авіаударів по військових об’єктах в Сирії.
Контекст. У грудні 2024 року повстанці скинули уряд сирійського диктатора Башара аль-Асада після 13 років громадянської війни. Відтоді новий уряд країни намагається встановити контроль над державою.
Зараз саме час підтримати незалежну журналістику — долучайтеся до Спільноти
1
Туреччина виступила посередницею на переговорах між українцями і росіянами, постачала Україні дрони «Байрактар», закрила російським кораблям доступ до Чорного моря через протоки Босфор і Дарданелли, а також будує для українських ВМС військові кораблі. Водночас Анкара не погоджується вводити санкції проти Росії, а лише нарощує торгівлю з агресором, блокувала вступ до НАТО нових держав і має низку угод з РФ, зокрема про побудову росіянами атомної електростанції в Туреччині.
Чи є Туреччина надійним союзником Україні і чого від неї очікувати — розбиралися НЗЛ.
Зараз саме час підтримати незалежну журналістику — долучайтеся до Спільноти
Втрачена імперія
Трохи більше як сто років тому Туреччини не було. Натомість існувала Османська імперія — велетенська країна, яка століттями завойовувала нові землі й на піку своєї могутності володіла територіями на Близькому Сході, в Африці та Європі, доходячи навіть до українських земель. З часом захоплені імперією народи почали виборювати свою незалежність, і Османська держава слабшала. Останньою краплею в її долі стала Перша світова війна.
Програвши війну, Османи втратили землі, які заселяли інші народи. Іноземні війська зайшли до самого Стамбула і планували розділити серце імперії — регіон Анатолію. Більшість населення там становили турки, які не бажали опинитися під владою інших держав. Тоді почалася турецька війна за незалежність. Боротьбу очолив османський офіцер Мустафа Кемаль.
Турки мали успіх: вони відбили ворожі війська, і 1923 року на території Анатолії проголосили нову державу — Турецьку Республіку. Мустафа Кемаль став першим її президентом і почав впроваджувати реформи. На місці старої розбитої імперії він зі своїми прибічниками будував сучасну національну державу — централізовану, світську і передовсім турецьку.
Гра в Холодну війну
Довгий час молода Турецька Республіка намагалася тримати нейтралітет у відносинах із сусідами. Вона до останнього не брала участі в Другій світовій війні, поки в лютому 1945 року не вступила на боці Союзників. Коли світ поринув у Холодну війну між США та СРСР, Туреччина стала членом НАТО. З огляду на те, що її кордон із Радянським Союзом проходив по Кавказу, це було надзвичайно драматичне рішення. Розміщення американських ракет у Туреччині згодом спричинило Карибську кризу, коли дві супердержави ледь не почали ядерну війну.
Модернізація Туреччини рухала її до союзництва із Заходом, тож поступово країна почала інтегруватися в європейські структури. Проте це не заважало їй конфліктувати з Грецією — іншим членом НАТО. Ба більше, 1974 року Туреччина окупувала частину Кіпру, проголосивши там невизнану Турецьку Республіку Північного Кіпру.
Та всі суперечності перекреслювало надзвичайно важливе географічне розташування Туреччини — на межі Європи й Азії, а також контроль над єдиним шляхом до Чорного моря. Після розпаду СРСР турецька роль в НАТО могла б відійти на другий план, але сусідство з Росією та бурхливим Близьким Сходом дає великі можливості турецьким лідерам.
Перевороти, багато переворотів
Шлях Туреччини до модернізації водночас означав відхід від традиційних цінностей ісламу. Це включало не лише впровадження нових правил, норм і системи освіти, а й закриття мечетей. Навіть заклики до молитви лунали не арабською, а турецькою. Турецька демократія на це реагувала: на виборах люди подекуди голосували за політиків, які послаблювали світські правила послідовників Мустафи Кемаля, якого стали називати Ататюрком (тобто, батьком тюрків). Деколи ж політики з різних партій довго не могли дійти згоди — і Туреччина загрузала в застої та економічних проблемах.
У таких ситуаціях у політику втручалися військові. Вони захоплювали владу силою, щоб «повернути порядок» і відновити світські норми й правила, як заповідав Ататюрк. Під час переворотів, які відбувалися в Туреччині у 1960, 1971, 1980 та 1997 роках, людей арештовували, судили й навіть страчували. Але військова диктатура була непостійною.
З 2003 року Туреччиною керує Реджеп Таїп Ердоган — консервативний правий політик, який просуває «традиційні цінності ісламу» у турецькому варіанті. Спершу він був премʼєром, коли країна була парламентською республікою, і це була найвпливовіша посада. Згодом він став президентом, спеціально змінивши Конституцію і скасувавши посаду премʼєра. У 2016 році у Туреччині відбулася ще одна спроба перевороту — цього разу невдала, Ердоган зумів залишитися на посаді. Президент використав ситуацію для посилення утисків опозиції. Останній гучний арешт опозиційного лідера — мера Стамбула Екрема Імамоглу — спричинив масштабні протести.
Боротьба з курдами
Народ курдів розділений поміж Туреччиною, Сирією, Іраком та Іраном — всього їх близько 30 мільйонів. У Туреччині цей іраномовний народ становить приблизно пʼяту частину населення і живе на південному сході держави. Історично Туреччина намагалася асимілювати курдів, утискала їхню мову й культуру.
Тож 1978 року виникла Робітнича партія Курдистану (РПК), яка вже 1984 року почала збройну боротьбу проти Анкари за незалежність. Конфлікт був жорстким і тривав десятиліттями. На Заході РПК визнали терористичним угрупованням, а самі курди перейшли з вимог незалежності на прагнення автономії. Цьогоріч РПК заявила про свій саморозпуск.
Коли у 2011 році в сусідній Сирії почалася громадянська війна, місцеві сирійські курди організували сили самооборони. Вони успішно воювали проти терористів Ісламської держави і зуміли заручитися підтримкою США. Коли ж Вашингтон за попереднього президентства Трампа залишив курдів наодинці, Туреччина скористалася моментом і виступила проти курдів Сирії. Втім, попри все, північний схід цієї близькосхідної країни досі контролюють курди.
Турецькі маніпуляції
Коли почалося повномасштабне вторгнення Росії в Україну, Туреччина підтримала українців і закрила протоки Босфор і Дарданелли для російських військових кораблів. До того ж вона продавала Україні безпілотники й навіть будувала військові кораблі. Але це не завадило президенту Ердогану тримати віддалену від усіх лінію. Анкара продовжує економічну співпрацю з РФ і використовує свої звʼязки для проведення переговорів між Києвом та Москвою — невипадково вони відбуваються саме в Стамбулі. Це, безумовно, підвищує престиж турецької влади. Туреччина також була посередником і в «зерновій угоді», коли домовлялися про постачання українських агропродуктів Чорним морем.
Водночас Туреччина маніпулює своїм статусом. Коли, реагуючи на російське вторгнення, Фінляндія та Швеція вирішили вступити до НАТО, саме Анкара блокувала це рішення, вимагаючи видачі представників курдів, які жили в Скандинавії. Шантаж — перевірена тактика Ердогана. Коли в Сирії почалася війна — в яку теж вступила Туреччина — величезна кількість сирійських біженців відправилася до Туреччини. Там їх затримали. Ердоган вимагав поступок і допомоги для себе від ЄС, погрожуючи «відкрити двері» для всіх біженців до Європи. Це, безумовно, створило б соціальні проблеми й стало чудовою платформою для успіху ультраправих проросійських політиків в ЄС.
Турецька міжнародна політика — досить жорстка. Анкара брала участь не лише у війні в Сирії, а й у Лівії, та масштабно підтримувала Азербайджан у війні проти Вірменії. Ще в часи Першої світової війни турки вчинили геноцид вірменів, знищивши тисячолітні спільноти цього народу на своїй території. Туреччина досі не визнає цього злочину, тож на добрі стосунки з сусідньою Вірменією годі й сподіватися. Це донедавна спонукало вірменів вважати росіян союзниками, поки ті їх не покинули.
То що з цього всього Україні?
Туреччина — важлива для України союзниця. І через контроль Анкари над доступом до Чорного моря, і завдяки військово-промисловому комплексу, і як посередниця в переговорах із РФ щодо полонених, і в контексті питання Криму — у Туреччині проживає значна діаспора кримських татар, тож питання деокупації півострова тут є досить емоційним. Та попри все це, потрібно памʼятати, що нинішня влада президента Ердогана — це авторитарний режим, якого цікавлять виключно власні інтереси, а не міжнародні правила і демократичні цінності, на яких наполягає Україна.
Автор статті: Дмитро Спорняк
Фото: Pexels / Musa Ortaç
1
У Алеппо в селі Наккарін знайшли ще одне масове поховання, ймовірно, цивільного населення, знищеного режимом Асада. Про це повідомляє TRT Haber.
Людські останки, які знайшли в братській могилі, ймовірно, належали мирним жителям. У виданні зазначають, що виявили приблизно 1500 тіл.
Довідка. По всій країні відбуваються пошукові та перевіркові заходи режиму Асада.
Контекст. Понад 50 років режим сім’ї Асадів утримував владу в Сирії. Проте 29 листопада після тривалого затишшя повстанці на чолі з радикальним угрупованням «Хайят Тахрір аш-Шам» зайшли в Алеппо та вступили у бої з урядовими військами керівника країни Башара Асада. Після цього повстанці рушили на південь, до міста Хама.
Інші групи повстанців та опозиції на півдні Сирії теж вирішили діяти активно і знову підняли зброю. Владу аль-Асада атакували з усіх сторін. За короткий час повстанці були вже в передмістях Дамаска — столиці країни. Тоді сирійський диктатор Башар аль-Асад таємно втік до Москви. Як повідомляє Reuters, він не попередив про це навіть своїх поплічників та родичів. НЗЛ раніше писали про те, як руйнуються диктаторські режими, що будувалися десятиліттями — більше читайте за посиланням.
Фото: AA Arşiv
Приєднуйтеся до Спільноти The Ukrainians — підтримуйте розвиток українськомовної журналістики
Понад 50 років режим сім’ї Асадів утримував владу в Сирії. Донедавна здавалося, що так буде ще довго і кінця їхньої диктатури не видно. Аж потім, буквально в межах двох тижнів, все посипалося. Сирійський диктатор Башар аль-Асад таємно втік до Москви. Як повідомляє Reuters, він не попередив про це навіть своїх поплічників та родичів.
Як руйнуються диктаторські режими, що будувалися десятиліттями — розбиралися НЗЛ.
Дамаск за два тижні
Кілька місяців тому все виглядало так, наче президент Сирії Башар аль-Асад переміг в громадянській війні. Його армія контролювала більшість території країни, він мав підтримку від Росії та Ірану, повстанці й опозиція були витіснені на периферію. Ми й самі в НЗЛ писали, що кінця його режиму поки не видно і що вся ситуація наче зайшла в глухий кут, а диктатор, який труїв громадян своєї країни хімічною зброєю, залишився непокараним і не ясно, що з того вийде. І раптом група повстанців на чолі з Хайят Тахрір аш-Шам — колишніми (за їхніми власними твердженнями) ісламістами, почала раптовий наступ на урядові сили.
У межах кількох днів повстанці захопили Алеппо — надзвичайно важливе місто, за яке уряд Асада за підтримки РФ та Ірану воювали роками і яке коштувало тисяч жертв. Цього разу воно впало майже без бою. Після цього повстанці рушили на південь, до міста Хама. Цей населений пункт був просто фортецею, бої за нього під час попередніх активних фаз громадянської війни в Сирії велися просто щороку, але війська аль-Асада тримали його. І тут Хаму повстанці беруть майже без спротиву.
Подивившись на це, інші групи повстанців та опозиції на півдні Сирії, які вже були змирилися з владою аль-Асада, побачили його слабкість. Тому вони теж вирішили діяти активно і знову підняли зброю. Владу аль-Асада атакували з усіх сторін. За короткий час повстанці були вже в передмістях Дамаска — столиці країни. Тоді, тихо й непомітно, спадковий диктатор втік до російської військової бази, яка лежала на заході Сирії, і полетів до Москви. Революція перемогла. Режим впав. Але чому?
Корупція і союзники
Громадянська війна в Сирії почалася ще у 2011 році з протестів людей проти корумпованого диктаторського режиму. Вже тоді з економікою було не все добре. Репутація президента аль-Асада і так була не найкращою, а коли він почав застосовувати армію проти демонстрантів, все покотилося шкереберть. Велика кількість солдатів не бажала стріляти по своїх співгромадянах і навіть переходила на сторону повстанців. Уряд втрачав позиції, демократичні повстанці завойовували все нові території. Аж тоді у війну вступили Росія й Іран.
Москва відрядила до Сирії величезну кількість військ, постачала туди безліч боєприпасів та зброї. Сирійці за кілька років до українців відчули на собі — як це, коли тебе бомбардують ракетами, випущеними з території Каспійського моря. Бойовики Ірану, зокрема ліванська Хезболла, також надавали підтримку військам Асада. Це допомогло диктатору повернути ситуацію на свою користь. За цей час опозиція розділилася на безліч менших угруповань, велику частину країни захопили терористи з Ісламської держави, яких потім досить швидко розбили. Північний схід Сирії перейшов під контроль іншої групи демократичних повстанців, де найбільшу роль відігравав народ курдів. Після цього у війну ще й вступила Туреччина, щоб підтримати повстанців, які виступали і проти Асада, і проти курдів. І десь на такій ситуації все зупинилося. Про перемир’я домовлялися вже не стільки сирійці, скільки РФ і Туреччина. І здавалося, що аль-Асад таки зумів відбитися.
Та це лиш на перший погляд. Протести проти диктатора почалися з обурення несправедливістю, корупцією і бідністю. Вони ніде не зникли, а за час війни додалися неймовірні руйнування. Економіка Сирії була знищена. Що цікаво, після зупинки бойових дій на контрольованій аль-Асадом території все продовжувало ставати гірше. Курс сирійського фунта до долара США, який у 2010 році становив 45,6 фунтів за долар, у 2024 був вже на рівні 12000 фунтів за долар. Сирійцям заледве вистачало грошей на те, аби забезпечити базові потреби. А влада продовжувала наживатися. І ще й почала торгувати наркотиками.
Світ, повний війн
Поки в Сирії все відносно затихло, світ поринув в інші війни. Росія відкрито напала на Україну, а Ізраїль на повну воював проти ХАМАСу та різного роду іранських бойовиків. РФ забрала всі свої найкращі війська, а Хезболла та іранський КВІР систематично були під бомбардуваннями Тель-Авіва. А це якраз були найважливіші союзники аль-Асада. Сирія для них відійшла на другий план. І повстанці цим скористалися.
Поки підконтрольні аль-Асаду території занепадали, повстанці готувалися. У них були підготовані і вмотивовані солдати, а ще вони вчилися використовувати дрони. Через це з’явилися повідомлення, що повстанцям допомагає Україна, але джерела були непевні, тож ні доказів, ні спростування немає. Хоч армія аль-Асада була значно більшою, ніж у Хайят Тахрір аш-Шам, які почали наступ у 2024 році, але в неї геть не було морального духу. Тож, коли почався наступ опозиції, армія Дамаска просто розсипалася. Солдати не хотіли воювати. Іранці й росіяни не збиралися більше допомагати.
Кажуть, що країни і владні режими надзвичайно успішно витримують складні ситуації, такі як війни. Аж поки в один момент не падають. Саме це сталося з владою аль-Асада. І весь світ побачив, як обурені протестувальники заходять в його покинутий маєток з величезними багатствами і як на сирійських землях віднаходять масові поховання жертв режиму. Та труднощі ще не завершилися: Сирія наразі поділена між різними угрупованнями повстанців, Ізраїль атакує військові об’єкти в країні і хоче розвивати поселення на окупованих Голанських висотах, ще є залишки Ісламської держави і небезпека впливу іноземних держав. А от що закінчилося, то це режим аль-Асада.
Війна в Сирії тривала цілих 13 років. Довго жодна зі сторін не могла повністю взяти гору. А потім аль-Асад залишився наодинці, а повстанці виявилися готовими скористатися його слабкістю. Корупція, жадоба і недовіра довели диктатора до кінця.
Автор статті: Дмитро Спорняк
Фото: Pexels/Ahmed Akacha
Приєднуйтеся до Спільноти The Ukrainians — підтримуйте розвиток українськомовної журналістики
1
Сирійські повстанці змогли витіснити війська режиму аль-Асада з міста Хама. Сирійська армія разом з РФ відповідає авіаударами.
Війна в Сирії почалася з демократичних протестів, але з того часу в неї вступили іноземні держави, а спротив диктатору розділився на різні течії. Та з них, що наступає сьогодні — Хайят Тахрір аш-Шам, починала з ісламізму, а зараз намагається стати більш світською.
Раніше ні повстанці, ні ісламісти, не могли наступати на режим аль-Асада, бо його підтримували РФ, Іран і Хезболла. Та тепер, коли союзники диктатора загрузли у війнах проти України й Ізраїлю, Хайят Тахрір аш-Шам вирішили скористатися шансом.
Усе почалося з протестів
У 2010 році в Тунісі вуличний продавець Мухаммед Буазізі вчинив самоспалення. Чоловік протестував проти свавілля авторитарної влади і повсюдної корупції після того, як його позбавили засобів для життя і принизили працівники поліції. Обурення дійшло до краю, тож тисячі людей вийшли на вулиці — почалася Жасминова революція. Приклад Тунісу виявився дуже принадним для інших арабських держав і протести поширилися по Північній Африці та Близькому Сходу. У Тунісі, Лівії, Єгипті та Ємені суспільство змогло скинути владу авторитарних правителів. Це все назвали Арабською весною — «пробудженням» народів арабського світу.
Протестний рух надихнув і групу сирійських хлопчаків — вони написали на стінах антиурядові слогани. Причин бути незадоволеними владою в Сирії було вдосталь: країною вже не перше десятиліття керував режим місцевого президента Башара аль-Асада — диктатора, влада якому дісталася у спадок від батька, який захопив її силою ще у 1971 році. Політичних свобод було обмаль, корупція процвітала, та й навряд чи Сирію можна було назвати багатою. До всього, ще й клімат погіршив ситуацію: з 2006 до 2010 року країну охопила жахлива посуха, яка залишила селян без засобів для існування і змусила їх перебратися до міст, які не мали як розмістити стільки людей. Безробіття і бідність стали буденністю.
Для режиму аль-Асада простих написів на будинку, які закликали змінити владу, було достатньо, щоб підлітків заарештували і катували. Люди не змогли цього пробачити, тому багатотисячні мітинги проти влади почалися і в Сирії. Тоді уряд став відкрито розстрілювати мирні демонстрації і брати в облогу, а згодом й обстрілювати міста, що повстали. Такі жорстокі дії влади відвернули від неї частину державної армії. Низка солдатів і офіцерів перейшла на бік протестувальників і сформувала повстанську Вільну сирійську армію (ВСА). Почалася повномасштабна громадянська війна.
Воєнні успіхи повстанців та релігійні суперечки
Успіхи повстанців, які виступали за демократичні зміни і свободи в країні, спочатку були досить значними. Їхня боротьба викликала багато уваги в світі, низка країн почала їх підтримувати, допомогу надавали і США. Значні території Сирії перейшли під контроль демократичної опозиції, яка оголосила себе єдиним законним урядом. А втім, до складу цієї опозиції входили дуже різні люди. Поки частина повстанців виступала за упорядкування Сирії як вільної, рівної, світської держави, мотиви інших груп були більш релігійними. Тут слід згадати, що Башар аль-Асад, як і його батько, походили зі специфічної меншини — секти алавітів.
Так само як у християнстві є католики, православні та протестанти, в ісламі теж є кілька течій, основні з яких — суніти та шиїти. Більшість населення Сирії — суніти, так само як і жителі сусідніх з ними арабських країн та Туреччини. Натомість Іран сповідує шиїтський іслам. Секта алавітів офіційно теж є частиною шиїтів. Тому склалася цікава ситуація: сунітські держави почали підтримувати повстанців, а шиїтські — уряд диктатора аль-Асада. Так поступово опозиційні сили розділилися на кілька груп, хоч і об’єднаних спільною метою боротьби з аль-Асадом, а основною силою, яка їх підтримувала, стала Туреччина.
Ісламська Держава Іраку та Леванту
У ході бойових дій мільйони людей стали біженцями, сотні тисяч загинули. З глибини цієї катастрофи виникла ще одна сила, про яку почув увесь світ. У 2014 році значну частину території Сирії та сусіднього Іраку захопили радикальні ісламісти, які назвали себе Ісламською Державою Іраку та Леванту, скорочено ІДІЛ. Ці екстремісти заявили, що хочуть створити всесвітній халіфат — державу, яку очолює єдиний політичний і релігійний лідер, у якій всі мають жити за нормами шаріату — традиційного ісламського права. Кожного, чиї ідеали й цінності хоч трохи відрізняються від їхніх, терористи пообіцяли знищити.
Що найстрашніше, свої слова ІДІЛ почали втілювати в реальність: організовувати теракти, воювати з усіма сторонами і так заплутаного сирійського конфлікту та вбивати цивільних. Особливу репутацію бойовики Ісламської Держави здобули за використання сучасних технологій: вони активно вели соцмережі, публікуючи там відео страт мирних людей, особливо гучними стали записи обезголовлення заручників. Така активність в медіа привернула до терористів радикально налаштованих мусульман з усього світу, зокрема й з мусульманських регіонів РФ — російська мова стала другою за поширеністю серед бойовиків після арабської. Раптово увага усього цивілізованого світу сконцентрувалася саме на ІДІЛ.
Боротьба за незалежність Курдистану
Проти наступу бойовиків Ісламської Держави виступили абсолютно усі сторони війни в Сирії — і уряд аль-Асада, і демократична опозиція. Та просуваючись на північний схід країни, терористи несподівано зустріли могутній опір від ще одного специфічного війська. Досить ефективно воювати проти ІДІЛ почали бойові загони курдів. Цей розділений між Сирією, Туреччиною, Іраком та Іраном народ налічує близько 40 млн людей, але не має власної держави. У кожній з цих чотирьох країн курди борються за самоуправління, певну автономію, а то й за незалежність. Деякі з курдських організацій змагаються за свободу свого народу досить радикально, а «Робітнича партія Курдистану» навіть визнана терористичною організацією у Туреччині, США та ЄС.
Курдські війська в Сирії діяли більш обережно, тому стали основою «Сирійських демократичних сил» — ще однієї опозиційної організації, яка виступає за демократію, світськість та федералізацію Сирії, щоб отримати автономію. Боротьба курдів проти ІДІЛ була настільки успішною, що привернула увагу Вашингтона. США вирішили підтримати саме «Сирійські демократичні сили», розташували свої війська на контрольованій курдами території і допомагали їм боротися проти ісламістів. Але тут склалася парадоксальна ситуація. Туреччина — союзник Вашингтона по НАТО, виступила різко проти сирійських курдів, які тепер були союзниками США.
Анкара, яка вже не перше десятиліття бореться проти руху курдів за незалежність на своїй території, почала боятися активності цього народу в сусідній Сирії. Туреччина навіть проголосила сирійських курдів терористами, за всяку ціну бажаючи придушити їхній рух за свободу. Американські війська стали єдиною річчю, яка утримувала турецькі війська від нападу на «Сирійські демократичні сили», які активно знищували ІДІЛ, діючи разом зі США. Але не лише НАТО зреагувало на виникнення Ісламської Держави, в уряду Башара аль-Асада теж були свої союзники.
Російські бомбардування міняють ситуацію
Поки США, Туреччина та сунітські арабські держави підтримували різні групи повстанців, сирійський диктатор отримував допомогу від Ірану та РФ. Яскрава поява ІДІЛу на карті бойових дій дала Москві змогу втрутитися у війну безпосередньо. У 2015 році російські військово-повітряні сили почали бомбардувати сирійські землі. Кремль заявляв, що бореться з терористами, але його військова кампанія була спрямована не лише проти Ісламської Держави, а й, великою мірою, проти демократичної опозиції, яка повстала проти Башара аль-Асада.
Вступ у війну росіян кардинально змінив ситуацію на користь уряду диктатора. Державна сирійська армія почала відвойовувати території, контрольовані демократичною опозицією. Водночас війська аль-Асада застосовували силу і проти цивільного населення: в хід пішла навіть заборонена міжнародними конвенціями хімічна зброя, забравши тисячі життів мирних громадян. Допомогу уряду надавали і бойовики з іранського «Корпусу вартових Ісламської революції». З такою підтримкою Дамаск зумів відкинути повстанців до невеликої території на північному заході Сирії. Спільні бойові дії усіх сторін війни проти ІДІЛ також дали результат: терористична організація втратила, фактично, усі контрольовані нею території.
Тоді, у 2016 році, у війну відкрито вступила Туреччина. Війська Анкари допомогли підтримуваним ними повстанцям відбити наступ об’єднаних сил аль-Асада і Москви. Згодом, за президентства Трампа, США вирішили забрати свої війська з території курдів, тож Туреччина напала ще й на ці землі. Тоді курди мусили домовлятися з урядом Башара аль-Асада, щоб разом боротися проти турків. Відтоді й донедавна ситуація у Сирії залишалася незмінною. Значну частину країни контролює уряд диктатора, з протестів проти якого ця війна і почалася. Північний схід держави — досі під управлінням курдських «Сирійських демократичних сил», які проголосили там автономію. Північний захід Сирії утримує опозиція, яку підтримує Туреччина.
Тепер, коли Росія, Іран та Хезболла зосереджені на війнах проти України та Ізраїлю, аль-Асад залишився майже наодинці. Тож Хайят Тахрір аш-Шам — частина опозиції, яка раніше була пов’язана з Аль-Каїдою, а тепер намагається відбілити свою репутацію, перейшла в наступ.
До чого тут Україна?
Понад десятиліття війни залишило Сирію зруйнованою. Загинуло, за деякими підрахунками, до 600 тисяч людей. З 22 млн населення країни до війни, близько 6,6 млн відправилися за кордон, ще близько 6,7 млн стали внутрішніми біженцями. Поява великої кількості сирійців у Європі дозволила місцевим радикальним силам, які виступають проти міграції і які переважно є проросійськими, штибу «Альтернативи для Німеччини», вийти на передній план. Повстання проти диктатора наразі не дало результату: Башар аль-Асад досі контролює більшість території Сирії. Та найгірше — жодна зі сторін, яка чинила злочини проти мирного населення, окрім Ісламської Держави, не понесла покарань.
Попри всі заяви західних держав про неприпустимість використання хімічної зброї, НАТО так і не втрутилося у війну достатньо активно, аби зупинити режим аль-Асада. Російські бомбардування демократичних повстанців залишилися наче непоміченими, Москва продовжувала бути важливим учасником усіх міжнародних зустрічей і раз за разом блокувала будь-які рішення Ради Безпеки ООН стосовно Сирії, які могли б хоч якось вирішити ситуацію. Замість того, щоб активно діяти проти диктаторських режимів, держави вільного світу намагалися організовувати мирні переговори, які вже протягом багатьох років не дали абсолютно жодного результату.
Уряд диктатора не збирається нести будь-яку відповідальність. Повстанці не збираються жити під владою людини, яка спричинила сотні тисяч жертв свого народу. Це все, як того й можна було очікувати, призвело до поновлення бойових дій. А водночас, низка оглядачів зазначає, що цілковита відсутність відповідальності за злочини, вчинені Дамаском та Москвою в Сирії, стала однією з причин, які дозволили Москві почати повномасштабне вторгнення в Україну у 2022 році. Вже понад десять років РФ та Іран продовжують організовувати війни у світі, адже їх не зупинили у Сирії.
Автор статті: Дмитро Спорняк
Фото: REUTERS/Hosam Katan
Приєднуйтеся до Спільноти The Ukrainians — підтримуйте розвиток українськомовної журналістики
Ізраїль та Хезболла періодично обстрілюють території один одного. Армія оборони Ізраїлю ліквідувала низку керівників ліванського угруповання, зокрема і лідера Хезболли Хасана Насраллу. Ба більше, ЦАХАЛ розпочав військову операцію на півдні Лівану. Існує ризик, що це може вилитися у масштабнішу регіональну війну.
Чому Хезболла атакує Ізраїль, звідки взялася ця організація і що їй потрібно — розбиралися НЗЛ.
Ліван і Хезболла
Почнімо з того, що таке взагалі Хезболла? З одного боку, це — воєнізована організація, яку в низці країн світу визнали терористичною. При цьому вона має на диво багато ресурсів, як для терористів. Хезболлу вважають однією з найбільш озброєних недержавних організацій у світі. А все це тому, що з іншого боку Хезболла — це політична сила, яка має своїх депутатів в ліванському парламенті. Свій статус вона підкріплює підтримкою з Ірану, який масово озброює її бойовиків. Самі ж члени Хезболли претендують на те, що вони репрезентують погляди значної частини ліванського суспільства, а саме мусульман-шиїтів (станом на 2012 рік шиїти становили 27% від загальної кількості населення Лівану).
Ліван зазвичай згадують саме у зв’язку з Хезболлою, з різного роду атаками, обстрілами чи трагедіями. Це не зовсім справедливо, адже ця близькосхідна країна вкрай розмаїта. Шиїтська Хезболла є лиш однією з багатьох місцевих сил. Власне, вона навіть не є єдиною ліванською силою, яка виступає від імені шиїтів. Ще досить нещодавно, у 1990 році в Лівані завершилася громадянська війна. Передумовою для її початку за 15 років до того була якраз розмаїтість ліванського суспільства. І саме у цій війні слід шукати витоки угруповання Хезболла. Та перш ніж згадувати той конфлікт, треба розібратися у двох важливих питаннях: хто такі шиїти і хто крім них ще живе в Лівані?
Гори, море та імперії
Щоб зрозуміти чим живе Ліван, треба усвідомити як він виглядає. Це досить невелика держава розміром трохи більша за Чернівецьку область — найменшу в Україні. При цьому населення у ній— понад 5 млн, тобто більше ніж в будь-якій з українських областей. З цього вже можна зрозуміти, що щільність проживання людей там висока. Але якби лиш розмір Лівану робив його густонаселеним. Ця невеличка територія, на якій живуть так багато людей, затиснена між двома майже паралельними рядами гір, які тягнуться з півночі на південь фактично через усю країну. А збоку ще й Середземне море.
Таке розташування дозволило цим землям стати центром торгівлі. Свого часу територія сучасного Лівану була частиною Родючого півмісяця — регіону, у якому люди вперше на планеті навчилися вирощувати їжу. Через це тут виникли одні з перших на планеті міст, деякі з яких існують і досі. Наприклад, місто Бібл, від назви якого походить слово Біблія, досі має багато населення і є важливим центром життя у Лівані. Щоправда, жителі міста називають його не грецькою варіацією назви, а власною, місцевою — Джубейль. У давнину цей край звали Фінікією, його жителі колонізували усе Середземномор’я. Одна з фінікійських колоній — Карфаген, певний час була головним ворогом Давнього Риму. Але ніщо не скаже про вплив фінікійців більше за головний їхній спадок — фінікійська абетка лягла в основу грецького письма, на базі якого, своєю чергою, створили латинку і кирилицю.
І це все багатство було на Близькому Сході — в краєві, що споконвіку був багатий на великі і могутні імперії. Фінікію захоплювали єгиптяни, асирійці, вавилоняни, перси, греки, вірмени, римляни, знову перси і візантійці. Місцевий семітський народ тут жити весь цей час теж продовжував. В Середні віки край захопили арабські держави, сюди ж прибували хрестоносці і засновували тут свої королівства, які досить швидко знищили мусульмани. А потім все захопили турки. І під час всіх цих перипетій багато релігійних меншин утискали і переслідували. Втікаючи від гонінь, різноманітні віряни втікали в гори — туди, де зараз Ліван.
Країна-прихисток
Сьогодні більшість населення Лівану вважає себе ліванськими арабами (арабів з інших країн тут за своїх вважають зовсім не усі), а місцевий різновид арабської мови є тут основним. На цьому єдність закінчується. Діляться усі тут натомість за релігійними віруваннями і відповідними їм різними культурами. Мусульмани-суніти, мусульмани-шиїти та християни-мароніти становлять найбільші групи, але навіть кожна з цих спільнот охоплює менше 30% населення країни. Тобто, більшість не становить ніхто. То чому ж ми так багато чуємо саме про шиїтів і Хезболлу? Хто взагалі такі шиїти?
Як у християнстві є католики православні та протестанти так і в мусульманстві є багато різних груп. Найбільша з них — це суніти. Вони становлять більшість в більшості мусульманських країн. Набагато менша група — це шиїти, вони становлять більшість лиш в Ірані, Іраку та Азербайджані. І їх багато в Лівані, куди предки шиїтів втікали від переслідувань. Відколи в 1978-1979 роках в Ірані відбулася Ісламська революція і до влади прийшли релігійні лідери місцевих шиїтів, Тегеран взявся озброювати шиїтів по цілому Близькому сходу. В полум’ї Ліванської громадянської війни іранська диктатура знайшла собі близьких союзників.
Громадянська війна
Ліван проголосив свою незалежність у 1943 році від Франції (так, французи захоплювали цей край теж). Місцевий народ вирішив будувати республіку, в якій кожна релігійна група мала бути представлена окремо. Традиційно, президентами ставали християни-мароніти, прем’єрами — мусульмани-суніти, а головами парламенту — мусульмани-шиїти. Спершу, співжиття працювало. Та з часом кількість населення в різних спільнотах почала коливатися, сусідні країни теє ставали все більш нестабільними. В регіоні виникали ідеї панарабізму (дехто хотів об’єднати всіх арабів в одну державу) і поруч були війни. Напруга між релігійними спільнотами в Лівані наростала. Коли ж до Лівану прибули бойовики Організації визволення Палестини (ОВП), яких вигнали з Йорданії, баланс сил був зруйнований. Почалися збройні бої. То був 1975 рік.
Громадянська війна між релігійними спільнотами Лівану тривала 15 років. За цей час в суперечки між собою вступали не лише люди різних вірувань, але й різні групи всередині однакових релігій. Ба більше, у війну вступили і сусідні країни. Одну зі сторін підтримувала Сирія, за християн вступився Ізраїль, який дійшов аж до столиці – Бейрута, бажаючи побороти бойовиків з ОВП. Саме тоді для боротьби проти ізраїльських військ в Лівані сформувалася Хезболла — збройна організація ліванських шиїтів.
Мир і зброя
Коли в 1990 році більшість сторін війни домовилися про її припинення, бойовиків почали роззброювати. Але не всіх. За дотриманням мирних угод мала стежити Сирія. А оскільки Хезболла була просирійською організацією, її зброю залишили. Згодом Сирія сама впала в горнило власної громадянської війни, яка триває й досі і їй було вже зовсім не до Лівану. А ось Хезболла залишилася. У перипетіях післявоєнного часу влада в Лівані мінялася багато разів і певний час Хезболла була при владі. Та 2022 року на виборах втратила більшість у парламенті. Попри це, Хезболла зберігає значний арсенал зброї, а з ним і великий вплив. Так, одного з колишніх прем’єрів-сунітів Лівану — Рафіка аль-Харірі вбили бойовики Хезболли, але щодо причетності до цього злочину лідерів організації не було доказів.
А потім, в жовтні 2023 року почалася війна в Секторі Газа. Хезболла пообіцяла воювати проти Ізраїлю доки той не закінчить свою військову операцію проти ХАМАСу. Відтоді між шиїтським терористичним угрупованням та Ізраїлем відбуваються постійні обстріли. Внаслідок ракетних атак багатьох лідерів Хезболли вбили. Ізраїль, задля власної безпеки, прийняв рішення проводити і наземні операції на півдні Лівану. Іран — головний противник Ізраїлю, продовжує озброювати Хезболлу, а також ще й хуситів з Ємену та інших бойовиків. Фактично, війна в Лівані і на широкому просторі Близького Сходу вже триває. Ознак того, що бойових дій стане менше наразі немає.
Автор статті: Дмитро Спорняк
Фото: Wikimedia Commons
Приєднуйтеся до Спільноти The Ukrainians — підтримуйте розвиток українськомовної журналістики
Уже 13 років триває війна в Сирії. Конфлікт, який почався з протестів за демократію та призвів до десятиліття збройної боротьби проти авторитарного уряду і російських бомбардувань, багато в чому нагадує українські реалії. За час цієї війни вже загинуло понад пів мільйона людей, понад половина країни стали біженцями. Як увесь світ забув про цю катастрофу і чому нехтування подіями в Сирії призвело до повномасштабного нападу РФ на Україну — розповідає НЗЛ.
Усе почалося з протестів
У 2010 році в Тунісі вуличний продавець Мухаммед Буазізі вчинив самоспалення. Чоловік протестував проти свавілля авторитарної влади і повсюдної корупції після того, як його позбавили засобів для життя і принизили працівники поліції. Обурення дійшло до краю, тож тисячі людей вийшли на вулиці — почалася Жасминова революція. Приклад Тунісу виявився дуже принадним для інших арабських держав і протести поширилися по Північній Африці та Близькому Сходу. У Тунісі, Лівії, Єгипті та Ємені суспільство змогло скинути владу авторитарних правителів. Це все назвали Арабською весною — «пробудженням» народів арабського світу.
Протестний рух надихнув і групу сирійських хлопчаків — вони написали на стінах антиурядові слогани. Причин бути незадоволеними владою в Сирії було вдосталь: країною вже не перше десятиліття керував режим місцевого президента Башара аль-Асада — диктатора, влада якому дісталася у спадок від батька, який захопив її силою ще у 1971 році. Політичних свобод було обмаль, корупція процвітала, та й навряд чи Сирію можна було назвати багатою. До всього, ще й клімат погіршив ситуацію: з 2006 до 2010 року країну охопила жахлива посуха, яка залишила селян без засобів для існування і змусила їх перебратися до міст, які не мали як розмістити стільки людей. Безробіття і бідність стали буденністю.
Для режиму аль-Асада простих написів на будинку, які закликали змінити владу, було достатньо, щоб підлітків заарештували і катували. Люди не змогли цього пробачити, тому багатотисячні мітинги проти влади почалися і в Сирії. Тоді уряд став відкрито розстрілювати мирні демонстрації і брати в облогу, а згодом й обстрілювати міста, що повстали. Такі жорстокі дії влади відвернули від неї частину державної армії. Низка солдатів і офіцерів перейшла на бік протестувальників і сформувала повстанську Вільну сирійську армію (ВСА). Почалася повномасштабна громадянська війна.
Воєнні успіхи повстанців та релігійні суперечки
Успіхи повстанців, які виступали за демократичні зміни і свободи в країні, спочатку були досить значними. Їхня боротьба викликала багато уваги в світі, низка країн почала їх підтримувати, допомогу надавали і США. Значні території Сирії перейшли під контроль демократичної опозиції, яка оголосила себе єдиним законним урядом. А втім, до складу цієї опозиції входили дуже різні люди. Поки частина повстанців виступала за упорядкування Сирії як вільної, рівної, світської держави, мотиви інших груп були більш релігійними. Тут слід згадати, що Башар аль-Асад, як і його батько, походили зі специфічної меншини — секти алавітів.
Так само як у християнстві є католики, православні та протестанти, в ісламі теж є кілька течій, основні з яких — суніти та шиїти. Більшість населення Сирії — суніти, так само як і жителі сусідніх з ними арабських країн та Туреччини. Натомість Іран сповідує шиїтський іслам. Секта алавітів офіційно теж є частиною шиїтів. Тому склалася цікава ситуація: сунітські держави почали підтримувати повстанців, а шиїтські — уряд диктатора аль-Асада. Так поступово опозиційні сили розділилися на кілька груп, хоч і об’єднаних спільною метою боротьби з аль-Асадом, а основною силою, яка їх підтримувала, стала Туреччина.
Ісламська Держава Іраку та Леванту
У ході бойових дій мільйони людей стали біженцями, сотні тисяч загинули. З глибини цієї катастрофи виникла ще одна сила, про яку почув увесь світ. У 2014 році значну частину території Сирії та сусіднього Іраку захопили радикальні ісламісти, які назвали себе Ісламською Державою Іраку та Леванту, скорочено ІДІЛ. Ці екстремісти заявили, що хочуть створити всесвітній халіфат — державу, яку очолює єдиний політичний і релігійний лідер, у якій всі мають жити за нормами шаріату — традиційного ісламського права. Кожного, чиї ідеали й цінності хоч трохи відрізняються від їхніх, терористи пообіцяли знищити.
Що найстрашніше, свої слова ІДІЛ почали втілювати в реальність: організовувати теракти, воювати з усіма сторонами і так заплутаного сирійського конфлікту та вбивати цивільних. Особливу репутацію бойовики Ісламської Держави здобули за використання сучасних технологій: вони активно вели соцмережі, публікуючи там відео страт мирних людей, особливо гучними стали записи обезголовлення заручників. Така активність в медіа привернула до терористів радикально налаштованих мусульман з усього світу, зокрема й з мусульманських регіонів РФ — російська мова стала другою за поширеністю серед бойовиків після арабської. Раптово увага усього цивілізованого світу сконцентрувалася саме на ІДІЛ.
Боротьба за незалежність Курдистану
Проти наступу бойовиків Ісламської Держави виступили абсолютно усі сторони війни в Сирії — і уряд аль-Асада, і демократична опозиція. Та просуваючись на північний схід країни, терористи несподівано зустріли могутній опір від ще одного специфічного війська. Досить ефективно воювати проти ІДІЛ почали бойові загони курдів. Цей розділений між Сирією, Туреччиною, Іраком та Іраном народ налічує близько 40 млн людей, але не має власної держави. У кожній з цих чотирьох країн курди борються за самоуправління, певну автономію, а то й за незалежність. Деякі з курдських організацій змагаються за свободу свого народу досить радикально, а «Робітнича партія Курдистану» навіть визнана терористичною організацією у Туреччині, США та ЄС.
Курдські війська в Сирії діяли більш обережно, тому стали основою «Сирійських демократичних сил» — ще однієї опозиційної організації, яка виступає за демократію, світськість та федералізацію Сирії, щоб отримати автономію. Боротьба курдів проти ІДІЛ була настільки успішною, що привернула увагу Вашингтона. США вирішили підтримати саме «Сирійські демократичні сили», розташували свої війська на контрольованій курдами території і допомагали їм боротися проти ісламістів. Але тут склалася парадоксальна ситуація. Туреччина — союзник Вашингтона по НАТО, виступила різко проти сирійських курдів, які тепер були союзниками США.
Анкара, яка вже не перше десятиліття бореться проти руху курдів за незалежність на своїй території, почала боятися активності цього народу в сусідній Сирії. Туреччина навіть проголосила сирійських курдів терористами, за всяку ціну бажаючи придушити їхній рух за свободу. Американські війська стали єдиною річчю, яка утримувала турецькі війська від нападу на «Сирійські демократичні сили», які активно знищували ІДІЛ, діючи разом зі США. Але не лише НАТО зреагувало на виникнення Ісламської Держави, в уряду Башара аль-Асада теж були свої союзники.
Російські бомбардування міняють ситуацію
Поки США, Туреччина та сунітські арабські держави підтримували різні групи повстанців, сирійський диктатор отримував допомогу від Ірану та РФ. Яскрава поява ІДІЛу на карті бойових дій дала Москві змогу втрутитися у війну безпосередньо. У 2015 році російські військово-повітряні сили почали бомбардувати сирійські землі. Кремль заявляв, що бореться з терористами, але його військова кампанія була спрямована не лише проти Ісламської Держави, а й, великою мірою, проти демократичної опозиції, яка повстала проти Башара аль-Асада.
Вступ у війну росіян кардинально змінив ситуацію на користь уряду диктатора. Державна сирійська армія почала відвойовувати території, контрольовані демократичною опозицією. Водночас війська аль-Асада застосовували силу і проти цивільного населення: в хід пішла навіть заборонена міжнародними конвенціями хімічна зброя, забравши тисячі життів мирних громадян. Допомогу уряду надавали і бойовики з іранського «Корпусу вартових Ісламської революції». З такою підтримкою Дамаск зумів відкинути повстанців до невеликої території на північному заході Сирії. Спільні бойові дії усіх сторін війни проти ІДІЛ також дали результат: терористична організація втратила, фактично, усі контрольовані нею території.
Тоді, у 2016 році, у війну відкрито вступила Туреччина. Війська Анкари допомогли підтримуваним ними повстанцям відбити наступ об’єднаних сил аль-Асада і Москви. Згодом, за президентства Трампа, США вирішили забрати свої війська з території курдів, тож Туреччина напала ще й на ці землі. Тоді курди мусили домовлятися з урядом Башара аль-Асада, щоб разом боротися проти турків. Відтоді й до сьогодні ситуація у Сирії залишається незмінною. Значну частину країни контролює уряд диктатора, з протестів проти якого ця війна і почалася. Північний схід держави — досі під управлінням курдських «Сирійських демократичних сил», які проголосили там автономію. Північний захід Сирії утримує демократична опозиція, яку підтримує Туреччина. Кінця війні не видно.
До чого тут Україна?
Понад десятиліття війни залишило Сирію зруйнованою. Загинуло, за деякими підрахунками, до 600 тисяч людей. З 22 млн населення країни до війни, близько 6,6 млн відправилися за кордон, ще близько 6,7 млн стали внутрішніми біженцями. Поява великої кількості сирійців у Європі дозволила місцевим радикальним силам, які виступають проти міграції і які переважно є проросійськими, штибу «Альтернативи для Німеччини», вийти на передній план. Повстання проти диктатора наразі не дало результату: Башар аль-Асад досі контролює більшість території Сирії. Та найгірше — жодна зі сторін, яка чинила злочини проти мирного населення, окрім Ісламської Держави, не понесла покарань.
Попри всі заяви західних держав про неприпустимість використання хімічної зброї, НАТО так і не втрутилося у війну достатньо активно, аби зупинити режим аль-Асада. Російські бомбардування демократичних повстанців залишилися наче непоміченими, Москва продовжувала бути важливим учасником усіх міжнародних зустрічей і раз за разом блокувала будь-які рішення Ради Безпеки ООН стосовно Сирії, які могли б хоч якось вирішити ситуацію. Замість того, щоб активно діяти проти диктаторських режимів, держави вільного світу намагалися організовувати мирні переговори, які вже протягом багатьох років не дали абсолютно жодного результату.
Уряд диктатора не збирається нести будь-яку відповідальність. Повстанці не збираються жити під владою людини, яка спричинила сотні тисяч жертв свого народу. Сьогодні війна у Сирії є певною мірою призупиненою і замороженою. Незначні обстріли все що відбуваються, але масштабних бойових дій немає. Ініціатива майже повністю перейшла до іноземних держав. Уряд аль-Асада тепер майже повністю залежить від Ірану та Росії, а демократична опозиція — від Туреччини. Жодного чіткого завершення ситуації наразі не видно. Низка оглядачів зазначає, що цілковита відсутність відповідальності за злочини, вчинені Дамаском та Москвою в Сирії, стала однією з причин, які дозволили Москві почати повномасштабне вторгнення в Україну у 2022 році. Вже понад десять років РФ та Іран продовжують організовувати війни у світі, адже їх не зупинили у Сирії.
Автор статті — Дмитро Спорняк
Фото: REUTERS/Hosam Katan
Приєднуйтеся до Спільноти The Ukrainians — підтримуйте розвиток українськомовної журналістики
212На аеродромі Шайрат навчання проводять «Ліванська поліція Хезболли та «Іранська революційна гвардія». Очолює військові навчання один із командирів «Хезболли» Камаль Абу Садік, який спеціалізується на виготовленні та обслуговуванні безпілотників. Про це повідомили в ГУР.
Важливе 