Втрачена імперія

Трохи більше як сто років тому Туреччини не було. Натомість існувала Османська імперія — велетенська країна, яка століттями завойовувала нові землі й на піку своєї могутності володіла територіями на Близькому Сході, в Африці та Європі, доходячи навіть до українських земель. З часом захоплені імперією народи почали виборювати свою незалежність, і Османська держава слабшала. Останньою краплею в її долі стала Перша світова війна.

Програвши війну, Османи втратили землі, які заселяли інші народи. Іноземні війська зайшли до самого Стамбула і планували розділити серце імперії — регіон Анатолію. Більшість населення там становили турки, які не бажали опинитися під владою інших держав. Тоді почалася турецька війна за незалежність. Боротьбу очолив османський офіцер Мустафа Кемаль.

Турки мали успіх: вони відбили ворожі війська, і 1923 року на території Анатолії проголосили нову державу — Турецьку Республіку. Мустафа Кемаль став першим її президентом і почав впроваджувати реформи. На місці старої розбитої імперії він зі своїми прибічниками будував сучасну національну державу — централізовану, світську і передовсім турецьку.

Гра в Холодну війну

Довгий час молода Турецька Республіка намагалася тримати нейтралітет у відносинах із сусідами. Вона до останнього не брала участі в Другій світовій війні, поки в лютому 1945 року не вступила на боці Союзників. Коли світ поринув у Холодну війну між США та СРСР, Туреччина стала членом НАТО. З огляду на те, що її кордон із Радянським Союзом проходив по Кавказу, це було надзвичайно драматичне рішення. Розміщення американських ракет у Туреччині згодом спричинило Карибську кризу, коли дві супердержави ледь не почали ядерну війну.

Модернізація Туреччини рухала її до союзництва із Заходом, тож поступово країна почала інтегруватися в європейські структури. Проте це не заважало їй конфліктувати з Грецією — іншим членом НАТО. Ба більше, 1974 року Туреччина окупувала частину Кіпру, проголосивши там невизнану Турецьку Республіку Північного Кіпру. 

Та всі суперечності перекреслювало надзвичайно важливе географічне розташування Туреччини — на межі Європи й Азії, а також контроль над єдиним шляхом до Чорного моря. Після розпаду СРСР турецька роль в НАТО могла б відійти на другий план, але сусідство з Росією та бурхливим Близьким Сходом дає великі можливості турецьким лідерам.

Перевороти, багато переворотів

Шлях Туреччини до модернізації водночас означав відхід від традиційних цінностей ісламу. Це включало не лише впровадження нових правил, норм і системи освіти, а й закриття мечетей. Навіть заклики до молитви лунали не арабською, а турецькою. Турецька демократія на це реагувала: на виборах люди подекуди голосували за політиків, які послаблювали світські правила послідовників Мустафи Кемаля, якого стали називати Ататюрком (тобто, батьком тюрків). Деколи ж політики з різних партій довго не могли дійти згоди — і Туреччина загрузала в застої та економічних проблемах.

У таких ситуаціях у політику втручалися військові. Вони захоплювали владу силою, щоб «повернути порядок» і відновити світські норми й правила, як заповідав Ататюрк. Під час переворотів, які відбувалися в Туреччині у 1960, 1971, 1980 та 1997 роках, людей арештовували, судили й навіть страчували. Але військова диктатура була непостійною.

З 2003 року Туреччиною керує Реджеп Таїп Ердоган — консервативний правий політик, який просуває «традиційні цінності ісламу» у турецькому варіанті. Спершу він був премʼєром, коли країна була парламентською республікою, і це була найвпливовіша посада. Згодом він став президентом, спеціально змінивши Конституцію і скасувавши посаду премʼєра. У 2016 році у Туреччині відбулася ще одна спроба перевороту — цього разу невдала, Ердоган зумів залишитися на посаді. Президент використав ситуацію для посилення утисків опозиції. Останній гучний арешт опозиційного лідера — мера Стамбула Екрема Імамоглу — спричинив масштабні протести.

Боротьба з курдами

Народ курдів розділений поміж Туреччиною, Сирією, Іраком та Іраном — всього їх близько 30 мільйонів. У Туреччині цей іраномовний народ становить приблизно пʼяту частину населення і живе на південному сході держави. Історично Туреччина намагалася асимілювати курдів, утискала їхню мову й культуру. 

Тож 1978 року виникла Робітнича партія Курдистану (РПК), яка вже 1984 року почала збройну боротьбу проти Анкари за незалежність. Конфлікт був жорстким і тривав десятиліттями. На Заході РПК визнали терористичним угрупованням, а самі курди перейшли з вимог незалежності на прагнення автономії. Цьогоріч РПК заявила про свій саморозпуск.

Коли у 2011 році в сусідній Сирії почалася громадянська війна, місцеві сирійські курди організували сили самооборони. Вони успішно воювали проти терористів Ісламської держави і зуміли заручитися підтримкою США. Коли ж Вашингтон за попереднього президентства Трампа залишив курдів наодинці, Туреччина скористалася моментом і виступила проти курдів Сирії. Втім, попри все, північний схід цієї близькосхідної країни досі контролюють курди.

Турецькі маніпуляції

Коли почалося повномасштабне вторгнення Росії в Україну, Туреччина підтримала українців і закрила протоки Босфор і Дарданелли для російських військових кораблів. До того ж вона продавала Україні безпілотники й навіть будувала військові кораблі. Але це не завадило президенту Ердогану тримати віддалену від усіх лінію. Анкара продовжує економічну співпрацю з РФ і використовує свої звʼязки для проведення переговорів між Києвом та Москвою — невипадково вони відбуваються саме в Стамбулі. Це, безумовно, підвищує престиж турецької влади. Туреччина також була посередником і в «зерновій угоді», коли домовлялися про постачання українських агропродуктів Чорним морем.

Водночас Туреччина маніпулює своїм статусом. Коли, реагуючи на російське вторгнення, Фінляндія та Швеція вирішили вступити до НАТО, саме Анкара блокувала це рішення, вимагаючи видачі представників курдів, які жили в Скандинавії. Шантаж — перевірена тактика Ердогана. Коли в Сирії почалася війна — в яку теж вступила Туреччина — величезна кількість сирійських біженців відправилася до Туреччини. Там їх затримали. Ердоган вимагав поступок і допомоги для себе від ЄС, погрожуючи «відкрити двері» для всіх біженців до Європи. Це, безумовно, створило б соціальні проблеми й стало чудовою платформою для успіху ультраправих проросійських політиків в ЄС.

Турецька міжнародна політика — досить жорстка. Анкара брала участь не лише у війні в Сирії, а й у Лівії, та масштабно підтримувала Азербайджан у війні проти Вірменії. Ще в часи Першої світової війни турки вчинили геноцид вірменів, знищивши тисячолітні спільноти цього народу на своїй території. Туреччина досі не визнає цього злочину, тож на добрі стосунки з сусідньою Вірменією годі й сподіватися. Це донедавна спонукало вірменів вважати росіян союзниками, поки ті їх не покинули.

То що з цього всього Україні?

Туреччина — важлива для України союзниця. І через контроль Анкари над доступом до Чорного моря, і завдяки військово-промисловому комплексу, і як посередниця в переговорах із РФ щодо полонених, і в контексті питання Криму — у Туреччині проживає значна діаспора кримських татар, тож питання деокупації півострова тут є досить емоційним. Та попри все це, потрібно памʼятати, що нинішня влада президента Ердогана — це авторитарний режим, якого цікавлять виключно власні інтереси, а не міжнародні правила і демократичні цінності, на яких наполягає Україна.

Автор статті: Дмитро Спорняк

Фото: Pexels / Musa Ortaç

Детальніше. Туреччина вважає сирійські курдські підрозділи Сил народної самооборони (YPG) терористичною організацією, яка пов’язана з курдськими сепаратистами у самій Туреччині. Водночас США, які є союзниками Анкари по НАТО, з 2014 року надають активну підтримку сирійським курдам. Америка вбачає у них ефективну противагу терористам Ісламської держави (ІДІЛ).

Турецький парламент схвалив пропозицію про продовження військових дій у Сирії та Іраку до 30 жовтня 2020 року. А Білий дім у свою чергу оголосив, що військові США не братимуть участі у запланованому Туреччиною наступі у північній Сирії та залишають позиції біля турецького кордону. Трамп уже давно хотів вивести американські війська з Сирії, а нещодавно поставив крапку у цьому питанні. Отже, сирійські курди залишилися сам на сам із Туреччиною з одного боку, та ІДІЛ та сирійською владою з іншого боку.

Довідка. Курди у Туреччині за офіційною статистикою становлять близько 16% населення. Після розпаду Османської імперії та створення Турецької республіки серед курдів стали рости сепаратистські настрої, водночас переслідування та знищення курдського населення стало політикою турецького уряду. Курдам офіційно заборонили говорити їхньою мовою.

Контекст. У вторгненні на курдські територіїу президент Туреччини Ердоган вбачає вирішення проблеми з біженцями. Адже у 2018 році до Туреччини прибуло 6 мільйонів біженців із Сирії. Вонт стали фінансовим тягарем та викликом для внутрішньої стабільності Туреччини.

Тому військова операція Туреччини має на меті 3 цілі, які озвучував сам Ердоган:

• нейтралізувати опорні бази сирійських курдів;
• встановлення контролю над прикордонною смугою і створити там «пояс безпеки» (фактично окупація);
• переселити на ці землі під наглядом турецької армії до 2 мільйонів сирійських арабських біженців, які проживають у Туреччині.

⟶ Реакція США на вторгнення Туреччини до Сирії: 3 варіанти від Трампа. Президент Америки розповів: «У нас є один із трьох варіантів: 

1) відправити тисячі військовослужбовців і перемогти у військовому плані; 

2) завдати серйозного удару по Туреччині у фінансовій сфері та з допомогою санкцій;

3) стати посередником між Туреччиною і курдами». 

⟶ Сенатори США хочуть ввести санкції проти президента Туреччини через Сирію. Сенатори оприлюднили проект санкцій, яким пропонують ввести обмеження проти президента Туреччини Реджепа Ердогана та вищих посадових осіб через військову операцію в Сирії.  

Зокрема хочуть обмежити американські активи високопосадовців та запровадити санкції за купівлю Туреччиною російської системи протиракетної оборони.  Також йдеться про обмеження проти будь-кого, хто проводив військові операції разом з Туреччиною або надавав їй військову допомогу.

Дізнайтеся більше про конфлікт у Сирії: 

• Американська зрада: що станеться з Сирією після виведення військ США (Європейська правда)

Фото: pexels.com