Цитата. «Домовилися зосередитися на конкретних категоріях, а не на цифрах. Ми домовилися на обмін “всіх на всіх”,, важкопоранених та тяжкохворих військовополонених. Друга категорія — це молоді солдати, яким від 18 до 25 років. Також домовилися про повернення шести тисяч тіл загиблих солдатів», — повідомив Рустем Умєров на пресконференції.

Також українська сторона передала список кількох сотень дітей, які були депортовані до Росії. Міністр зазначив, що для України це найпріоритетніше питання.

Важливо, що Україна передала свої вимоги РФ заздалегідь, звернувшись до Москви із закликом зробити так само, однак Росія цього не зробила. Тому українська делегація дізналася про їхні умови за декілька годин, не маючи змоги ознайомитися заздалегідь.

Також Володимир Зеленський повідомив, що українська та російська делегації обмінялися документами з пропозиціями щодо миру. За результатами зустрічі сторони готують новий обмін військовополоненими.

Нагадаємо, що 16 травня відбулися перші перемовини делегацій України та Росії у Стамбулі, де домовилися про обмін військовополоненими у форматі «1000 на 1000», який відбувся у три етапи з 23 до 25 травня.

Що відомо? Агентство Reuters ознайомилося з текстом мирних пропозицій. Згідно з планом, Україна пропонує встановити повне припинення вогню щонайменше на 30 днів під наглядом США та інших нейтральних держав. Після цього має відбутися обмін полоненими за принципом «всіх на всіх», звільнення Росією цивільних заручників і повернення незаконно вивезених українських дітей.

Голова російської делегації у Стамбулі Володимир Мединський повідомив, що вони отримали від України документ з пропозиціями щодо мирного врегулювання українською та англійською.

Який склад української делегації? Володимир Зеленський 1 червня затвердив склад делегації, яку — як і минулого разу — очолив міністр оборони Рустем Умєров. До неї увійшли:

• Олександр Бевз — радник керівника Офісу президента;
• Олександр Дьяков — заступник начальника штабу Командування ВМС ЗСУ;
• Сергій Кислиця — перший заступник міністра закордонних справ;
• Юрій Ковбаса — представник Уповноваженого Верховної Ради з прав людини в системі органів сектору безпеки й оборони (за згодою);
• Георгій Кузьмичов — офіцер протоколу Апарату забезпечення службової діяльності головнокомандувача ЗСУ апарату головнокомандувача ЗСУ;
• Олег Луговський — перший заступник голови Служби зовнішньої розвідки;
• Євгеній Острянський — заступник начальника Генерального штабу ЗСУ;
• Олександр Поклад — заступник голови Служби безпеки України;
• Вадим Скібіцький — заступник начальника ГУР Міноборони;
• Андрій Фомін — начальник відділу міжнародного права, заступник начальника управління міжнародного та операційного права Центрального юридичного управління Генштабу ЗСУ;
• Олексій Шевченко — заступник начальника Генерального штабу ЗСУ;
• Олександр Шеріхов — старший офіцер Головного оперативного управління Генерального штабу ЗСУ;
• Євген Шинкарьов — заступник начальника штабу Командування Повітряних сил ЗСУ.

Склад залишився майже таким самим, яким він був 16 травня під час першого раунду. Цього разу до делегації не увійшов начальник управління міжнародного та операційного права Центрального юридичного управління Генштабу ЗСУ Олексій Маловацький. 

Що відомо ще? Українська сторона передала Росії свої умови заздалегідь. Як зазначив Рустем Умєров, Росія обіцяла передати меморандум одразу після обміну «1000 на 1000». Дмитро Пєсков, речник Володимира Путіна, назвав прохання України неконструктивним.

Чи будуть брати участь в переговорах інші сторони? Спеціальний посланець президента США Дональда Трампа Кіт Келлог в інтерв’ю ABC News розповів, що на переговорах будуть присутні радники з національної безпеки США, Німеччини, Великої Британії та Франції.

Нагадаємо. Перший раунд переговорів між Росією та Україною відбувся 16 травня. Путін не приїхав до Стамбулу. Володимир Зеленський 11 травня закликав його до особистої зустрічі. Міністр оборони України Рустем Умєров повідомив, що темою обговорення був обмін полоненими та припинення вогню. Після зустрічі відбувся обмін «1000 на 1000».

Втрачена імперія

Трохи більше як сто років тому Туреччини не було. Натомість існувала Османська імперія — велетенська країна, яка століттями завойовувала нові землі й на піку своєї могутності володіла територіями на Близькому Сході, в Африці та Європі, доходячи навіть до українських земель. З часом захоплені імперією народи почали виборювати свою незалежність, і Османська держава слабшала. Останньою краплею в її долі стала Перша світова війна.

Програвши війну, Османи втратили землі, які заселяли інші народи. Іноземні війська зайшли до самого Стамбула і планували розділити серце імперії — регіон Анатолію. Більшість населення там становили турки, які не бажали опинитися під владою інших держав. Тоді почалася турецька війна за незалежність. Боротьбу очолив османський офіцер Мустафа Кемаль.

Турки мали успіх: вони відбили ворожі війська, і 1923 року на території Анатолії проголосили нову державу — Турецьку Республіку. Мустафа Кемаль став першим її президентом і почав впроваджувати реформи. На місці старої розбитої імперії він зі своїми прибічниками будував сучасну національну державу — централізовану, світську і передовсім турецьку.

Гра в Холодну війну

Довгий час молода Турецька Республіка намагалася тримати нейтралітет у відносинах із сусідами. Вона до останнього не брала участі в Другій світовій війні, поки в лютому 1945 року не вступила на боці Союзників. Коли світ поринув у Холодну війну між США та СРСР, Туреччина стала членом НАТО. З огляду на те, що її кордон із Радянським Союзом проходив по Кавказу, це було надзвичайно драматичне рішення. Розміщення американських ракет у Туреччині згодом спричинило Карибську кризу, коли дві супердержави ледь не почали ядерну війну.

Модернізація Туреччини рухала її до союзництва із Заходом, тож поступово країна почала інтегруватися в європейські структури. Проте це не заважало їй конфліктувати з Грецією — іншим членом НАТО. Ба більше, 1974 року Туреччина окупувала частину Кіпру, проголосивши там невизнану Турецьку Республіку Північного Кіпру. 

Та всі суперечності перекреслювало надзвичайно важливе географічне розташування Туреччини — на межі Європи й Азії, а також контроль над єдиним шляхом до Чорного моря. Після розпаду СРСР турецька роль в НАТО могла б відійти на другий план, але сусідство з Росією та бурхливим Близьким Сходом дає великі можливості турецьким лідерам.

Перевороти, багато переворотів

Шлях Туреччини до модернізації водночас означав відхід від традиційних цінностей ісламу. Це включало не лише впровадження нових правил, норм і системи освіти, а й закриття мечетей. Навіть заклики до молитви лунали не арабською, а турецькою. Турецька демократія на це реагувала: на виборах люди подекуди голосували за політиків, які послаблювали світські правила послідовників Мустафи Кемаля, якого стали називати Ататюрком (тобто, батьком тюрків). Деколи ж політики з різних партій довго не могли дійти згоди — і Туреччина загрузала в застої та економічних проблемах.

У таких ситуаціях у політику втручалися військові. Вони захоплювали владу силою, щоб «повернути порядок» і відновити світські норми й правила, як заповідав Ататюрк. Під час переворотів, які відбувалися в Туреччині у 1960, 1971, 1980 та 1997 роках, людей арештовували, судили й навіть страчували. Але військова диктатура була непостійною.

З 2003 року Туреччиною керує Реджеп Таїп Ердоган — консервативний правий політик, який просуває «традиційні цінності ісламу» у турецькому варіанті. Спершу він був премʼєром, коли країна була парламентською республікою, і це була найвпливовіша посада. Згодом він став президентом, спеціально змінивши Конституцію і скасувавши посаду премʼєра. У 2016 році у Туреччині відбулася ще одна спроба перевороту — цього разу невдала, Ердоган зумів залишитися на посаді. Президент використав ситуацію для посилення утисків опозиції. Останній гучний арешт опозиційного лідера — мера Стамбула Екрема Імамоглу — спричинив масштабні протести.

Боротьба з курдами

Народ курдів розділений поміж Туреччиною, Сирією, Іраком та Іраном — всього їх близько 30 мільйонів. У Туреччині цей іраномовний народ становить приблизно пʼяту частину населення і живе на південному сході держави. Історично Туреччина намагалася асимілювати курдів, утискала їхню мову й культуру. 

Тож 1978 року виникла Робітнича партія Курдистану (РПК), яка вже 1984 року почала збройну боротьбу проти Анкари за незалежність. Конфлікт був жорстким і тривав десятиліттями. На Заході РПК визнали терористичним угрупованням, а самі курди перейшли з вимог незалежності на прагнення автономії. Цьогоріч РПК заявила про свій саморозпуск.

Коли у 2011 році в сусідній Сирії почалася громадянська війна, місцеві сирійські курди організували сили самооборони. Вони успішно воювали проти терористів Ісламської держави і зуміли заручитися підтримкою США. Коли ж Вашингтон за попереднього президентства Трампа залишив курдів наодинці, Туреччина скористалася моментом і виступила проти курдів Сирії. Втім, попри все, північний схід цієї близькосхідної країни досі контролюють курди.

Турецькі маніпуляції

Коли почалося повномасштабне вторгнення Росії в Україну, Туреччина підтримала українців і закрила протоки Босфор і Дарданелли для російських військових кораблів. До того ж вона продавала Україні безпілотники й навіть будувала військові кораблі. Але це не завадило президенту Ердогану тримати віддалену від усіх лінію. Анкара продовжує економічну співпрацю з РФ і використовує свої звʼязки для проведення переговорів між Києвом та Москвою — невипадково вони відбуваються саме в Стамбулі. Це, безумовно, підвищує престиж турецької влади. Туреччина також була посередником і в «зерновій угоді», коли домовлялися про постачання українських агропродуктів Чорним морем.

Водночас Туреччина маніпулює своїм статусом. Коли, реагуючи на російське вторгнення, Фінляндія та Швеція вирішили вступити до НАТО, саме Анкара блокувала це рішення, вимагаючи видачі представників курдів, які жили в Скандинавії. Шантаж — перевірена тактика Ердогана. Коли в Сирії почалася війна — в яку теж вступила Туреччина — величезна кількість сирійських біженців відправилася до Туреччини. Там їх затримали. Ердоган вимагав поступок і допомоги для себе від ЄС, погрожуючи «відкрити двері» для всіх біженців до Європи. Це, безумовно, створило б соціальні проблеми й стало чудовою платформою для успіху ультраправих проросійських політиків в ЄС.

Турецька міжнародна політика — досить жорстка. Анкара брала участь не лише у війні в Сирії, а й у Лівії, та масштабно підтримувала Азербайджан у війні проти Вірменії. Ще в часи Першої світової війни турки вчинили геноцид вірменів, знищивши тисячолітні спільноти цього народу на своїй території. Туреччина досі не визнає цього злочину, тож на добрі стосунки з сусідньою Вірменією годі й сподіватися. Це донедавна спонукало вірменів вважати росіян союзниками, поки ті їх не покинули.

То що з цього всього Україні?

Туреччина — важлива для України союзниця. І через контроль Анкари над доступом до Чорного моря, і завдяки військово-промисловому комплексу, і як посередниця в переговорах із РФ щодо полонених, і в контексті питання Криму — у Туреччині проживає значна діаспора кримських татар, тож питання деокупації півострова тут є досить емоційним. Та попри все це, потрібно памʼятати, що нинішня влада президента Ердогана — це авторитарний режим, якого цікавлять виключно власні інтереси, а не міжнародні правила і демократичні цінності, на яких наполягає Україна.

Автор статті: Дмитро Спорняк

Фото: Pexels / Musa Ortaç

«Путін не прилетів, тому мені, голові СБУ і начальнику Генштабу в Стамбулі робити нічого», — сказав Зеленський.

Також президент України заявив, що позиція Трампа — чинити тиск на обидві сторони, однак Зеленський вважає, що на Україну тиск був сильнішим.

Раніше, Росія висловила готовність відновити переговори й розглянути можливі компроміси. Про це заявив глава делегації Мединський.

Контекст. Увечері 11 травня Володимир Зеленський закликав Владіміра Путіна зустрітися особисто у четвер в Туреччині. Також президент України заявив, що ми очікуємо повного припинення вогню з понеділка (12 травня).

Кого призначили до делегації від Росії? Сьогодні, 15 травня, речник Путіна Пєсков, відповідаючи на питання журналістів, заявив, що Путін не поїде до Стамбулу.

Натомість увечері 14 травня у Кремлі заявили, що Путін затвердив склад делегації для переговорів:

• помічник Путіна Мединський;
• заступник міністра закордонних справ Галузін;
• начальник головного управління Генерального штабу Збройних сил РФ Костюков;
• заступник міністра оборони Фомін.