«4 жовтня йому мав виповнитись 51 рік. За своє життя Ігор багато чого вмів. Він був заслуженим майстром народної творчості у різьбленні по дереву. За професією Білевич був викладачем, працював у Глухівському національному педагогічному університеті. Він був майстром від Бога.
У Білевича був позивний — «Хорт», він у нього ще з 2014 року. Того року Ігор пішов у АТО, рік побув під шахтою «Бутівка». Бувши викладачем та педагогічним працівником, він ніколи не задумувався над тим, щоб не піти на війну.
Коли він прийшов з АТО у 2015 році, у нас виникла ідея створити козацький клуб на базі університету. Туди почала приходила молодь, де ми займались фізичною підготовкою, вихованням у козацько-українському дусі.
Почали ми з тренування володіння козацькою зброєю, вивчати літературу, з’їздили у Київ на тренування, де нас дуже гарно побили (у хорошому сенсі цього слова). Після того створили козацький клуб «Гарда». Це — металева частина захисту шаблі.
У цьому власне у нас і була мета — навчити цього нове покоління, зробити все можливе для того, щоб діти та молодь усвідомлювала себе як українці. Ми хотіли показати учням, яка у нас творчість, традиції, історія та глибинне українське.
Скільки я знаю Ігоря, йому було дуже складно після того, як він побував на війні. Його не полишала постійна тривога та відчуття несправедливості. Більшість населення Глухова не вірило у війну. Можна сказати, що Ігор фізично прийшов з цієї війни, але психологічно він залишався там.
Дуже часто у нього були думки покинути все і знову піти на війну. 24 лютого, коли наша місцевість зустріла війну одним з перших, Ігор одразу побіг у військкомат.
На війні протягом усього цього часу він не полишав своєї справи. Більша частина його бойових побратимів мали ложки, які змайстрував Ігор. Він постійно знаходив час і можливість, щоб виготовляти вироби на згадку хлопцям. Це була його традиція. Скільки жив, стільки й творив.
Усі його побратими кажуть, що Ігор завжди старався берегти себе, але все ж таки так сталось, що під час наступальних дій біля Ямполя почався мінометний обстріл з боку Лиману і деяких хлопців поранило. Ігор намагався врятувати свого побратима і осколок йому влучив прямо у шию.
Хорт дав мені позивний «Дзиґар», тому що я кручусь постійно. Тому у нас був такий дует: Хорт і Дзиґар, два козаки. Наше козацтво полягало не лише у поверхневому і зовнішньому вигляді, а й в чомусь глибинному. Нам його буде дуже сильно не вистачати, він був великий і серцем, і тілом, і душею. Можна сказати, що своїм великим тілом закрив нас усіх від тих осколків, що летіли.
Якщо треба було знайти Білевича на якомусь фестивалі, треба було просто глянути, де багато людей стоїть біля намету. Відбувався перформанс, де за 7-10 хв зі шматка деревини народжувалась якась річ. Він просто брав шматок дерева, відсікав від нього все зайве і виходив шедевр.
Ігор був воїном, вільним козаком. Він завжди прагнув до спартанських умов, йому завжди було цікаво жити у наметі, у лісі. Така у нього була життєва боротьба — виклик самому собі й навчити цього дітей.
Після його смерті прийшла думка, що Ігор робив усе для того, щоб знищувати ворога його рідної землі. Хорт робив це до кінця, не відступив. Його духовна частина не давала йому здаватись, він був сильний духом».
Авторка: Тетяна Єрко
Приєднуйтеся до Спільноти The Ukrainians — підтримуйте розвиток українськомовної журналістики