Народилася і зростала я на півночі Луганщини, де російська мова не є чимось звичайним. Моє оточення завжди розмовляло на типовому слобожанському суржику, а іноді навіть з неправильними наголосами. Телебачення я дивилася українське, але навчання у школі було російською. Усі предмети до 10 класу викладалися російською, ми вивчали російську мову як окремий предмет. Російська література складала переважну більшість предмету «Література». З вчителями та однокласниками ми спілкувалися російською. Тому вона співіснувала в моїй свідомості разом з українською та суржиком. 

Моя родина завжди брала участь у виборах. Не в примусовому порядку, а тому, що це — громадянський обов’язок. За покликом серця ходила за ними хвостиком і я. Вкинути бюлетень у кошик було величезною відповідальністю. Так і залишається великою відповідальністю через багато років. 

Трохи згодом я вже дізналася і про електоральну поведінку, і про електоральну географію і політичний абсентеїзм (ухилення від участі у виборах — ред.). І що на загальному фоні в області така поведінка відіграє незначну роль. 

Тотальний російський морок відчула на собі у 2014 році. Я вчилася на другому курсі, вивчала політологію у Східноукраїнському національному університеті імені В. Даля у Луганську. Пам’ятаю, викладачка дала завдання порівняти Митний та Європейський союзи, хоча це завдання не стосувалося її предмету. Мабуть, так вона шукала «інакодумців». Адже коли розпочався Майдан, вона питала чи хворіють студенти, чи поїхали у Київ. 

Багато подій весни 2014 року я бачила на власні очі: і мітинги з триколорами під СБУ у Луганську, і штурм ОДА, і барикади в центрі міста. Останній мій день у місті був 2 червня 2014 року, після того я не відвідала його жодного разу. Тоді ми ще не вірили в це і сподівалися, що восени знову зустрінемося з одногрупниками, знову підемо на пари. Я вірила та була впевнена, що це ненадовго, до кінця літа.

Мій університет евакуювали до Сєвєродонецька, більшість студентів розсіялась по країні, бо виїхали з рідних окупованих міст та почали працювати. Але в мене була одногрупниця, яка продовжувала жити на окупованій території та, як виявилося згодом, вчилася і в евакуйованому університеті, і в його луганському клоні. Деякі викладачі продовжували працювати в евакуйованому університеті, і працюють зараз. За це я їм безмежно вдячна. Деякі ж змінили місце роботи, деякі залишились працювати в Луганську. Викладачка, яка давала задання «обрати шлях для України», залишилася працювати з окупантами. 

Наш світогляд формується під впливом нашого оточення та впливає на подальше світосприйняття. Тому і голосувати за «Партію регіонів» було якось не дуже прийнятно, і підтримувати окупацію Криму, а тим паче окупацію рідної землі. 

Цьогоріч мій університет евакуювався вже вдруге, але через одну й ту саму причину. І в лютому цього року багато кого з нас війна застала знову в Києві, Харкові, Дніпрі чи інших містах. Сьогодні моє рідне місто Старобільськ на Луганщині під окупацією вже три місяці. Там — усі мої рідні. Але у 2014 році мені пощастило бути вдома. І пощастило, що місто звільнили майже без труднощів. Інакше ми були б приречені застрягти у тому паралельному вимірі, де життя не просто зупинилося 8 років тому, але й відкотилися назад. 

З 24 лютого Україна втримує натиск армії ворога, змусила його відступати на кількох напрямках. Стримує оборону вже третій місяць і на сході, не даючи повністю захопити територію Луганщини та Донеччини. Продовжує показувати світу справжнє обличчя ворога. Ми воюємо не по своїй волі, але за свою волю. Цим Україна не просто здивувала світ – вона його приголомшила. Але, що буде з країною після нашої перемоги? 

«Без України росія перестає бути євразійською імперією. Без України росія досі може боротися за імперський статус, але тоді вона стала б переважно азійською імперською державою», — писав Збігнєв Бжезінський у своїй книзі «Велика шахівниця». А я думаю, що скоро росія не зможе бути імперією взагалі. Такий собі закритий для глобального світу шматок території, що має ознаки держави.

У розв’язаній нею війні росія все ще не розуміє наскільки високі ставки. Це і стабільність Європи, і збереження української національної ідентичності. На жаль, росія ще не розуміє й наслідків війни. Наразі Україна є єдиною державною європейського континенту, яка переживає такі страждання в ім’я незалежності. Україна вже показала, що таке відповідність європейським цінностям та справжня битва за демократію. Попри війну та активні бойові дії в країні продовжують працювати усі органи влади державної влади та президент, ухвалюються закони. 

В Україні вже заборонено діяльність проросійських політичних партій. В окупованих областях діє підпілля. Зараз Україна воює на всіх фронтах: на фізичному полі бою, на  на інформаційному, культурному, на кіберфронті. Нас бачать, за нами стежать, до нас прислухаються. Українську культуру знають у світі. Весь світ поважає сміливість українців. 

Самуель Гантінгтон писав про зіткнення цивілізацій. Це зіткнення запустило невідворотний процес розв’язання метаісторичних питань. І, нарешті, це зіткнення вийде з глухого кута, давши початок новим якісним процесам. І я вірю, що цим самим змінить парадигму та зімкне на собі коло історії. Коло, де громадяни України самовизначені, поважають свою історію, шанують свою культуру, беруть участь у політичному та суспільному житті країни. Коло, де Україна є одним з лідерів на геополітичній, економічній та цивілізаційний арені світу.

Авторка тексту: мемберка Спільноти The Ukrainians, політологиня Валерія Бутко

Фото: slovoidilo.ua

Приєднуйтеся до Спільноти The Ukrainians — підтримуйте розвиток українськомовної журналістики