(Не)залежна країна
На широкому асфальтованому проспекті вишикувані війська і бронетехніка. Навколо походжує натовп, а посередині на п’єдесталі у не надто естетичному військовому мундирі з цілою купою відзнак стоїть старший чоловік. У нього на голові — величезний військовий кашкет, такі ще жартівливо називають аеродромами. Чоловіка звуть Олександр Лукашенко і він — самопроголошений президент Білорусі. Свого часу Лукашенка гучно і дещо наївно називали останнім диктатором Європи. Він, звісно, диктатор, але, як показала практика, далеко не останній.
Своєю промовою самопроголошений президент починає військовий парад. Білорусь святкує День незалежності. Але що цікаво: свято приурочене не до проголошення незалежності держави від СРСР і навіть не до заснування вільної республіки на початку минулого століття. Так Білорусь відзначає день, коли у 1944 році війська СРСР відбили Мінськ від нацистського Третього Райху. Святкування заміни однієї окупації іншою — річ дуже символічна для сучасної Білорусі. Від часу здобуття незалежності країна поступово і впевнено перейшла під контроль Москви. Мінськ підтримує майже всі міжнародні рішення Кремля, деякі наче не помічає, але жодні не засуджує.
Війська РФ вільно користуються білоруськими землями. Білоруська мова, хоч нею часто і написані вказівники на вулицях, поступово зникає — білоруськомовних шкіл немає майже ніде у країні. Російська мова — всюди. Російська культура, популярна і не дуже, теж на кожному кроці. Білорусь та РФ навіть домовилися, що разом сформують «союзну державу». Але понад усе в північного сусіда України — всюдисущі посилання на СРСР. Навіть білоруський державний стяг — це трішки змінений прапор Білоруської РСР. Раніше було інакше. У країні був національний прапор — біло-червоно-білий, білоруську мову вивчали у школах, а День незалежності відзначав проголошення білоруського суверенітету в 1991 році. Все змінилося з приходом Лукашенка.
Людина з народу
10 липня 1994 року вибори президента в Україні виграв Леонід Кучма — колишній прем’єр і директор радянського заводу. Того ж самого дня в Білорусі президентом обрали депутата Лукашенка. Раніше він був головою радгоспу — державної ферми в СРСР. Лукашенко тоді мав образ борця з корупцією, звичайного простого хлопця, який прийде і зупинить жадібні еліти і зробить життя звичайних людей кращим. До кінця від цього популістського образу він так і не відмовився: білоруський диктатор досі публічно сварить чиновників і гучно вимагає заборонити піднімати ціни. Загалом Лукашенко намагається робити вигляд, що він — повсякденний чоловік, якому радше б картоплю збирати, а не сидіти у високих кабінетах.
Попри це, білоруський президент майже одразу почав міняти країну під себе. Російську зробили другою державною, державні символи змінили на модифіковані радянські, незалежні медіа знищували, а політичні противники Лукашенка таємничо зникали: їхні тіла так і не знайшли. Одного разу білоруський спецпризначенець Юрій Гаравський, який втік за кордон, розповів, що для політичних убивств в Білорусі є спеціальний відділ МВС. Всі публічні варіанти спротиву і весь громадський активізм режим Лукашенка нищив.
А на фоні цього всього Білорусь уклала з Росією угоду про створення так званої «союзної держави», намагаючись об’єднати дві країни в одну. Є підстави вважати, що Лукашенко хотів сам керувати цією новою союзною країною після Єльцина: можливо, щось таке йому запропонували політичні сили в Росії. Але коли до влади в РФ прийшов Путін, цю справу загальмували. Відтоді Лукашенко намагався крутитися між Москвою і Заходом, все більше потрапляючи під прямий контроль Кремля. Це, втім, не заважало йому роками бути найбільш популярним іноземним політиком серед українців.
Два шляхи
Проросійські сили активно діяли і в Україні. Розмови про впровадження російської як другої державної, про необхідність підтримання союзних стосунків з Москвою, недовіра до НАТО — це все було і в українській державі. Велика частка української економіки була прив’язана до РФ. А в часи президентства Януковича влада України взагалі прямо залежала від Кремля. Але кожного разу, коли ризик повністю потрапити у лещата Москви ставав надто високим, українці виходили на вулиці. Коли влада проявляла авторитарні тенденції, як в часи Кучми з безліччю його політичних скандалів і вбивством Георгія Гонгадзе. Коли вибори не були чесними, як у 2004 році, коли ледь не проголосили президентом Януковича. Коли все-таки президент Янукович 2010 року намагався розвернутися від Заходу до Росії. У Білорусі схожих масштабів спротиву просто не було до 2020 року.
Але такі тенденції можна простежити і раніше. Навіть у 90-х в Україні таки не запровадили російську як другу державну, не змінили державних символів і вже тоді конфліктували з Росією стосовно контролю над Кримом і Чорноморським флотом. Натомість Білорусь впевнено і прямо русифікувалася без жодних поворотів і спротиву. 33 роки тому люди у світі могли б не відрізнити Україну від Білорусі (хоча якщо придивитися, то відмінності були й тоді). Сьогодні ж сплутати ці дві країни майже неможливо: нація, яка відстоює свою свободу в боротьбі проти колишньої імперії ціною великої крові і держава, яка потрапила під повний контроль цієї імперії і навіть їй допомагає. Певним чином, усі країни, які оточують, Росію можна оцінювати на шкалі від Білорусі до України, де перша означає співпрацю і підпорядкування, а друга — категоричну боротьбу за власну волю.
Але чому так? Американський історик Тімоті Снайдер у своїй книжці «Перетворення Націй. Польща, Україна, Литва, Білорусь. 1569-1999» робить висновок, що причиною цьому є одна ключова відмінність в останніх трьох сотнях років історії. Він пише, що, коли Україну поділили між кількома імперіями, українці мали змогу користатися відмінностями в їхній політиці. Вони розвивали свій національний рух на заході українських земель, коли Російська імперія його утискала. У Білорусі таких можливостей не було, бо ж вона повністю була під владою російських царів. Як би там не було, а за останні 30 років Україна ціною великих жертв просунулась набагато вперед до повноцінної свободи і самоствердження, а Білорусь перебуває під загрозою зникнення.
Повстання і окупація
Втім, шанси на зміни є. Навіть якщо це виглядає чимось неймовірним і цілком несподіваним. Це яскраво показав 2020 рік, коли у Білорусі відбувалися чергові президентські вибори, на яких з неймовірним результатом знову виграв Олександр Лукашенко. Але цього разу у північного сусіда України вже виросло нове покоління, яке не бажало миритися з диктатором. Почалися надзвичайно масштабні протести, під час яких білоруси користувалися своїм національним біло-червоно-білим прапором. Режим Лукашенка взявся жорстко розганяти ці протести і, на жаль, мав у цьому успіх.
Та все ж повстання було. Тепер у Білорусі є ще один уряд вигнанні (їх у них є кілька) і є добровольчі підрозділи білорусів у складі Збройних сил України, які воюють проти Росії. Діють на території Білорусі і проукраїнські партизани. Звісно, усі ці рухи наразі не здатні зрушити диктатуру Лукашенка, яка повністю опирається на Москву. Але перспектива для цього є. І хоч поки білоруське суспільство загнали глибоко у схованку жорстокими репресіями, потенціал для змін є. Особливо, якщо Росія програє війну проти України.
Наразі ж офіційна Білорусь виступає російським союзником і допомагає РФ нищити Україну. Чи можна вважати білорусів у цьому винними, якщо їхній власний рух опору диктатурі силою знищили — велике питання. Але вони, безумовно, відповідають за власну країну і за те, яким буде її майбутнє. Напевно, мало хто це розуміє настільки ж, як білоруські добровольці, що воюють на стороні України.
Автор статті: Дмитро Спорняк
Фото: Wikipedia
Приєднуйтеся до Спільноти The Ukrainians — підтримуйте розвиток українськомовної журналістики
Важливе 
