Зупинення права на отримання притулку буде обмеженим — територіально й на 60 днів, але його можна буде продовжити голосуванням у парламенті. Зазначається, що закон все ще дозволятиме отримання притулку неповнолітнім без супроводу дорослих, вагітним жінкам та особливо вразливим людям.

Також польський уряд планує інформаційну кампанію іноземними мовами, аби заохотити мігрантів відмовитися від спроб перетнути кордону з Польщею. За даними польської влади, у 2024 році кордон країни намагалися перетнути люди з 51 країни, найбільше — з Ефіопії, Еритреї, Сомалі та Сирії.

Влада білоруського диктатора сьогодні тримається на російських багнетах. Після протестів 2020 року самопроголошений президент більше не може спиратися на свій народ. На силу свого режиму Лукашенкові також не варто розраховувати: білоруська економіка живе виключно завдяки російським нафтовим грошам. Можливості загравати із Заходом у нього також вичерпалися. Людина, яка тішилася вкрай сумнівним і дуже наївним титулом «останнього диктатора Європи», сьогодні — не більше ніж маріонетка в руках Кремля. А разом із ним у заручниках опинилася й уся його країна. Як до цього дійшло — розбиралися НЗЛ.

Світ, що занепадає

Лукашенко зі своїм образом міцного господарського колгоспника, любов’ю до радянської символіки і російською мовою з сильним білоруським акцентом, що лунає крізь його фірмові вуса, — типовий продукт пізнього Радянського Союзу. Щоб його зрозуміти, потрібно розібратися, яким було життя наприкінці вісімдесятих і на початку дев’яностих років минулого століття. 

Тоді радянська система занепадала. Комуністичний проєкт виявився нежиттєздатним. СРСР бракувало сили, щоб реалізувати свої міжнародні амбіції. Громадяни Московської імперії не мали доступу до базових побутових речей, і ситуація доходила до того, що не вистачало навіть банальних харчів. Державна система була слабкою — хіба ж могли цим не скористатися підприємливі молоді політики? Добре, не молоді, а радше молодші за пристарілих комуністичних вождів, які помирали швидше, ніж встигали покерувати.

У серці СРСР виникло кілька центрів влади: навколо бурхливого Єльцина, обережного Горбачова і зашкарублих комуністичних політиків, які спробували організувати державний переворот. Як це буває в таких випадках, поки осердя ослабло, периферія почала обережно тікати з орбіти імперії. Першими це зробили країни Балтії та Південного Кавказу. Далі — Україна. Усі решту були б не проти залишитися. Але, як зазначає у своїй книжці «Остання імперія» історик Сергій Плохій, Єльцин, який виборов верх влади в Москві, категорично не хотів створювати нового союзу без України. Отже, шляхи розійшлися.

Вам олігархів чи застій?

Комунізм не спрацював — Москва навіть не мала сили утримати завойовані нею країни. Треба було шукати інші рішення, тобто впроваджувати ринкову економіку. Новий російський уряд мав план: команда Єльцина хотіла тимчасово відпустити колишню радянську імперію (за винятком Чечні), щоб швиденько надолужити втрачений час і відновити російську економіку. Ідея полягала в тому, що колишні радянські республіки, залежні від величезної Російської Федерації, самі повернуться до Москви завдяки її багатству та потужності. І в цьому плані був певний сенс.

Кожна республіка СРСР була взаємопов’язана. Щоб створити певний продукт, деталі для нього часто привозили за тисячі кілометрів з інших країнах Союзу. Це було вкрай економічно невигідно, що, зрештою, й призвело до розпаду СРСР, але водночас дозволяло Москві утримувати контроль. Коли ж комунізм закінчився, а ринкові правила ще не встигли повністю сформуватися, навколо запанував хаос. Цим скористалися різні авантюристи, яких мало хвилювали моральні цінності. На територіях колишньої комуністичної імперії розквітли бандитизм та організована злочинність.

Серед підприємливих людей, а також шахраїв і великих мафіозних кланів, виникли так звані олігархи. У Росії цих надзвичайно багатих людей, які мали вплив на політику, досить швидко взяв під контроль державний апарат: спецслужби повертали контроль собі. В Україні виникло кілька олігархічних кланів, які часто не погоджувались між собою, що сприяло сякій-такій демократичності. А врівноважувало їх і зміцнювало державу громадянське суспільство. Активісти, журналісти, громадські організації завжди були готові контролювати ситуацію і втручатися, навіть радикально — аж до революцій, щоб запобігти руху України в небажаному напрямку. 

Як можна зрозуміти, така ситуація не надто сприяє комфортному і спокійному життю. Проте, якщо українці були готові пожертвувати стабільністю заради національної свободи, росіяни — заради імперських марень, то для білорусів стабільність стала пріоритетом.

Новообраний диктатор

Розпад СРСР для більшості білоруського суспільства став справжнім шоком. Навколо панували небезпека, непевність та безлад. Старі партійні функціонери намагалися утримати владу, але довіри до них не було. На цьому фоні з’явився тоді ще молодий політик. Він заявляв, що боротиметься з корупцією і буде відстоювати інтереси простих людей, бо і сам він був простим чоловіком, а не чиновником з високих кабінетів. Звали його Олександр Лукашенко і, треба визнати, своєрідна харизма у нього тоді ще таки була. Він виграв перші президентські вибори у 1994 році. Вони були останніми, які відбулися чесно, без порушень. 

Заради стабільності Лукашенко взявся будувати в Білорусі маленький Радянський Союз. Він зосередив у своїх руках усю владу: будь-які громадські рухи обмежувалися, а його політичні опоненти загадково зникали. На відміну від інших країн, які здобули незалежність від СРСР, Білорусь не дозволила приватизувати державні підприємства — їх залишили під контролем уряду. Тобто там не було ні олігархічних груп, ані різних кланів — був (і є) лише Лукашенко. 

У цьому новообраному президенту допомагало білоруське КДБ. Спецслужба, що дісталася Мінську у спадок від комуністичної імперії, тримала і досі тримає країну в сталевих рукавицях. Цілком ймовірно, що все це відбувалося не без відома російських спецслужб, які тоді мали своїх людей на високих посадах у багатьох пострадянських країнах (в Україні також). 

Тим часом Лукашенко почав зближуватися з Росією. Білоруські національні символи він замінив на дещо змінену версію радянських, російську мову проголосив другою державною (це підтвердили на референдумі) і навіть уклав угоду про створення з РФ так званої «Союзної держави», яка зрештою мала призвести до об’єднання двох країн в одну. У певний момент Лукашенко навіть їздив Росією, щоб поспілкуватися з губернаторами. Все це дозволяє припустити, що він очікував стати президентом цієї «Союзної держави». Можливо, російські політичні кола йому щось таке пообіцяли. Та потім президентом РФ призначили кадрового спецслужбовця Владіміра Путіна, і Лукашенко був змушений закритися в Білорусі.

Капкан захланності й байдужості

Вочевидь Олександр Лукашенко полюбив владу і тримався за неї як тільки міг. Утиски, репресії, маневрування між Росією та Заходом — усе це дозволяло йому залишатися в президентському кріслі. Та час минав, і в Білорусі підростали нові покоління. Попри русифікацію країни, для молоді Лукашенко дедалі більше виглядав незрозумілим пережитком минулого. Його образ «простого хлопця», який то періодично викопує картоплю, то награно сварить директорів державних заводів, здавався відлунням минулого століття — часу молодості батьків нинішніх дорослих білорусів, народжених в уже незалежній Білорусі. Чи може для таких людей бути цінністю радянська стабільність, чи то пак радянський застій?

Виявилося, що не може, тому у 2020 році вулиці Мінська заповнили десятки, а то й сотні тисяч протестувальників з національними білоруськими біло-червоно-білими прапорами. Вони не хотіли продовження влади Лукашенка — білоруси прагнули змін та розвитку. Проте вусатий диктатор здаватися не збирався. Протести придушили силою, людей репресували: сотні тисяч білорусів змушені були тікати за кордон. Цивілізовані країни перестали визнавати Лукашенка президентом. У якийсь момент стало очевидним, що білоруський диктатор залишився без підтримки народу, міжнародного визнання і навіть без функціональної ринкової економіки (вона у Білорусі повністю зав’язана на Росію). Сумнозвісний «останній диктатор Європи» раптово знайшов себе просто в кишені кремлівських чиновників. Уже незабаром з території Білорусі Росія атакувала Україну так, наче жодної окремої влади у Мінську немає.

Білоруське суспільство сьогодні залякане репресіями й масштабно русифіковане. Білоруська мова — під загрозою зникнення. Доля цієї країни наразі залежить не від білорусів. Якщо РФ вийде з війни проти України сильнішою, білоруські землі можуть прокинутися під прямою владою Москви, включені до складу федерації. Що буде далі в такій ситуації — передбачити складно. Але якщо Кремль не зуміє вигідно для себе закінчити війну проти українців і вирішить, що Лукашенко йому не такий важливий, білоруський диктатор може повторити долю свого сирійського колеги. 

Зосереджена на війні проти України, Росія залишила Башара аль-Асада наодинці з сирійським народом, який його ненавидів. Асад втратив усе і був змушений тікати в Москву. Лукашенко, безсумнівно, читав усі ці новини. Він знає, що велика частина суспільства його ненавидить. Він знає, що в Україні білоруські добровольці у складі ЗСУ здобувають бойовий досвід. Він знає, що за кордоном є білоруські уряди у вигнанні. Лукашенко знає, що він у пастці: або його країна знищить його, або зникне. Але він сам загнав Білорусь у цей капкан, переламавши спротив свого народу.

Автор статті: Дмитро Спорняк

Фото: Wikipedia

(Не)залежна країна

На широкому асфальтованому проспекті вишикувані війська і бронетехніка. Навколо походжує натовп, а посередині на п’єдесталі у не надто естетичному військовому мундирі з цілою купою відзнак стоїть старший чоловік. У нього на голові — величезний військовий кашкет, такі ще жартівливо називають аеродромами. Чоловіка звуть Олександр Лукашенко і він — самопроголошений президент Білорусі. Свого часу Лукашенка гучно і дещо наївно називали останнім диктатором Європи. Він, звісно, диктатор, але, як показала практика, далеко не останній. 

Своєю промовою самопроголошений президент починає військовий парад. Білорусь святкує День незалежності. Але що цікаво: свято приурочене не до проголошення незалежності держави від СРСР і навіть не до заснування вільної республіки на початку минулого століття. Так Білорусь відзначає день, коли у 1944 році війська СРСР відбили Мінськ від нацистського Третього Райху. Святкування заміни однієї окупації іншою — річ дуже символічна для сучасної Білорусі. Від часу здобуття незалежності країна поступово і впевнено перейшла під контроль Москви. Мінськ підтримує майже всі міжнародні рішення Кремля, деякі наче не помічає, але жодні не засуджує. 

Війська РФ вільно користуються білоруськими землями. Білоруська мова, хоч нею часто і написані вказівники на вулицях, поступово зникає — білоруськомовних шкіл немає майже ніде у країні. Російська мова — всюди. Російська культура, популярна і не дуже, теж на кожному кроці. Білорусь та РФ навіть домовилися, що разом сформують «союзну державу». Але понад усе в північного сусіда України — всюдисущі посилання на СРСР. Навіть білоруський державний стяг — це трішки змінений прапор Білоруської РСР. Раніше було інакше. У країні був національний прапор — біло-червоно-білий, білоруську мову вивчали у школах, а День незалежності відзначав проголошення білоруського суверенітету в 1991 році. Все змінилося з приходом Лукашенка.

Людина з народу

10 липня 1994 року вибори президента в Україні виграв Леонід Кучма — колишній прем’єр і директор радянського заводу. Того ж самого дня в Білорусі президентом обрали депутата Лукашенка. Раніше він був головою радгоспу — державної ферми в СРСР. Лукашенко тоді мав образ борця з корупцією, звичайного простого хлопця, який прийде і зупинить жадібні еліти і зробить життя звичайних людей кращим. До кінця від цього популістського образу він так і не відмовився: білоруський диктатор досі публічно сварить чиновників і гучно вимагає заборонити піднімати ціни. Загалом Лукашенко намагається робити вигляд, що він — повсякденний чоловік, якому радше б картоплю збирати, а не сидіти у високих кабінетах. 

Попри це, білоруський президент майже одразу почав міняти країну під себе. Російську зробили другою державною, державні символи змінили на модифіковані радянські, незалежні медіа знищували, а політичні противники Лукашенка таємничо зникали: їхні тіла так і не знайшли. Одного разу білоруський спецпризначенець Юрій Гаравський, який втік за кордон, розповів, що для політичних убивств в Білорусі є спеціальний відділ МВС. Всі публічні варіанти спротиву і весь громадський активізм режим Лукашенка нищив.

А на фоні цього всього Білорусь уклала з Росією угоду про створення так званої «союзної держави», намагаючись об’єднати дві країни в одну. Є підстави вважати, що Лукашенко хотів сам керувати цією новою союзною країною після Єльцина: можливо, щось таке йому запропонували політичні сили в Росії. Але коли до влади в РФ прийшов Путін, цю справу загальмували. Відтоді Лукашенко намагався крутитися між Москвою і Заходом, все більше потрапляючи під прямий контроль Кремля. Це, втім, не заважало йому роками бути найбільш популярним іноземним політиком серед українців.

Два шляхи

Проросійські сили активно діяли і в Україні. Розмови про впровадження російської як другої державної, про необхідність підтримання союзних стосунків з Москвою, недовіра до НАТО — це все було і в українській державі. Велика частка української економіки була прив’язана до РФ. А в часи президентства Януковича влада України взагалі прямо залежала від Кремля. Але кожного разу, коли ризик повністю потрапити у лещата Москви ставав надто високим, українці виходили на вулиці. Коли влада проявляла авторитарні тенденції, як в часи Кучми з безліччю його політичних скандалів і вбивством Георгія Гонгадзе. Коли вибори не були чесними, як у 2004 році, коли ледь не проголосили президентом Януковича. Коли все-таки президент Янукович 2010 року намагався розвернутися від Заходу до Росії. У Білорусі схожих масштабів спротиву просто не було до 2020 року.

Але такі тенденції можна простежити і раніше. Навіть у 90-х в Україні таки не запровадили російську як другу державну, не змінили державних символів і вже тоді конфліктували з Росією стосовно контролю над Кримом і Чорноморським флотом. Натомість Білорусь впевнено і прямо русифікувалася без жодних поворотів і спротиву. 33 роки тому люди у світі могли б не відрізнити Україну від Білорусі (хоча якщо придивитися, то відмінності були й тоді). Сьогодні ж сплутати ці дві країни майже неможливо: нація, яка відстоює свою свободу в боротьбі проти колишньої імперії ціною великої крові і держава, яка потрапила під повний контроль цієї імперії і навіть їй допомагає. Певним чином, усі країни, які оточують, Росію можна оцінювати на шкалі від Білорусі до України, де перша означає співпрацю і підпорядкування, а друга — категоричну боротьбу за власну волю.

Але чому так? Американський історик Тімоті Снайдер у своїй книжці «Перетворення Націй. Польща, Україна, Литва, Білорусь. 1569-1999» робить висновок, що причиною цьому є одна ключова відмінність в останніх трьох сотнях років історії. Він пише, що, коли Україну поділили між кількома імперіями, українці мали змогу користатися відмінностями в їхній політиці. Вони розвивали свій національний рух на заході українських земель, коли Російська імперія його утискала. У Білорусі таких можливостей не було, бо ж вона повністю була під владою російських царів. Як би там не було, а за останні 30 років Україна ціною великих жертв просунулась набагато вперед до повноцінної свободи і самоствердження, а Білорусь перебуває під загрозою зникнення. 

Повстання і окупація

Втім, шанси на зміни є. Навіть якщо це виглядає чимось неймовірним і цілком несподіваним. Це яскраво показав 2020 рік, коли у Білорусі відбувалися чергові президентські вибори, на яких з неймовірним результатом знову виграв Олександр Лукашенко. Але цього разу у північного сусіда України вже виросло нове покоління, яке не бажало миритися з диктатором. Почалися надзвичайно масштабні протести, під час яких білоруси користувалися своїм національним біло-червоно-білим прапором. Режим Лукашенка взявся жорстко розганяти ці протести і, на жаль, мав у цьому успіх. 

Та все ж повстання було. Тепер у Білорусі є ще один уряд вигнанні (їх у них є кілька) і є добровольчі підрозділи білорусів у складі Збройних сил України, які воюють проти Росії. Діють на території Білорусі і проукраїнські партизани. Звісно, усі ці рухи наразі не здатні зрушити диктатуру Лукашенка, яка повністю опирається на Москву. Але перспектива для цього є. І хоч поки білоруське суспільство загнали глибоко у схованку жорстокими репресіями, потенціал для змін є. Особливо, якщо Росія програє війну проти України.

Наразі ж офіційна Білорусь виступає російським союзником і допомагає РФ нищити Україну. Чи можна вважати білорусів у цьому винними, якщо їхній власний рух опору диктатурі силою знищили — велике питання. Але вони, безумовно, відповідають за власну країну і за те, яким буде її майбутнє. Напевно, мало хто це розуміє настільки ж, як білоруські добровольці, що воюють на стороні України. 

Автор статті: Дмитро Спорняк

Фото: Wikipedia

(Не)залежна країна

На широкому асфальтованому проспекті вишикувані війська і бронетехніка. Навколо походжує натовп, а посередині на п’єдесталі у не надто естетичному військовому мундирі з цілою купою відзнак стоїть старший чоловік. У нього на голові — величезний військовий кашкет, такі ще жартівливо називають аеродромами. Чоловіка звуть Олександр Лукашенко і він — самопроголошений президент Білорусі. Свого часу Лукашенка гучно і дещо наївно називали останнім диктатором Європи. Він, звісно, диктатор, але, як показала практика, далеко не останній. 

Своєю промовою самопроголошений президент починає військовий парад. Білорусь святкує День незалежності. Але що цікаво: свято приурочене не до проголошення незалежності держави від СРСР і навіть не до заснування вільної республіки на початку минулого століття. Так Білорусь відзначає день, коли у 1944 році війська СРСР відбили Мінськ від нацистського Третього Райху. Святкування заміни однієї окупації іншою — річ дуже символічна для сучасної Білорусі. Від часу здобуття незалежності країна поступово і впевнено перейшла під контроль Москви. Мінськ підтримує майже всі міжнародні рішення Кремля, деякі наче не помічає, але жодні не засуджує. 

Війська РФ вільно користуються білоруськими землями. Білоруська мова, хоч нею часто і написані вказівники на вулицях, поступово зникає — білоруськомовних шкіл немає майже ніде у країні. Російська мова — всюди. Російська культура, популярна і не дуже, теж на кожному кроці. Білорусь та РФ навіть домовилися, що разом сформують «союзну державу». Але понад усе в північного сусіда України — всюдисущі посилання на СРСР. Навіть білоруський державний стяг — це трішки змінений прапор Білоруської РСР. Раніше було інакше. У країні був національний прапор — біло-червоно-білий, білоруську мову вивчали у школах, а День незалежності відзначав проголошення білоруського суверенітету в 1991 році. Все змінилося з приходом Лукашенка.

Людина з народу

10 липня 1994 року вибори президента в Україні виграв Леонід Кучма — колишній прем’єр і директор радянського заводу. Того ж самого дня в Білорусі президентом обрали депутата Лукашенка. Раніше він був головою радгоспу — державної ферми в СРСР. Лукашенко тоді мав образ борця з корупцією, звичайного простого хлопця, який прийде і зупинить жадібні еліти і зробить життя звичайних людей кращим. До кінця від цього популістського образу він так і не відмовився: білоруський диктатор досі публічно сварить чиновників і гучно вимагає заборонити піднімати ціни. Загалом Лукашенко намагається робити вигляд, що він — повсякденний чоловік, якому радше б картоплю збирати, а не сидіти у високих кабінетах. 

Попри це, білоруський президент майже одразу почав міняти країну під себе. Російську зробили другою державною, державні символи змінили на модифіковані радянські, незалежні медіа знищували, а політичні противники Лукашенка таємничо зникали: їхні тіла так і не знайшли. Одного разу білоруський спецпризначенець Юрій Гаравський, який втік за кордон, розповів, що для політичних убивств в Білорусі є спеціальний відділ МВС. Всі публічні варіанти спротиву і весь громадський активізм режим Лукашенка нищив.

А на фоні цього всього Білорусь уклала з Росією угоду про створення так званої «союзної держави», намагаючись об’єднати дві країни в одну. Є підстави вважати, що Лукашенко хотів сам керувати цією новою союзною країною після Єльцина: можливо, щось таке йому запропонували політичні сили в Росії. Але коли до влади в РФ прийшов Путін, цю справу загальмували. Відтоді Лукашенко намагався крутитися між Москвою і Заходом, все більше потрапляючи під прямий контроль Кремля. Це, втім, не заважало йому роками бути найбільш популярним іноземним політиком серед українців.

Два шляхи

Проросійські сили активно діяли і в Україні. Розмови про впровадження російської як другої державної, про необхідність підтримання союзних стосунків з Москвою, недовіра до НАТО — це все було і в українській державі. Велика частка української економіки була прив’язана до РФ. А в часи президентства Януковича влада України взагалі прямо залежала від Кремля. Але кожного разу, коли ризик повністю потрапити у лещата Москви ставав надто високим, українці виходили на вулиці. Коли влада проявляла авторитарні тенденції, як в часи Кучми з безліччю його політичних скандалів і вбивством Георгія Гонгадзе. Коли вибори не були чесними, як у 2004 році, коли ледь не проголосили президентом Януковича. Коли все-таки президент Янукович 2010 року намагався розвернутися від Заходу до Росії. У Білорусі схожих масштабів спротиву просто не було до 2020 року.

Але такі тенденції можна простежити і раніше. Навіть у 90-х в Україні таки не запровадили російську як другу державну, не змінили державних символів і вже тоді конфліктували з Росією стосовно контролю над Кримом і Чорноморським флотом. Натомість Білорусь впевнено і прямо русифікувалася без жодних поворотів і спротиву. 33 роки тому люди у світі могли б не відрізнити Україну від Білорусі (хоча якщо придивитися, то відмінності були й тоді). Сьогодні ж сплутати ці дві країни майже неможливо: нація, яка відстоює свою свободу в боротьбі проти колишньої імперії ціною великої крові і держава, яка потрапила під повний контроль цієї імперії і навіть їй допомагає. Певним чином, усі країни, які оточують, Росію можна оцінювати на шкалі від Білорусі до України, де перша означає співпрацю і підпорядкування, а друга — категоричну боротьбу за власну волю.

Але чому так? Американський історик Тімоті Снайдер у своїй книжці «Перетворення Націй. Польща, Україна, Литва, Білорусь. 1569-1999» робить висновок, що причиною цьому є одна ключова відмінність в останніх трьох сотнях років історії. Він пише, що, коли Україну поділили між кількома імперіями, українці мали змогу користатися відмінностями в їхній політиці. Вони розвивали свій національний рух на заході українських земель, коли Російська імперія його утискала. У Білорусі таких можливостей не було, бо ж вона повністю була під владою російських царів. Як би там не було, а за останні 30 років Україна ціною великих жертв просунулась набагато вперед до повноцінної свободи і самоствердження, а Білорусь перебуває під загрозою зникнення. 

Повстання і окупація

Втім, шанси на зміни є. Навіть якщо це виглядає чимось неймовірним і цілком несподіваним. Це яскраво показав 2020 рік, коли у Білорусі відбувалися чергові президентські вибори, на яких з неймовірним результатом знову виграв Олександр Лукашенко. Але цього разу у північного сусіда України вже виросло нове покоління, яке не бажало миритися з диктатором. Почалися надзвичайно масштабні протести, під час яких білоруси користувалися своїм національним біло-червоно-білим прапором. Режим Лукашенка взявся жорстко розганяти ці протести і, на жаль, мав у цьому успіх. 

Та все ж повстання було. Тепер у Білорусі є ще один уряд вигнанні (їх у них є кілька) і є добровольчі підрозділи білорусів у складі Збройних сил України, які воюють проти Росії. Діють на території Білорусі і проукраїнські партизани. Звісно, усі ці рухи наразі не здатні зрушити диктатуру Лукашенка, яка повністю опирається на Москву. Але перспектива для цього є. І хоч поки білоруське суспільство загнали глибоко у схованку жорстокими репресіями, потенціал для змін є. Особливо, якщо Росія програє війну проти України.

Наразі ж офіційна Білорусь виступає російським союзником і допомагає РФ нищити Україну. Чи можна вважати білорусів у цьому винними, якщо їхній власний рух опору диктатурі силою знищили — велике питання. Але вони, безумовно, відповідають за власну країну і за те, яким буде її майбутнє. Напевно, мало хто це розуміє настільки ж, як білоруські добровольці, що воюють на стороні України. 

Автор статті: Дмитро Спорняк

Фото: Wikipedia

Стрічка режисерки Аґнєшки Голланд, відомої українцям за фільмом «Ціна правди», — вигадана історія, яка заснована на реальних фактах «гібридної війни» Білорусі проти Європейського Союзу. Напередодні виборів у Польщі цей фільм спричинив скандал, адже в ньому показали жорстокість не лише білоруських, а й польських прикордонників у ставленні до мігрантів з країн Близького Сходу й Африки.

Бойкотувати картину закликали навіть президент Анджей Дуда та кілька міністрів. Попри скандали, «Зелений кордон» став касовим хітом у Польщі. Режисерка фільму є номінанткою на «Оскар». На українські екрани стрічка вийде 21 березня.

Перевірку почали 3 жовтня за наказом самопроголошеного президента Олександра Лукашенка. Білоруські війська пройдуть маршем у призначені райони для перевірки бойової підготовки. Військова техніка та солдати пересуватимуться дорогами загального користування у Мінській та Вітебській областях. Також залучать авіацію для підтримки Сухопутних військ.

Фото: focus.ua

Приєднуйтеся до Спільноти The Ukrainians — підтримуйте розвиток українськомовної журналістики

Вночі Сили ППО збили 17 шахедів, які Росія випустила по Миколаївській, Запорізькій, Дніпропетровській та Сумські області. Всього зафіксували 22 повітряні об’єкти.

Румунія викликає голову дипломатичної місії РФ через уламки безпілотників, які знайшли на території країни після нічної атаки росіян на Одещину 13 вересня.

Ворог обстріляв село Новодмитрівка, що на Херсонщині. Загинув 6-річний хлопчик, а його 13-річний брат потрапив у лікарню у важкому стані. Ще троє людей поранені. 

«Оборона і безпека — перший пріоритет, і фінансування оборони та безпеки буде щонайменше на рівні цього року», — Володимир Зеленський розповів про бюджет на 2024 рік. Президент наголосив, що наступного року значні бюджетні кошти виділять на закупівлю зброї, а також на її виробництво. Також він згадав про підвищення пенсій та зарплат.

Фото: delo.ua

Приєднуйтеся до Спільноти The Ukrainians — підтримуйте розвиток українськомовної журналістики

Депутати Європарламенту наголосили, що Білорусь несе відповідальність за примусову депортацію українських дітей. Також вони просять вжити усіх заходів проти чиновників та військових, які є причетними до злочинів проти України.

 Фото: hromadske.ua

The Ukrainians Media — 9 років. Підтримуйте розвиток якісної української журналістики. Приєднуйтеся до нашої Спільноти

За його словами, деякі одиниці — втричі потужніші, ніж атомні бомби, які скинули на Хіросіму і Нагасакі в 1945 році.

Фото: espreso

The Ukrainians Media — 9 років. Підтримуйте розвиток якісної української журналістики. Приєднуйтеся до нашої Спільноти