Саміт минув. Лідери підписали спільний документ. Від Росії вимагають передати Україні контроль над Запорізькою атомною електростанцією, провести обмін усіма полоненими, повернути викрадених українських дітей і дати змогу вільно продавати українські агропродукти по світу. РФ, звісно ж, не погоджується. Нащо в такому разі відбувався цей саміт і що з нього отримає Україна — розповідає НЗЛ.

Агресор говорить про мир

На перший погляд, може здатися, що Саміт миру був черговим місцем, на якому світові лідери могли висловити своє «глибоке занепокоєння», поговорити і розійтися. Не можна сказати, що таке враження є зовсім хибним. Все ж саміт дійсно був майданчиком для переговорів. Але в очі впала одна особливість: на цих переговорах не було Росії. Її туди просто не запрошували. Якщо на дипломатичному майданчику є тільки одна зі сторін війни, то хіба можна домовитися про мир? Напевно, ні. Але можна домовитися про підтримку.

Щоб закінчити війну, Україні передусім необхідно вижити. Для цього нашій державі необхідна підтримка союзників. У демократичних державах політика повністю залежить від поглядів їхніх громадян. Отже, щоб Україні допомагали, Києву потрібно постійно нагадувати про себе і показувати народам Заходу, що підтримувати нас — законно, морально правильно і навіть вигідно. В умовах, коли на нас напала величезна авторитарна диктатура, яка прямо погрожує геноцидом (і навіть його здійснює) — це, здавалося б, мало бути нескладним завданням. Але, на жаль, не все так просто.

Уже досить багато часу Росія пропонує Україні капітулювати і називає це мирними пропозиціями. Мовляв, війська РФ все одно не перемогти, а продовження боротьби лиш продовжує війну. Москва це говорить і на офіційному рівні, і в медіа, і навіть через величезну кількість підозріло проросійських англомовних інтернет-коментарів. Зі своїми власними вигідними Кремлю мирними ініціативами періодично виступає і Китай. Україна на таке, звісно ж, не погоджується, бо це було б самогубством. У відповідь Росія використовувала ці відмови, щоб звинувачувати Київ у тому, що він не хоче миру. Багато хто у світі, хто живе далеко від наших країв і не знайомий із ситуацією, може вірити Москві. Зіткнувшись з такою проблемою, Україна почала організовувати Саміт миру.

Російські вимоги до миру

Напередодні початку саміту Кремль вкотре висунув свої вимоги до України. Москва стверджувала, що Київ має визнати російську окупацію чотирьох українських областей і Криму законною, відвести свої війська і відмовитися від вступу в НАТО. Також Путін забажав, щоб з РФ зняли санкції. І лиш тоді, як він стверджував, можна говорити про мир. Цю пропозицію Україні капітулювати, звісно ж, всі проігнорували, засудили чи висміяли. Але саме в цій історії криється відповідь на запитання про те, для чого був увесь цей саміт. 

Позиції України та Росії — діаметрально протилежні. І вони були такими від самого початку великої війни. Москва хоче, щоб Україна здала свої території, ослабила армію і не укладала жодних союзів взагалі. Це логічно, якщо вважати, що кінцевою метою Кремля є завоювати Україну, якщо не зараз, то під час якоїсь наступної війни. Київ, натомість, хоче лиш безпеки, тому вимагає, щоб РФ вивела свої війська і шукає більш тісної співпраці з країнами Заходу, які могли б захистити Україну від агресивних кремлівських планів. Без цього не буде жодних гарантій того, що РФ не нападе знову, коли краще підготується. Мир ціною майбутньої загибелі сотень тисяч українців ніхто приймати не буде. Якщо одна зі сторін вимагає від іншої припинити існувати, то про які переговори взагалі може йти мова?

Про жодні. Тому їх і не було. Щоб досягти стійкого завершення війни, перше за всілякі можливі розмови з Росією, агресора треба змусити піти на поступки. Основне питання полягає в тому, як саме це можна зробити. Саме для цього і придумали Саміт миру: міжнародний майданчик, на якому зібралося близько половини країн нашої планети, які прагнуть змусити Росію дотримуватися міжнародного права. Одними лиш заявами і підписаними документами цього, безумовно, досягти не вийде. Тому Україна постійно й закликає постачати більше зброї і боєприпасів. Але перш ніж отримати справжню підтримку, треба вдатися до дипломатії.

Дипломатичні війни

Саміт відвідали представники 92 країн і 8 міжнародних організацій. Китай відмовився приїхати на знак протесту проти відсутності на саміті РФ. В результаті 78 держав підписали спільне комюніке — документ, в якому підсумували у форматі заяви підтримку територіальної цілісності України. Низка країн, наприклад, Саудівська Аравія, Таїланд, Індія, Індонезія, Мексика, ОАЕ, ПАР, Вірменія та Бразилія, комюніке не підписала. Ще кілька держав згодом відкликали свій підпис, кілька його додали (78 підписантів — це, наразі, остаточна цифра).

Значна частина учасників була представниками так званого Глобального Півдня — групи країн, які не є ні частиною демократичного Заходу, ні групи авторитарних держав. Південних країн на планеті — більшість і їх дуже активно намагаються залучити на свою сторону Росія та Китай. Звісно, велика частина з них на саміт не приїхала (нагадаю, всього на планеті існує 193 держави-члени ООН). Але сама участь таких великих країн як Індія, Індонезія, Аргентина, Бразилія і Мексика, навіть без підписання комюніке, все ж була досить значущим результатом.

Провівши настільки масштабну конференцію, Україна показала всьому світу, що вона прагне миру і що її підтримують ключові гравці не лише на демократичному Заході, який є традиційним союзником Києва, але й на Глобальному Півдні. Це дозволило перейняти Україні ініціативу в сфері домовленостей про мир. Тепер не Росія у високих міжнародних кабінетах висловлює свої вимоги. Ці вимоги тепер оформлені в офіційному документі, підписаному десятками держав на організованому українським керівництвом саміті. У майбутньому, коли РФ таки змусять піти на поступки, саме організована українцями міжнародна платформа буде основою для переговорів. Основою, вигідною для нас і для міжнародного права.

Автор статті: Дмитро Спорняк

Фото: REUTERS/MICHAEL BUHOLZER