Замість американського держсекретаря до Лондона прибув спецпредставник Трампа щодо України Кіт Келлог. Через це зустріч вирішили провести на нижчому рівні — поміж іншими високопосадовцями. 

Що відбувається зараз? Водночас у Лондоні відбувається двостороння зустріч між міністрами закордонних справ та оборони України та Великої Британії.

Чому так сталося? За даними журналістів The Washington Post, з посиланням на анонімного посадовця, заява Держдепартаменту про неприбуття Рубіо з’явилася після того, як президент Володимир Зеленський відкинув ідею визнання окупації Криму Росією. Раніше низка американських видань, зокрема й The Washington Post, писали, що саме таку вимогу запропонують американські представники на переговорах в Лондоні.

Що кажуть ще? Зазначимо, що віцепрезидент США Джей Ді Венс, перебуваючи з візитом в Індії, заявив, що «і українцям, і росіянам доведеться відмовитися від частини територій, якими вони зараз володіють». Водночас французький президент Емманюель Макрон наголосив, що територіальна цілісність України та її європейські прагнення мають бути у будь-якій мирній угоді.

Тінь Пекіна

Для Трампа головним конкурентом є Китай, а зовсім не Росія. Під час свого попереднього терміну на посаді президента США, Трамп розпочав торговельну війну саме проти Пекіна. Тепер найбільші мита США накладає також на КНР. РФ в американській схемі світової боротьби виглядає лише допоміжним гравцем. 

В інтервʼю з американським пропагандистом Такером Карлсоном у жовтні 2024 року Трамп заявив, що Китай і Росію треба розділити, аби вони не були союзниками. Велика та економічно могутня КНР, яка витісняє США зі світових ринків, становить для Вашингтона загрозу. Свого часу схожу конкуренцію США становив СРСР, але нинішня Росія значно менша, хоч і досі має найбільшу територію у світі. Це дозволяє Трампу розглядати Москву як ще один інструмент проти Пекіну. І це глибоко турбує Владіміра Путіна.

Кремлівські мрії про минуле

Живучи в Україні, розгадати наміри російського президента не складно — їх видно неозброєним оком. Зрештою, Росія ніколи їх не приховувала. Ще у 2005 році Путін назвав розпад СРСР «найбільшою геополітичною катастрофою століття». Для нього Радянський Союз був справжньою «історичною Росією». Тобто та велетенська держава, яка містила в собі не лише сучасну Росію, а ще й 14 інших окупованих республік, для Путіна є справжньою територією його батьківщини, яку він всіляко намагається відновити.

Це також було чітко видно, коли до Москви прилетів Такер Карлсон, щоб взяти інтервʼю в Путіна. Російський президент скористався нагодою виступити перед західною аудиторію досить дивним чином: почав обґрунтовувати свої імперські претензії до сусідніх країн, розповідаючи історію тисячолітньої давнини про князів з 11 століття. У його розповіді українські землі мали виглядати природною частиною Росії — аж ніяк не суверенною державою. Такі пояснення тоді мало кого переконали, зате спровокували цілу хвилю мемів, які висміювали недолугі аргументи російського диктатора.

Мирні наміри напоказ

Та це не змінювало реальність: російська війна за завоювання України тривала. Дональд Трамп вирішив це змінити. Він уже декілька місяців намагається організувати мирні переговори між Росією та Україною, але результату поки немає. Це має доволі просту причину: соцопитування показують, що і українці, і росіяни не готові погоджуватися на вимоги один одного, і обидві нації все ще готові воювати. Тож президент США вирішив обрати специфічну тактику: чинить тиск на Україну і шукає компроміс із агресором — тобто робить усе протилежно від того, що робив Байден. Можна припустити, що таким підходом Трамп прагне перетягнути Росію до статусу союзника США проти Китаю.

Та не все так просто. Путін не готовий йти на компроміси й прямо заявляє, що хоче завоювати всю Україну. Однак президент США також не збирається віддати контроль над цілою суверенною державою диктаторові — це було б серйозним порушенням міжнародного права і фатальним ударом по репутації Трампа. Переговори все ще тривають, але видається, що російський президент просто затягує час. Це помітно неозброєним оком: про це кажуть і Зеленський, і навіть Трамп. Якщо Путін відмовить президенту США прямо, це може спонукати Сполучені Штати відновити допомогу Україні. Колишній офіцер спецслужб Путін всюди бачить можливість для спецоперації (навіть війну проти України він назвав саме так — «спеціальною воєнною операцією»). Маніпуляції з домовленостями — один з улюблених методів спецоперацій російського президента.

Великий план Кремля

Коли Путін потрапив на вершину влади наприкінці 1990-х років, Росія лише оговтувалася після руйнування комуністичної системи та нещодавно програної війни в Чечні — маленькій республіці на півночі Кавказьких гір. У 1996 році Москва фактично визнала існування незалежної Чеченської республіки. Як показав час: то було тимчасове рішення. Незадовго до приходу Путіна до влади у містах РФ сталася низка вибухів — підривали житлові будинки. Кремль звинуватив в організації терактів чеченських бійців і використав це як привід для початку Другої російсько-чеченської війни. Справжні обставини вибухів досі залишаються невідомими, а російський працівник спецслужб, який втік до Великої Британії — Алєксандр Літвінєнко, поклав відповідальність за теракти на російську Федеральну службу безпеки. Згодом Літвінєнка вбили, отруївши радіоактивним полонієм.

У Молдові Росія утримувала війська на території невизнаної Придністровської республіки — невеликого сепаратистського утворення. Росіяни офіційно були нейтральними, але фактично підтримували сепаратистів. Це дозволяло Москві водночас мати важелі тиску на молоду країну і виглядати цивілізованою третьою стороною в очах світу.

У Нагірному Карабаху Кремль розмістив миротворців, скориставшись конфліктом між вірменами й азербайджанцями для збереження впливу на обидві нації. Спершу Росія підтримувала вірменів, формуючи сепаратистський анклав всередині Азербайджану. Згодом змінила позицію, коли у Вірменії відбулася демократична революція, а в Азербайджані утвердився спадковий диктаторський режим клану Алієвих. Зараз в Нагірному Карабаху фактично не залишилося вірменів: вони втекли через наступ азербайджанських військ, який відбувся під мовчазним наглядом російських миротворців.

Ігри з угодами Путін влаштував і в Грузії, на яку Росія напала у 2008 році. У цій кавказькій країні було два заморожені конфлікти з автономними регіонами, які тривали ще з 1990-х років. Москва оголосила себе захисницею прав цих автономій, а згодом навіть визнала їх незалежними державами та напала на Грузію, коли остання намагалася військовим чином повернути контроль над власними, міжнародно визнаними, територіями. Зараз у Тбілісі засідає прихильний до Росії уряд, адже серед частини грузинів існує побоювання, що надто прозахідна політика їхньої країни призведе до нової війни з Москвою.

За допомогою угод Росія встановила майже повний контроль ще й над Білоруссю. Диктатор Олександр Лукашенко домовився з попередником Путіна — президентом Єльциним — про створення так званої «Союзної держави Росії та Білорусі». Можна припустити, що Лукашенко сподівався отримати високу посаду в цьому новому союзі. Але його обіграв Путін: що довше диктатор у Мінську намагався втриматися при владі, то більшою ставала його залежність від Москви. Коли у 2020 році в Білорусі почалися демократичні протести проти влади Лукашенка, підтримка Кремля дала самопроголошеному білоруському президенту змогу зупинити протестувальників та почати репресії. Зараз Росія використовує Білорусь як власну землю — вона вже атакувала й досі атакує Україну з її землі.

Перемирʼя вже було

Путін застосовував мирні угоди і проти України. Коли у 2014 році Росія окупувала Крим та почала війну на сході країни, Путін заявляв, що Україною керують нацисти, від яких треба захистити російськомовне населення. Важливо розуміти, що на той момент більшість українців ставилася до Росії позитивно, як показують соцопитування. Крім того, чимало українців були проти вступу до НАТО (але підтримали б вступ до ЄС). Поки світ розбирався, що сталося, Москва окупувала частину території України й уклала перемирʼя.

Це перемир’я, про яке домовилися на переговорах в Мінську, діяло з 2015 року. Москва скористалася ним, щоб наростити власні сили. Коли у 2019 році українці обрали президентом Володимира Зеленського, однією з перших речей, яку він зробив, стало відновлення переговорів з Москвою. Та Путін не шукав компромісу — лиш вимагав капітуляції від українців. Коли не вдалося змусити здатися і нового українського президента, Росія почала повномасштабне вторгнення у 2022 році.

Гра амбіцій

Сьогодні Росія знову знайшла з ким почати переговори. Путін все ще вимагає повної капітуляції України, або хоча б відмови Києва вступати до міжнародних союзів та зменшення армії. Ніхто в Україні на це не погоджується, адже як тоді гарантувати, що Москва не назбирає нові армії і не піде в наступ знову, за декілька років? Тож, адміністрація президента США Дональда Трампа намагається шукати все нові підходи до Путіна, а той знаходить все нові виправдання своєму небажанню укладати мир. Всі попередні маніпуляції з угодами зіграли російському президенту на руку: він утримався при владі і зміг змусити низку сусідніх країн підкоритися російській волі. Тепер Владімір Путін намагається зробити щось схоже зі США.

Дональд Трамп — людина з великими амбіціями, яка керує надзвичайною потугою Сполучених Штатів. Наразі він розглядає Росію як потенційного партнера. Але що трапиться, коли Трамп остаточно усвідомить, що Путін не збирається йти на його вимоги? Що буде як ці два непередбачувані лідери зіштовхнуться в конфлікті інтересів? Можна лише здогадуватися, але зрозуміло одне: співпраця США і РФ навряд чи триватиме довго.

Автор тексту: Дмитро Спорняк

Фото: Pexels/Tom D’Arby

Держава у тіні імперій

Корея — порівняно невеликий півострів, площа якого майже втричі менша за Україну. Протягом історії ця країна була затиснута між величезним Китаєм і традиційно войовничою Японією. Століттями ці великі сили змагалися за владу над місцевими державами, але остаточно завоювати й підкорити корейців не могли. Усе змінилося у 20 столітті. Ослаблена Корея, після століть ізоляції та десятиліть заворушень, опинилася у руках японських імператорів. 1905 року, після перемоги Японії у війні з Росією, корейці опинилися під протекторатом Токіо. А вже за п’ять років, без жодних виправдань, Корею насильно включили до складу Японської імперії.

Тоді почалася колонізація. Корейську мову і культуру забороняли, історичні й культурні пам’ятки окупанти викрадали та вивозили на свій острів. Забороняли навіть корейські імена, насаджуючи натомість японські. Очікувано, це спричинило зародження руху опору в Кореї. Проте Японська імперія була надто могутньою, і щоб її зупинити, знадобилося більше часу, країн та ядерних бомб.

Корейська війна

Під час Другої світової війни окуповану Корею взяли під контроль війська двох тодішніх союзників: США, яким дістався південь, і СРСР, що зайняв північ. Вони хотіли, щоб після війни дві частини півострова знову об’єдналися в єдину Корейську державу. Але переговори не дали результату. Вашингтон і Москва наближалися до Холодної війни, світ ділили на сфери впливу, і Корея стала одним із найгарячіших кордонів.

На півдні, під наглядом американців, проголосили Республіку Корею, проте американці здебільшого її залишили. На півночі, за наказами комуністичних керівників, створили КНДР. Поки Південна Корея помалу оговтувалася від окупації, СРСР і Китай активно нарощували військову потугу Півночі. Тоді почалася війна: комуністи пішли в наступ і майже повністю захопили півострів. Тут уже втрутилися американці і кардинально змінили ситуацію на фронті. Фактично, вся Корея опинилася під контролем Півдня.

Але цього разу у війну вступив Китай, відправивши величезну армію, яка відкинула американців знову назад. Зрештою, бої точилися майже на лінії колишнього поділу Кореї між СРСР та США. Жодна зі сторін не могла перемогти іншу. Тим часом втрати й руйнування були колосальними: загинуло щонайменше 2,5 млн людей. Попри це, жодні перемовини не приносили результату, адже позиції сторін залишалися непримиренними. Лише після смерті Сталіна вдалося досягти припинення вогню. Корея залишилася поділеною, а між Півднем і Північчю створили демілітаризовану зону. З того часу минуло багато десятиліть. КНДР досі залежна від допомоги Китаю та РФ, а її громадяни живуть під гнітом одного з найжорстокіших тоталітарних режимів світу. Водночас Південна Корея стала багатою та успішною країною, де панують демократія та особисті свободи. Єдність півострова у близькому майбутньому залишається малоймовірною.

Як щодо України?

Порівнювати корейський сценарій з українською реальністю досить складно. По-перше, в нас війна триває не між двома версіями однієї держави. Тобто ніхто не буде створювати окремої проросійської України, а на окупованих територіях українців чекатимуть лише репресії, депортації та насильна асиміляція. В такому разі очікувати майбутнього повернення територій буде майже неможливо.

По-друге, рівень американської (та й будь-якої іноземної) допомоги Україні значно нижчий порівняно з тим, що отримувала Корея. Вашингтон вкладає в нашу боротьбу у багато разів менше, ніж свого часу в корейську, не кажучи вже про те, що на боці Південної Кореї воювала велика кількість американських солдатів.

Якщо порівнювати корейську та російсько-українську війни з погляду більш-менш стабільної лінії фронту та виснаження сил сторін, то аналогія буде недосконалою.

По-перше, немає жодних ознак, що Росія хоче зупинити свої спроби завоювати всю Україну. Про такі бажання відкрито говорять майже всі російські високопосадовці, включно з Путіним. Можна хіба припустити, що, як і в Корейській війні після смерті Сталіна, у війні Росії проти України ситуація може змінитися після смерті Путіна. Проте це досить непевне припущення, яке не має жодних підтверджень.

Якщо війна все ж зупиниться по лінії фронту з демілітаризованою зоною, і такі умови влаштують Україну та Росію, постане ще одне питання. Що стримуватиме Кремль від нового нападу на Україну після того, як він оговтається? Південна Корея покладалася на підтримку свого великого ядерного заступника — США. В України наразі таких гарантій безпеки немає.

Навіть якщо українці погодяться на втрату частини території, для впровадження в Україні корейського сценарію бракуватиме двох ключових факторів: гарантій безпеки від наших союзників та бажання Москви йти хоч на якісь компроміси. Якщо ж, попри всі ці труднощі, таки вдалося б досягти угоди, це означало б що агресор вийшов у плюс після війни, що міжнародне право не працює і що найбільш надійною гарантією безпеки для країн є ядерна зброя. Це б означало новий дивовижний світ неймовірних загроз і безлічі війн. Втім, можливо ми вже живемо саме у такому світі.

Автор статті: Дмитро Спорняк

Фото: Wikipedia

Саміт минув. Лідери підписали спільний документ. Від Росії вимагають передати Україні контроль над Запорізькою атомною електростанцією, провести обмін усіма полоненими, повернути викрадених українських дітей і дати змогу вільно продавати українські агропродукти по світу. РФ, звісно ж, не погоджується. Нащо в такому разі відбувався цей саміт і що з нього отримає Україна — розповідає НЗЛ.

Агресор говорить про мир

На перший погляд, може здатися, що Саміт миру був черговим місцем, на якому світові лідери могли висловити своє «глибоке занепокоєння», поговорити і розійтися. Не можна сказати, що таке враження є зовсім хибним. Все ж саміт дійсно був майданчиком для переговорів. Але в очі впала одна особливість: на цих переговорах не було Росії. Її туди просто не запрошували. Якщо на дипломатичному майданчику є тільки одна зі сторін війни, то хіба можна домовитися про мир? Напевно, ні. Але можна домовитися про підтримку.

Щоб закінчити війну, Україні передусім необхідно вижити. Для цього нашій державі необхідна підтримка союзників. У демократичних державах політика повністю залежить від поглядів їхніх громадян. Отже, щоб Україні допомагали, Києву потрібно постійно нагадувати про себе і показувати народам Заходу, що підтримувати нас — законно, морально правильно і навіть вигідно. В умовах, коли на нас напала величезна авторитарна диктатура, яка прямо погрожує геноцидом (і навіть його здійснює) — це, здавалося б, мало бути нескладним завданням. Але, на жаль, не все так просто.

Уже досить багато часу Росія пропонує Україні капітулювати і називає це мирними пропозиціями. Мовляв, війська РФ все одно не перемогти, а продовження боротьби лиш продовжує війну. Москва це говорить і на офіційному рівні, і в медіа, і навіть через величезну кількість підозріло проросійських англомовних інтернет-коментарів. Зі своїми власними вигідними Кремлю мирними ініціативами періодично виступає і Китай. Україна на таке, звісно ж, не погоджується, бо це було б самогубством. У відповідь Росія використовувала ці відмови, щоб звинувачувати Київ у тому, що він не хоче миру. Багато хто у світі, хто живе далеко від наших країв і не знайомий із ситуацією, може вірити Москві. Зіткнувшись з такою проблемою, Україна почала організовувати Саміт миру.

Російські вимоги до миру

Напередодні початку саміту Кремль вкотре висунув свої вимоги до України. Москва стверджувала, що Київ має визнати російську окупацію чотирьох українських областей і Криму законною, відвести свої війська і відмовитися від вступу в НАТО. Також Путін забажав, щоб з РФ зняли санкції. І лиш тоді, як він стверджував, можна говорити про мир. Цю пропозицію Україні капітулювати, звісно ж, всі проігнорували, засудили чи висміяли. Але саме в цій історії криється відповідь на запитання про те, для чого був увесь цей саміт. 

Позиції України та Росії — діаметрально протилежні. І вони були такими від самого початку великої війни. Москва хоче, щоб Україна здала свої території, ослабила армію і не укладала жодних союзів взагалі. Це логічно, якщо вважати, що кінцевою метою Кремля є завоювати Україну, якщо не зараз, то під час якоїсь наступної війни. Київ, натомість, хоче лиш безпеки, тому вимагає, щоб РФ вивела свої війська і шукає більш тісної співпраці з країнами Заходу, які могли б захистити Україну від агресивних кремлівських планів. Без цього не буде жодних гарантій того, що РФ не нападе знову, коли краще підготується. Мир ціною майбутньої загибелі сотень тисяч українців ніхто приймати не буде. Якщо одна зі сторін вимагає від іншої припинити існувати, то про які переговори взагалі може йти мова?

Про жодні. Тому їх і не було. Щоб досягти стійкого завершення війни, перше за всілякі можливі розмови з Росією, агресора треба змусити піти на поступки. Основне питання полягає в тому, як саме це можна зробити. Саме для цього і придумали Саміт миру: міжнародний майданчик, на якому зібралося близько половини країн нашої планети, які прагнуть змусити Росію дотримуватися міжнародного права. Одними лиш заявами і підписаними документами цього, безумовно, досягти не вийде. Тому Україна постійно й закликає постачати більше зброї і боєприпасів. Але перш ніж отримати справжню підтримку, треба вдатися до дипломатії.

Дипломатичні війни

Саміт відвідали представники 92 країн і 8 міжнародних організацій. Китай відмовився приїхати на знак протесту проти відсутності на саміті РФ. В результаті 78 держав підписали спільне комюніке — документ, в якому підсумували у форматі заяви підтримку територіальної цілісності України. Низка країн, наприклад, Саудівська Аравія, Таїланд, Індія, Індонезія, Мексика, ОАЕ, ПАР, Вірменія та Бразилія, комюніке не підписала. Ще кілька держав згодом відкликали свій підпис, кілька його додали (78 підписантів — це, наразі, остаточна цифра).

Значна частина учасників була представниками так званого Глобального Півдня — групи країн, які не є ні частиною демократичного Заходу, ні групи авторитарних держав. Південних країн на планеті — більшість і їх дуже активно намагаються залучити на свою сторону Росія та Китай. Звісно, велика частина з них на саміт не приїхала (нагадаю, всього на планеті існує 193 держави-члени ООН). Але сама участь таких великих країн як Індія, Індонезія, Аргентина, Бразилія і Мексика, навіть без підписання комюніке, все ж була досить значущим результатом.

Провівши настільки масштабну конференцію, Україна показала всьому світу, що вона прагне миру і що її підтримують ключові гравці не лише на демократичному Заході, який є традиційним союзником Києва, але й на Глобальному Півдні. Це дозволило перейняти Україні ініціативу в сфері домовленостей про мир. Тепер не Росія у високих міжнародних кабінетах висловлює свої вимоги. Ці вимоги тепер оформлені в офіційному документі, підписаному десятками держав на організованому українським керівництвом саміті. У майбутньому, коли РФ таки змусять піти на поступки, саме організована українцями міжнародна платформа буде основою для переговорів. Основою, вигідною для нас і для міжнародного права.

Автор статті: Дмитро Спорняк

Фото: REUTERS/MICHAEL BUHOLZER