«Тут страшно, але ми звикли»
Проїжджаємо повз упізнавану АЗС на Зарічній, 24. Далі бачу фенольний завод. Багато дрібниць не помічаю, бо постійні вибухи на фоні і слід від російського винищувача в небі дуже лякають. Весь час думаю про КАБи (керовані авіабомби — ред.). Зайшли до приміщення — ні дітей, ні молоді серед присутніх немає. Цікаво, що ця протестантська громада з кількох десятків людей вже цього року вирішила святкувати Великдень разом з усім світом. Тож 28 березня, в «чистий четвер», капелан Андрій разом з дружиною та волонтером з Дружківки Сергієм вирішили приїхати, аби привести воду, «святкову» гуманітарку та разом мати передпасхальне причастя.
У сирому приміщенні, що нагадує стареньку шкільну актову залу, на диво тепло. З високої стелі звисають кілька язиків обірваних шпалер, які ще «тримає» павутиння. Віконні рами пошкоджені, а портьєра з однієї сторони майже обірвана. Нещодавно поруч впав снаряд, тож ще не встигли все прибрати. Чоловік з баяном в руках зачинив двері. Приємна та охайна жінка з червоною пов’язкою на голові відповідає на моє запитання.
— Звичайно, тут страшно, але ми звикли. Щоправда, тиск щоранку 160/100, а то й вище. Знаєте, нещодавно я повернулась з Дніпропетровської області. Два тижні гостювала у доньки, побачила онуків. То доки була в них, взагалі не пила таблетки від тиску. Але, бачите, і там важко. Нещодавно ж скасували соціальні виплати для переселенців, то відвезла їм трохи грошенят. Добре, що чоловік має шахтарську пенсію. Тепер ділимо її з дітьми.
— А як тут з продуктами?
— Маємо кілька магазинів, які розміщені в підвалах будинків. Допомагає Торецька міська рада, до якої ми належимо. Ну і волонтери привозять, — тут пані відволіклась на людину, яка зайшла під час служби в кімнату. Зовсім несподівано було побачити в цих краях молоду дівчину з фотоапаратом та в бронежилеті у супроводі військового. Вже пізніше я дізналась, що то була журналістка з The New York Times.
«Люди тут найбільше бояться КАБів»
Після служби Сергій — волонтер із Дружківки, який відповідав за нашу поїздку в Нью-Йорк, вирішив підвести додому місцевих бабусь та заразом зробити екскурсію селищем.
— Люди тут найбільше бояться КАБів, — звертається від до мене та продовжує. — Один район розташований зовсім близько до Горлівки. Хочу вам дещо показати.
Бачимо будинок, зруйнований керованою авіабомбою. Це — передмістя Нью-Йорка. Там далі — терикони Горлівки. Поки ми намагаємось зробити вдалі кадри, над нами починає літати дрон. Ненавиджу це дзижчання над головою. Під завалами руїн будинку ще досі перебувають загиблі. Це родина — чоловік та жінка.
За словами Тетяни, місцевої волонтерки, яка веде фейсбук-сторінку Нью-Йорка та у свій час працювала в сільській раді, тіла загиблих намагались дістати, але без успіху. КАБ розпорошив плити, які можна підняти лише краном. Коли той приїхав, то одразу почався обстріл. На жаль, місцеву службу ДСНС постійно обстрілюють. Проте вони завжди реагують на виклики та виїжджають невеликими мобільними бригадами. Завдання повністю погасити вогонь більше не є першочерговим. Наскільки це можливо, важливо встигнути між повторними обстрілами врятувати людей, — розповідає Тетяна.
«Ворожі обстріли стали дуже влучними»
— Ви лиш не публікуйте, будь ласка, фото з уцілілими приміщеннями, куди завозили гуманітарну допомогу, та не згадуйте назву районів, — чую трішки зляканий голос жінки з тієї сторони телефону. Голос Тетяни стишився і вона продовжила пошепки:
— Ворожі обстріли зараз стали дуже влучними. У них, напевно, покращилась розвідка, купа дронів літає. То лиш десь побачать скупчення людей, або ще вціліле приміщення, де збирають люди, чи приїздять волонтери, то б’ють туди.
Сергій повіз нас ще далі по спальних районах Нью-Йорка. Людей немає. Із заднього крісла буса, крізь затемнене вікно, яке чомусь заклеєне червоною плівкою, бачу парк з алеями, які поросли бур’янами, поряд — руїни дитячого садка, розбомблена школа. Колись тут було все для комфортного та безпечного життя сімей з дітьми. Проїжджаємо далі повз приватний сектор, в якому, без перебільшень, кожен будинок вздовж вулиці зруйнований. Не пошкоджений, а повністю знищений. Сергій зупиняє бус та виходить з авто. В одному з дворів, в якому серед безладу важко знайти хоч щось вціліле, він помітив вулики, бо сам має пасіку.
– Три сім’ї було, — коментує коротко зі смутком, сідаючи за кермо. — Тепер усі бджоли загинули, бо за вуликами нікому доглядати.
«Повернути селищу його історичну назву»
Уже у Львові, пишучи цей матеріал, переглядаю на телефоні відео та світлини з поїздки до Нью-Йорка, що на Донеччині. Хочу переконатись у тому, що нічого не пропустила і розповіла побачене послідовно. Вдивляючись у фото руїн, під якими ще лежать загиблі, помітила, що телефон підписав локацію як «Новгородське». Так гугл-карти ідентифікують назву цього українського селища. Згадала слова тієї ж пані Тетяни — місцевої жительки, з якою вже після поїздки мала теплу телефонну розмову про Нью-Йорк:
— Ми доклали так багато зусиль, аби повернути селищу його історичну назву, яка належала йому ще з 1859 року. Аби розвивати його багату культурну спадщину, залучали закордонних спонсорів. І це спрацювало. Ми звучимо. Про нас пишуть. І хоча з 12 тисяч жителів залишилось лише дві, і вже третій рік ми без газу та опалення, не маємо доступу до води, постійного постачання електроенергії та стабільного зв’язку, про нас не забувають.
До обстрілів ми звиклі. Загартовувались ще протягом 2014-2017 роки. Проте зараз, коли бачимо, що сталось з Бахмутом, Авдіївкою, Часіком (Часів Яр — ред.), стає лячно. А що, коли ми наступні? Пропагандистка Скабєєва вже тричі нас «звільняла». Ще б пак — така гучна назва населеного пункту — Новгородське. Радянська влада перейменувала його в 1951 р. До цього ж, починаючи з кінця XIX ст., він називався Нью-Йорком, як і тепер, — говорить пані Тетяна.
Виїжджаючи з Нью-Йорка, на деяких вулицях я помітила доволі багато людей, які прибирають кожен свій двір та за його межами. Навколо так багато руїн. Винищувачі часто розмальовують небо недалеко від селища і в будь-який момент їхня оселя може перетворитись в суцільне звалище каміння та сміття. А вони прибирають. Роблять те мале, на що можуть вплинути.
Авторка тексту — Анастасія Варару, студентка Школи журналістики і комунікацій Українського католицького університету
Автор фото: Тимофій Пушкарук
Приєднуйтеся до Спільноти The Ukrainians — підтримуйте розвиток українськомовної журналістики
Важливе 
