У кав’ярні, в якій я працювала, завжди панувала приємна атмосфера. Я ніколи не брала вихідних. Любила свою роботу, любила спілкування з людьми. За кілька днів до повномасштабного вторгнення у місті утворювалися кілометрові черги до банкоматів.
Я знала про жахливу ситуацію на сході, але не вірила, що цей паразит може вразити всю Україну. Не могла їсти, спати. Постійно читала новини. Не могла повірити, що мій дім спробують відібрати. Про всяк випадок зняла трохи готівки. І добре, що це зробила. На ці гроші нам із сім’єю довелося жити ще два місяці.
23 лютого була моя остання зміна. Наступного ранку я прокинулася вже від вибухів. Коли я побачила мамині очі, то зрозуміла — почалося. Пам’ятаю, я дуже багато плакала. Стояла під душем і плакала. Не вірила що все це — реальність. Ми сиділи у підвалах, після чого моя сестра захворіла, а в мене почалися проблеми зі шкірою. У підвалах було холодно, сиро та дуже страшно.
За кілька днів магазини були вже порожні. Я боялася, що їжа повністю закінчиться й настане голод. Зізнаюся, навіть зараз, незважаючи на те, що я виїхала чотири місяці тому, страх порожніх магазинів є. Я боюся, що їжі не залишиться. Мого родича росіяни викрали просто з вулиці в підвал. Вони знущалися з нього. Дуже сильно били. Молодий хлопець, він тільки на два роки старший за мене. Кому й що він зробив поганого? Зараз він замкнувся в собі, ні з ким не спілкується.
Я завжди обожнювала Херсон. Останній раз була там 21 лютого. Ми були в кінотеатрі в одному з найкращих херсонських торгових центрів «Фабрика». Тоді я подумала, що треба обов’язково привезти сюди маму й сестру. А вже немає куди везти. І «Фабрики» немає.
Моя кав’ярня досі працює. Колега одного разу відмовилася брати російські гроші. Вона кинула їх окупантам назад. На що вони з насмішкою відповіли: «А ви що, рублі не приймаєте? Ну нічого, скоро будете. Бо ми тут надовго». Пам’ятаю, як під нашим вікном роздавали російську гуманітарку. З балкону ми з мамою кричали: «Та що ж ви робите? За що гинуть наші хлопці?», звертаючись до тих людей, які продають себе за літр олії. Від злості й безсилля хотілося вити.
Моя сім’я все ще перебуває там, під окупацією. Всі ці місяці я не живу, а існую. Мене не тішить життя в іншій країні, мене нічого не дивує. Я хочу лише одного — перемоги і щасливого майбутнього для українців.
Історію записала Маргарита Нікітіна
Фото: 1zahid.com
Приєднуйтеся до Спільноти The Ukrainians — підтримуйте розвиток українськомовної журналістики
Важливе 
