Вірменські історії Лусіне Харатян

«Найкращий спосіб вийти з тіні імперії — це затьмарити її одноголосий наратив через поліфонію голосів, мов, позицій», — вважає пані Лусіне, науковиця-антропологиня і письменниця з Вірменії. Жінка переконана, що бути досить гучним можна тільки у тому випадку, якщо використовувати іншу мову, ніж імперія: говорити про інше, під іншим кутом, іншим чином, відмінним, від імперського. «Важливо знайти мову, яка дозволить не лише вам побачити мене, але яка також дасть змогу мені подивитися на себе по-іншому», — каже Лусіне. Як приклад вона навела чотири історії.

Перша — про жінку, яка протягом років ходила до церкви молитися. За своїх близьких, рідних, за чоловіка, який воював в одній війні за Карабах, за сина, який брав участь в бойових діях у наступній. І кожного разу вона просила розуму правителям держав — вірменським прем’єрам, президентам Азербайджану, Туреччини, США і Путіну, аби ті припинили війни і страждання. Але чи не почув би Бог ту жінку насправді, якби вона припинила вимолювати, щоб її життя виправили далекі політики, а натомість почала вірити у свої сили? Чи не краще взяти справу у свої руки? Може слід говорити своєю мовою, а не користуватися імперським наративом, у якому правителі вирішать все за тебе, і тоді ти не лише звільниш себе, але й станеш прикладом для інших? Саме таким прикладом нині є Україна, яка поставила високу планку, почавши говорити сама за себе.

Друга історія — про Україну. За день до виступу на медіафорумі науковиця відвідала центр реабілітації Superhumans і звернула увагу на те, що ми в Україні вже говоримо іншою, відмінною від імперської, мовою. Адже гідність для поранених людей, які втратили кінцівки — це повна протилежність московського спадку. В СРСР майже одразу після завершення Другої світової війни з вулиць примусово прибрали всіх людей з інвалідністю, ізолювавши їх від суспільства. Все, щоб ніхто не задумувався над ціною війни, аби ніхто не сумнівався у «величі радянської перемоги». Людяне і гідне ставлення до людей — це уже інша мова.

Третя історія — про геноцид. Наприкінці 1870-х років, після чергової російсько-турецької війни, у Берліні відбувся міжнародний конгрес. Поневолені народи Османської імперії відправили на нього свої делегації, аби домовитися про дотримання прав своїх спільнот. Однією з цих делегацій були вірмени, які привезли з собою петицію. Саме на тому конгресі низка балканських народів отримала свободу, адже вони билися у тій війні. Натомість вірмени не отримали нічого. Там, де в дію йдуть шаблі і кулі, одними лиш словами і документами успіху не досягнеш. В результаті такий невизначений статус вірменів призвів до однієї з найбільших трагедій в історії — геноциду вірменів в Османській імперії. Ця історія може виглядати застарілою, але саме наративи з 19 століття використовують сьогодні такі авторитарні лідери, як Путін в РФ чи Алієв в Азербайджані, зауважує пані Харатян. Вони просто не залишають вибору і змушують вдаватися до мови зброї, для захисту свого існування.

Четверта історія — про Карабах. Населений вірменами регіон на території Азербайджану потрапив торік у всі світові медіа. Після довгої блокади азербайджанські війська почали наступ на невизнану ніким Нагірно-Карабаську Республіку, яку вірмени називали Арцах. Місцеве населенне, боячись репресій та етнічних чисток, вирішило покинути свої землі під мовчазним поглядом російських миротворців. Майже сто тисяч вірменів Карабаху відправилися до Вірменії, обравши власну свободу замість усього, що в них було, каже пані Лусіне. Цей крок був їхньою мовою, яка дала їм голос і показала їх цілому світові. «Довга тінь імперії тремтить і скорочується. Може, скоро її не буде видно, адже мова, якою все більше людей обирають говорити в Україні, Грузії чи у Вірменії є звільненою, емансипованою, яка також звільняє і надає сили», — зазначила науковиця.

Білоруські проблеми Франака Вячорки

Франак Вячорка — білоруський опозиціонер, радник Святлани Ціхановської, яка була основною суперницею Лукашенка на виборах у Білорусі у 2020 році. На батьківщині Вячорці загрожує в’язниця КДБ (Комітет державної безпеки), але й в Україну він заледве потрапив — його, як білоруса, дуже пильно перевіряли на кордоні. Зрештою, сьогодні його рідна країна перебуває під повним контролем не лише місцевого авторитарного режиму, але й російських військ. Лише меншість білорусів — близько 10%, говорять рідною мовою, зазначив Вячорка. Як вийти з такої ситуації?

Слід показати людям, які сьогодні перебувають в авторитарній Білорусі, альтернативу, вважає Вячорка. Білоруське суспільство нині нагадує персонажів серіалу «Бункер», які перебувають під землею так довго, що вже й не пам’ятають для чого і не збираються виходити на поверхню, зауважує політик. Але опір системі існує. Вячорка вважає, що сьогодні існують дві Білорусі: одна — окупована і русифікована, але інша, та яка бореться і зберігає свою культуру, активно діє. Ця друга вільна Білорусь існує у вигнанні за кордоном, а також в інтернеті. Сучасні технології, на думку Вячорки, є ключем до справжнього відродження його батьківщини.

Саме тому найбільш успішними операціями білоруських партизанів, окрім диверсій на залізниці, є хакерські атаки. Нещодавно білоруські кіберпартизани зламали переписки білоруського КДБ за останні девʼять років, отримавши імена усіх інформаторів спецслужби. Вячорка зауважує, що попри усе, білоруси є дуже відмінними від росіян: вони абсолютно не підтримують війну проти України, виступають категорично проти участі їхніх військ в союзі з російськими (підтримують вступ білорусів у війну лиш близько 5% населення, повідомив політик). І це все — в умовах активної пропаганди, постійного просування російської ідеології про нацистів та войовничої риторики Лукашенка, які просочують все інфополе Білорусі, починаючи від навчальних закладів.

Щоб надати цим людям альтернативу, білоруська опозиція працює над створенням білоруських спільнот у вигнанні, започаткування мовних курсів і білоруських шкіл, які згодом можуть бути поширені на звільнену Білорусь. Також опозиція співпрацює з урядами демократичних держав. У цьому, стверджує пан Франак, білорусів сильно надихають українці та молдавани. Наша держава надихала їх і в боротьбі за незалежність від Радянського Союзу і під час Майдану 2014 року, і зараз, коли протистоїть російській агресії. Приклад України виразився у Білорусі навіть у таких простих речах, як носіння вишиванок, які до білорусів теж є національним одягом. «Національна ідентичність — це найсильніший антидот від «російського світу», — впевнений Франак Вячорка.

Американський погляд Террелла Старра

«Основа моєї роботи насправді про те, як ми всі можемо навчитися турбуватися один про одного», — каже Террелл Старр, американський журналіст, який живе в Україні і висвітлював перебіг війни від самого її початку. Його походження як темношкірого громадянина США несподівано дозволило йому глибше зрозуміти українців, порівняно з його білошкірими американськими колегами, стверджує Террелл. Родом він із Детройту, штат Мічиган і протягом життя неодноразово стикався з упередженим ставленням до себе через свою расу. 

У молодому віці Старр побував у Росії, а згодом, як доброволець Корпусу миру, потрапив до Грузії. У кавказькій країні Террелл неочікувано для самого себе відчув близькість з місцевим народом. Його друзі пояснили йому, що в РФ грузинів також називають чорними і зневажають, тож вони його прекрасно розуміють. З погляду американця народ Грузії абсолютно точно є білим, зазначив Старр, тому для нього така точка зору виявилася дуже неочевидною. Тоді він зрозумів, що хотів би дізнатися більше про людей, з якими він відчуває таку спільність, з тими, хто відчув гноблення зі сторони Росії. Так доля привела його до України.

Не слід забувати, що США також є колоніальною державою, зауважує Террелл Старр. Могутність його рідної держави була побудована на геноциді корінних народів та понад 250 років рабства і наслідки цього відчувається й донині. Риторика, яку використовує Путін відносно українців, для чорношкірого американського журналіста є майже ідентичною до тієї, яку ще якихось 60 років тому американські губернатори використовували відносно афроамериканської спільноти. Саме такі аналогії допомогли Терреллу Старру висвітлювати війну між Росією та Україною.

Коли почалося повномасштабне вторгнення, Старр був в Україні. Як досвідчений журналіст, він почав розповідати людям на своїй батьківщині про те, що насправді відбувається тут. Він доносив до спільноти темношкірих американців свої враження про те що, він насправді відчуває з українцями спільність. У цьому була велика різниця між ним та цілою низкою американських журналістів, яких перевели до України з московських редакцій західних медіа, зазначив Террелл. Згодом він також зауважив, що бажання західних інтелектуалів говорити про Україну через призму Росії є таким самим виявом імперського мислення. «Якщо ми хочемо говорити про деколонізацію світу, то нам слід почати з деколонізації власного розуму», — переконаний американський журналіст.

Український гумор Ольги Токарюк

Українська журналістка Ольга Токарюк у своїй промові вирішила сконцентруватися не на суті українських повідомлень у світі, а на їхній формі і звучанні. Ресурси, які РФ використовує для поширення своєї пропаганди, є значно більшими за можливості України доносити правду про себе. Тож для того, щоб чинити спротив російській агресії не лише на полі бою, але й в інформаційному полі, українці були змушені мислити більш креативно. Неочікувано ефективною відповіддю виявилися меми.

За допомогою жартівливих картинок українські користувачі інтернету демонстрували світові свою здатність до боротьби. Наприклад, коли надзвичайно популярною стала фраза оборонців острова Зміїний на початку повномасштабного вторгнення РФ. Меми стали засобом для встановлення української суб’єктності в інформаційному полі. З їхньою допомогою розповідали і продовжують розповідати українську історію. Вони ж допомагають спростовувати російську дезінформацію, виставляючи російські наративи на посміховисько за допомогою гумору.

Можливість ставитися до Росії не як до непереможної загрози, але як до об’єкта насмішок, стала інструментом, за допомогою якого Україна показала, що у світі її недооцінювали. Ефективність гумору виявилася настільки високою, що його стали використовувати навіть офіційні сторінки України в соцмережах. Долучилися до цього руху і західні союзники нашої держави. Чого вартий лише рух NAFO (North Atlantic Fella Organization) — cпільнота інтернет-користувачів, які спростовували російську дезінформацію, використовуючи для цього жартівливі картинки із собаками. «Гумор — це про встановлення свого порядку денного», — переконана українська журналістка.

Дискусію записав Дмитро Спорняк

Фото: Львівський медіафорум/Nastya Telikova/Колаж НЗЛ

Приєднуйтеся до Спільноти The Ukrainians — підтримуйте розвиток українськомовної журналістики