Чим сучасні авторитаристи відрізняються від диктаторів минулого; чому Трамп дивиться на світ як на ток-шоу; чи зможе Європа замінити США в допомозі Україні? На ці та інші питання відповідала американська історикиня і журналістка, лауреатка Пулітцерівської премії Енн Епплбом під час Львівського медіафоруму.
Зараз саме час підтримати незалежну журналістику — долучайтеся до Спільноти
Сьогодні диктатори багатші, ніж автократи минулого
Сучасна мережа диктатур має ключову відмінність від авторитарних режимів радянського блоку — вони не мають спільної ідеології. Комуністичний Китай, націоналістична Росія, теократичний Іран та інші об’єднуються не на основі спільних цінностей, а завдяки спільним інтересам, зокрема фінансовим, стверджує Енн Епплбом.
«Лідери більшості цих країн — не просто багаті люди, вони мільярдери. І в деяких випадках ми навіть не знаємо, чому вони мільярдери, звідки в них ці гроші…», — каже історикиня. На її думку, таємничість і прихованість, що оточують цих диктаторів, — одна з причин, яка утримує їх при владі. Вони багатші за диктаторів 20 століття, мають більше можливостей привласнювати кошти, більше способів їх заховати й використовують багатство, щоб нарощувати владу і поширювати вплив не лише у своїх країнах, але й у демократичних державах.
Нині диктатори будують спільні наративи. Вони говорять не про спільну ідеологію, а про те, що диктатура — це стабільність і безпека, а демократія — слабкість, роз’єднаність і навіть дегенеративність. Сучасні авторитаристи об’єднуються для боротьби з демократичними ідеями — правами людини, незалежними судами, прозорістю та відповідальністю, адже саме про ці речі говорить опозиція їхніх власних країн. Отже, вони намагаються знищити демократію як у своїх державах, так і за їх межами.
Трамп і Путін прагнуть показати, що закон не має значення
«Мене обрали, отже, я відображаю волю народу, отже, я — закон», — так, за словами Енн Епплбом, висловлювався про себе Дональд Трамп. Після 2020 року, коли Трамп спробував силою змінити результати виборів, він привабив до себе людей із подібним мисленням. Американський президент порушив багато законів, кинув виклик судам нижчої інстанції, але наразі каже, що підкориться Верховному Суду. Багато пов’язаних з Трампом позовів і досі розглядаються в судовій системі, і всі очікують, що буде далі.
«Люди тут і в решті Європи вважають, що нічого не відбувається [опору Трампу — ред.], і що демократи нічого не роблять. Але насправді відбувається: чимало справ нині розглядаються в судах, бо саме так працює наша система», — пояснює американська журналістка.
Однією з цілей російського повномасштабного вторгнення в Україну є демонстрація зневаги РФ до права. «Ми можемо робити що завгодно, і ми доведемо, що закони не мають значення», — так історикиня описала дії Росії. Схожого прагне й команда Трампа — показати, що закон не працює. «Упродовж наступних шести місяців ми дізнаємося, чи працює закон», — каже пані Епплбом.
Картинка в медіа стає сильнішою за реальність
Трамп — поганий бізнесмен. Він успадкував гроші від батька, але витратив більше, ніж заробив. Натомість Трамп навчився створювати ілюзію успішного підприємця й заробляти на цьому. «З його досвіду це працює», — зазначає Енн Епплбом.
Люди дозволили вигадці з телебачення чи соціальних мереж стати сильнішою за реальність, вважає історикиня. Багато хто проводить більше часу в онлайн-реальності — вони чують як її повторюють з усіх сторін. Тож для них вона може видаватися сильнішою за дійсну реальність.
Те, що Трамп намагається підігнати реальність під свої фантазії, навряд чи є політичним розрахунком, вважає Енн Епплбом. Це наслідок його досвіду з нью-йоркськими таблоїдами та культурою шоубізнесу, в якій він перебував упродовж останніх 30 років.
Брехня породжує диктатуру
«Він також часто повторює брехню», — каже про американського президента пані Епплбом. На думку журналістки, Трамп — як і Путін — постійно бреше, щоб люди перестали вірити в політику як явище. У підсумку люди кажуть, що всі брешуть, політики — погані, а публічна сфера — забруднена.
«Це насправді дорога до автократії. Адже коли люди вважають, що всі брешуть і правди не існує, то навіщо вам брати участь в політиці взагалі?». Так формується апатія, нігілізм і цинізм, якими користуються диктатори, щоб залишатися при владі. Саме це робив і Путін впродовж 20 років, стверджує історикиня.
Європейські інституції не відповідають моменту
ЄС — якщо враховувати ще й Велику Британію — найбагатша і найпотужніша економіка у світі. Тож Європа може мати й найсильнішу армію у світі, вважає журналістка. Але європейська структура не була створена для цього. Її будували з думкою про те, що війн більше не буде. Зробити з Європи єдину й потужну силу допомагало НАТО. Та нині, коли президент США атакує власних союзників, це руйнує центральний організаційний принцип Альянсу. У цієї проблеми немає очевидного моментального рішення.
Багато європейців розуміють загрози, що походять від Росії та США, але немає єдиного лідера, інституції, чи єдиної європейської армії, які могли б швидко змінити політику ЄС. «Світ, який Європа створила для себе після 1945 року, не уявляв свого існування окремо від США».
Для Трампа все, що відбувається у світі, — це просто боротьба могутніх людей
Трамп каже, що війна Росії проти України сталася через Джо Байдена. Президент США вважає, що він подобається Путіну, тож очікував, що зможе натиснути на Україну, показати Кремлю: США знову налаштовані дружньо до Росії — і це зупинить війну. «Він не знає російської історії. Він не знає української історії. Він не знає не лише глибокої історії, але й історії останніх десяти років», — каже американська історикиня про Трампа.
Для Трампа все, що відбувається у світі, — це змагання між могутніми людьми. Він вважає, що Путін напав на Україну, щоб показати: Байден — слабкий, а тепер без нього Путін завершить війну. «Ми зараз у процесі того, як Трамп дізнається, що це неправда». Що буде далі — невідомо.
Президент США живе теперішнім
Трамп не оцінює траєкторії минулого і не має стратегії на майбутнє. Для нього перемир’я між Україною та Росією означало б закінчення війни, вважає Енн Епплбом. Американський президент не думає про те, що РФ може напасти знову, а тому Україні потрібні гарантії безпеки. Він думає тільки про те, як миттєво виграти у кожній ситуації. Саме так Трамп діяв, наприклад, у випадку з тарифами: кожну свою дію — навіть якщо вона скасовувала попереднє рішення — американський президент подавав як перемогу.
«Це спосіб його мислення, і єдине, що має значення [для Трампа — ред.] — це перемога в моменті, незалежно від того, що сталося раніше і що станеться після», — каже журналістка.
Зупинка допомоги США не стане катастрофою
«Якщо Трамп піде [припинить взаємодіяти з Україною — ред.], я гадаю, що це нормально. У вас є підтримка європейців, ви утримуєте фронт, у вас найрозвиненіша система захисту від дронів у світі, яка постійно покращується. Ви будете триматися, поки росіяни нарешті не усвідомлять, що вони не переможуть і що вони більше не можуть платити ціну загибелі тисяч людей кожного тижня. І тоді війна почне закінчуватися. Тож я не певна, що це [самоусунення США з війни — ред.] буде кризою», — каже пані Епплбом.
Сучасні диктатури виникли завдяки співпраці Заходу і Сходу
«У 90-х роках була ідея: створити вільний ринок для ідей і товарів — і тоді демократія та вільні ринки, точніше, відкриті суспільства, поширяться із Заходу на Схід. Але ми забули, що глобалізація відбувається в обидва боки — і що автократичні ідеї й практики поширяться із так званого Сходу на так званий Захід». Це відбувалося у вигляді так званих «таємних грошей» — фіктивних компаній, податкових гаваней та відмивання грошей.
Усі ці практики вигадали в західних банках, але 20–30 років тому вони становили лише незначну частину західної фінансової системи. Згодом їх з ентузіазмом перейняли в решті світу, особливо в пострадянських країнах. Ці гроші використовувалися для розширення впливу та пошуку союзників у США. Частково саме з цих джерел походили гроші Дональда Трампа — він отримав їх, продаючи нерухомість фіктивним компаніям зі сходу Європи, стверджує Енн Епплбом. Тож, сучасні корпоративні диктатури створені спільними зусиллями демократичного й авторитарного світів.
Спочатку виникла ідея, що коли суспільства стануть достатньо багатими й виникне середній клас, то він вимагатиме більше прав, і це призведе до демократизації країн. Це дійсно так працює, але теорія не врахувала, що відбувається, коли режим є настільки багатим і могутнім, що може нескінченно опиратися цим вимогам.
«Це ознака дуже здорового суспільства»
«Мене надихає опір українців. Мене надихає креативність українців. Мені пощастило знати людей з місцевого волонтерського світу, які створили інституції і продовжують працювати й допомагати людям, попри стрес війни та необхідність знаходити кошти. Мені пощастило знати людей зі сфери оборонних технологій, які забезпечують передові розробки України», — каже Енн Епплбом.
«Насправді зараз майже немає жодної іншої країни у світі, де суспільство докладає стільки енергії водночас і до самооборони, і до турботи про ветеранів… Це ознаки дуже здорового суспільства, хоч, можливо, це й не відчувається, якщо ви живете тут», — додає історикиня. — «Але тут справді унікальні дух та енергія. Мене вони щоразу надихають».
Записав Дмитро Спорняк
Фото: Nastya Telikova / LMF 2025
1
Диктатори руйнують міжнародний порядок, радикали збирають щораз більше голосів на виборах, міжнародне право не працює і не може зупинити загарбницькі війни. Чи означає це, що демократичний світ разом з Україною програє? На це та інші питання намагалися відповісти британський історик доктор Тімоті Ґартон Еш, індійський журналіст і редактор Аман Сеті та очільник південноафриканського Фонду Брентхерста доктор Ґреґ Міллс в межах Львівського медіафоруму.
Зараз саме час підтримати незалежну журналістику — долучайтеся до Спільноти
Слабкі сторони демократії від доктора Еша
«Відповідно до Freedom House, на початку 1974 року у світі було лише 35 вільних [демократичних – ред.] держав. На початку 2004 року — вже 89», — каже доктор Еш. Впродовж останніх десятиліть демократія поширювалася безпрецедентно: у Латинській Америці, Південній Європі, Центрально-Східній Європі та інших місцях. Але такі масштабні історичні зрушення, за словами британського історика, мали спричинити реакцію — антидемократичну контрреволюцію. Тож, те, що відбувається зараз — поширення популізму та авторитаризму — є свого роду антиліберальною реакцією на ріст демократії. У Європі ця контрреволюція почалася у 2007-2008 роках.
Диктатори та популісти змогли наростити свій вплив, скориставшись слабкими сторонами демократії — серед яких Тімоті Ґартон Еш виокремлює три основні. Перша — давня проблема, яку помітив ще Арістотель і про яку українці дуже добре знають: демократія може скотитися до олігархії, коли владу тримають лише найбагатші. Добре побудовані демократичні інституції, що покликані розділяти гроші та владу, мали б чинити опір олігархам, але сьогодні мільярдери — особливо власники технологічних компаній — нарощують свій вплив. Наприклад, саме це відбувається у США.
Друга проблема полягає в тому, що сам лібералізм породив опір собі. Упродовж останніх 40 років демократію асоціювали з глобальним капіталізмом, який створював щораз більшу нерівність між найбіднішими та найбагатшими. Економічні труднощі та певні аспекти ліберальної культурної політики змусили значну частину західних суспільств почуватися знехтуваними. Цим скористалися популісти та диктатори. Вони почали звертатися до цих людей, використовуючи засоби самої демократії.
Третя слабкість — це інформаційний простір. Ще у древніх Афінах греки збиралися на площі, щоб обговорити, як краще захищатися від нападу персів. Саме тоді афіняни прийняли бій на морі в битві при Саламіні — й захистили свою демократію. Демократія залежить від публічного простору та від можливості висловлення думок. Цифрова революція, що відкрила широкі можливості для цього, також створила велику парадоксальну проблему. Сьогодні публічні комунікації, з одного боку, монополізували великі соціальні мережі. З іншого ж боку, через цифрові алгоритми люди опинилися замкненими у своїх інформаційних бульбашках. Усе це суттєво позначилося на стані демократії.
Попри все, не можна сказати, що демократія остаточно програє авторитаризму, вважає доктор Еш. Протести проти режимів у Туреччині, Угорщині й Сербії показують, що автократії не працюють краще. Отже, демократії потрібно просто дати більше часу, аби перемогти.
Як долати авторитаризм: поради від доктора Міллса
«93% африканців живуть під різними формами авторитаризму», — каже доктор Ґреґ Міллс із Південної Африки. Водночас під час соцопитувань близько 70% африканців заявляють, що надають перевагу саме демократії порівняно з іншими формами правління. Усе тому, стверджує доктор Міллс, що демократія дає найкращі результати як у сфері прав людини, так і в економіці — якщо поглянути на ті африканські країни, де вона справді працює.
Як і в решті світу, після 1980-х років демократія в Африці росла: спершу там було лише дві вільні держави — Ботсвана та Маврикій. Зараз їх уже 10, і ще 25 — частково демократичні. Втім, наразі рух до демократії зупинився, а в деяких країнах ситуація навіть погіршилася. Ґреґ Міллс пояснює, що в Африці з 1960-х років відбулося два великі звільнення. Перше — від європейських імперій. Друге — від революціонерів, які скинули імперії, але самі виявилися неефективними у врядуванні. Тепер відбувається — і ще має відбутися — третє звільнення: від старих порядків та олігархічних еліт, які ці порядки використовують у власних інтересах.
Для цього необхідно п’ять речей. Передовсім опозиція повинна презентувати людям сильну, ініціативну, переконливу ідею. По-друге, опозиція має бути об’єднаною. По-третє, зміни мають іти зсередини, адже зовнішня підтримка сама по собі не призводить до покращення. По-четверте, опозиція має прагнути перемогти на виборах із великим відривом, щоб махінації авторитаристів — які відбуваються дуже часто — не мали успіху. І останній, п’ятий пункт: опозиція повинна мати план дій після на період після перемоги. Часто скидання диктатора сприймається як кінцева мета, і після цього демократи не знають, як діяти далі.
Саме тому, каже доктор Міллс, європейцям слід працювати з африканськими опозиціонерами й допомагати їм так, як авторитарна Росія підтримує місцевих диктаторів і військові хунти в Африці.
Сумніви Глобального Півдня від Амана Сеті
«Я гадаю, що авторитарні режими — це в’язниця, з якої люди не можуть втекти», — каже журналіст, редактор і письменник з Індії Аман Сеті. Він пояснює, що для держав Глобального Півдня звільнення їхніх країн насамперед означало визволення від європейських імперій. І сьогодні, коли демократичний світ часто ігнорує гуманітарні проблеми — зокрема, жахливі обсяги жертв у Секторі Газа, — люди Півдня відчувають збентеження.
На думку Сеті, проблема може полягати не в політичних рухах, а в самій структурі держави, яка стає авторитарнішою. Причиною цьому індійський журналіст називає технології влади, такі як збільшення нагляду чи імміграційні закони. «Ми, свого роду, змагаємося за контроль над властиво авторитарною структурою», — каже Аман Сеті. Для певних людей сама держава є пасткою, з якої вони намагаються втекти. Саме тому велика кількість мігрантів долає небезпечний шлях до інших країн, як це відбувається, наприклад в Латинській Америці. Чи може однакова структура держави працювати для Індії, в якій живе більше мільярда людей і для Грузії, де живе менше мільйонів, роздумує журналіст.
У відповідь на промову Амана Сеті доктор Тімоті Ґартон Еш зазначив, що проблеми демократичних країн і їх ставлення до інших дійсно існують, але це не заперечує привабливості самої демократії. Із цим індійський журналіст погодився.
Способи покращення демократії від доктора Еша
Окресливши слабкі сторони демократії, доктор Тімоті Ґартон Еш навів сім пунктів, яких слід дотримуватися, щоб її покращити. Перший — жорстке ставлення до причин популізму: економічного і культурного нехтування частиною суспільства. Другий — посилення плюралістичних інституцій, здатних чинити опір монополізації влади й олігархам. Саме їх, наприклад, зараз атакує Дональд Трамп. По-третє, слід вчитися на успішних випадках. Для прикладу, Польща була близькою до того, щоб стати авторитарнішою, більш схожою на Угорщину. Але успішне функціонування інституцій, медіа і виборів дозволило полякам змінити курс руху країни.
Четвертий пункт — медіасфера. Доктор Еш наголошує на необхідності підтримки суспільних медіа, щоб вони залишалися незалежними та могли протистояти монополії великих корпорацій і зберігати баланс у публічному просторі. П’ятий — слід шукати речі, які об’єднують суспільство. Тімоті Ґартон Еш каже, що такий виклик може постати перед Україною після завершення гарячої фази війни, а також, що саме суспільним поділом скористалися популісти у США. Шостий пункт — не слід намагатися «перепопулістити популістів». Нині це часто намагаються робити політики, але це не працює. Коли ви починаєте наслідувати популістів, ви лиш робите їх сильнішими, адже люди радше голосуватимуть за оригінали, а не за вашу копію. Так само як не працюють і спроби зупинити популістів силою. Це намагалися зробити у першому турі виборів в Румунії, зазначає доктор Еш, скасувавши результати голосування після перемоги популіста, якому допомагала Росія. Але в результаті на новому голосуванні в першому турі знову переміг популіст. Єдиний надійний спосіб — це перемогти популістів політично. Сьомий пункт — не співпрацювати з автократами і популістами.
Цифрова альтернатива
У відповідь на план доктора Еша, Аман Саті зазначив, що в багатьох країнах суспільні медіа перебувають під повним контролем держави. Тоді як цифрові медіа, попри всі свої недоліки, дають змогу говорити людям, які раніше цього робити не могли. Може видаватися, що з такою великою кількістю думок, яка є в соціальних медіа, жодна думка не може здобути значної популярності, бо всі роз’єднані за власними інфополями. Але, Сані переконаний, що так лише здається. Прикладом тут є кліматичні зміни. Здавалося, що нікого вони особливо не турбують, попри всю увагу медіа. Але сьогодні для так званого покоління зумерів — це одна з ключових проблем.
Записав Дмитро Спорняк
Фото: Nastya Telikova / LMF 2025
Чи бувало у вашому житті таке, що, приїжджаючи за кордон, ви не могли пояснити звідки ви, бо люди не зовсім знали, що таке Україна? Чи плутали вас коли-небудь іноземці з росіянами? Чи бачили ви як українці самі соромляться своєї культури? Це все — спадок кількох сотень років московського панування на українських землях, яке залишило великий шрам на сприйнятті українців у світі і українцями самих себе.
Сьогодні, в умовах повномасштабної війни з РФ, Україна здобуває більш значне місце у світі, нас починають сприймати по-іншому завдяки нашим же зусиллям. Але роботи ще багато. З чим ми маємо справу, як імперське панування вплинуло на нас та на самих росіян, і що з цим усім робити, розмірковувала професорка Ева Томпсон в межах Львівського медіафоруму.
Про суверенітет
Здобуття суверенітету — це те, що дуже недооцінюють країни, які були суверенними століттями… Але суверенітет — це те, що слід здобути найперше, …а потім можна планувати, як відбудувати свій престиж, свою м’яку силу, економіку і політичний статус у світі.
Про єдність України з Європою
У Польщі люди починають дізнаватися історію, яка була повністю затінена російським колоніалізмом. Наприклад, факт про те, що Україна була частиною польсько-литовсько-руської Речі Посполитої цілих чотири століття. Українці були частиною Західного світу через цю єдність… Це руйнує велику брехню, яку увічнила Москва, про те, що Україна є лише частиною Росії. Вам не потрібно інших аргументів щодо належності України до Європи. Просто згадайте Річ Посполиту.
Про фейкове возз’єднання з Москвою
Росіяни кажуть: «Ну, ви знаєте, Україна була об’єднаною з Московією всі ті століття. Тепер ми бачимо возз’єднання». Не може бути ніякого возз’єднання, адже не було ніякого з’єднання!
Про російську політичну систему
Щодо причини того, чому росіяни дивляться на себе як на жертв, я маю мінітеорію. Російська політична система… побудована на основі монгольської системи. Не забувайте, що Московією керували монголи понад 200 років… Раби складали 95% суспільства. І раб за природою є свого роду скромним, бідним і знедоленим. Ця традиція буття бідним і залежним від держави, де держава має тотальну владу, є дуже сильною в Росії. І це одна з причин, чому росіяни дивляться на себе як на бідних душ.
Про деколонізацію
Деколонізація — це про поступовий розвиток. Такі речі не стаються за ніч. Вони не є відзначеними якимись розмежувальними стовпами, яких люди досягають і кажуть: «Хей, ми тепер не постколоніальна, а нормальна країна»… Треба просто йти до цієї цілі і з часом це стається. Ви помітите, що до вас ставляться дуже по-іншому, ніж ставилися до ваших батьків чи дідів, коли вони відправлялися за кордон.
Про цінність людської гідності
Кожна людина має свою людську гідність… Я вірю, що люди, які прагнуть розвивати почуття свободи й ідентичності… — на правильному боці. Люди, які хочуть лише суспільства, у якому у вас є тепла вода в крані і нема безробіття — на неправильному.
Записав Дмитро Спорняк
Фото: Львівський медіафорум/Nastya Telikova
Приєднуйтеся до Спільноти The Ukrainians — підтримуйте розвиток українськомовної журналістики
Як часто ви бачили, що світові медіа, висвітлюючи ситуацію в Україні, говорять більше про Росію? Чи помічали, що велика частина західних кореспондентів, які розповідають про нас, роблять це з Москви? Це все — частини старої звички дивитися на імперію, ігноруючи її сусідів, вважаючи їхню думку неважливою і меншовартісною. Протягом століть світ не помічав українців, вважав просто частиною імперії, пустим місцем без власної ідентичності. Тепер це змінюється завдяки самим українцям.
Схожі емоції і таке ж ставлення відчувають на собі й інші народи. Українці, білоруси, вірмени і темношкірі американці могли б знайти багато спільного у тому, як на них дивиться світ. Люсіне Харатян, Франак Вячорка, Террелл Старр і Ольга Токарюк у межах Львівського медіафоруму поділилися досвідом того, як достукатися до світу і розповіли, як їх у цьому надихають українці.
Вірменські історії Лусіне Харатян
«Найкращий спосіб вийти з тіні імперії — це затьмарити її одноголосий наратив через поліфонію голосів, мов, позицій», — вважає пані Лусіне, науковиця-антропологиня і письменниця з Вірменії. Жінка переконана, що бути досить гучним можна тільки у тому випадку, якщо використовувати іншу мову, ніж імперія: говорити про інше, під іншим кутом, іншим чином, відмінним, від імперського. «Важливо знайти мову, яка дозволить не лише вам побачити мене, але яка також дасть змогу мені подивитися на себе по-іншому», — каже Лусіне. Як приклад вона навела чотири історії.
Перша — про жінку, яка протягом років ходила до церкви молитися. За своїх близьких, рідних, за чоловіка, який воював в одній війні за Карабах, за сина, який брав участь в бойових діях у наступній. І кожного разу вона просила розуму правителям держав — вірменським прем’єрам, президентам Азербайджану, Туреччини, США і Путіну, аби ті припинили війни і страждання. Але чи не почув би Бог ту жінку насправді, якби вона припинила вимолювати, щоб її життя виправили далекі політики, а натомість почала вірити у свої сили? Чи не краще взяти справу у свої руки? Може слід говорити своєю мовою, а не користуватися імперським наративом, у якому правителі вирішать все за тебе, і тоді ти не лише звільниш себе, але й станеш прикладом для інших? Саме таким прикладом нині є Україна, яка поставила високу планку, почавши говорити сама за себе.
Друга історія — про Україну. За день до виступу на медіафорумі науковиця відвідала центр реабілітації Superhumans і звернула увагу на те, що ми в Україні вже говоримо іншою, відмінною від імперської, мовою. Адже гідність для поранених людей, які втратили кінцівки — це повна протилежність московського спадку. В СРСР майже одразу після завершення Другої світової війни з вулиць примусово прибрали всіх людей з інвалідністю, ізолювавши їх від суспільства. Все, щоб ніхто не задумувався над ціною війни, аби ніхто не сумнівався у «величі радянської перемоги». Людяне і гідне ставлення до людей — це уже інша мова.
Третя історія — про геноцид. Наприкінці 1870-х років, після чергової російсько-турецької війни, у Берліні відбувся міжнародний конгрес. Поневолені народи Османської імперії відправили на нього свої делегації, аби домовитися про дотримання прав своїх спільнот. Однією з цих делегацій були вірмени, які привезли з собою петицію. Саме на тому конгресі низка балканських народів отримала свободу, адже вони билися у тій війні. Натомість вірмени не отримали нічого. Там, де в дію йдуть шаблі і кулі, одними лиш словами і документами успіху не досягнеш. В результаті такий невизначений статус вірменів призвів до однієї з найбільших трагедій в історії — геноциду вірменів в Османській імперії. Ця історія може виглядати застарілою, але саме наративи з 19 століття використовують сьогодні такі авторитарні лідери, як Путін в РФ чи Алієв в Азербайджані, зауважує пані Харатян. Вони просто не залишають вибору і змушують вдаватися до мови зброї, для захисту свого існування.
Четверта історія — про Карабах. Населений вірменами регіон на території Азербайджану потрапив торік у всі світові медіа. Після довгої блокади азербайджанські війська почали наступ на невизнану ніким Нагірно-Карабаську Республіку, яку вірмени називали Арцах. Місцеве населенне, боячись репресій та етнічних чисток, вирішило покинути свої землі під мовчазним поглядом російських миротворців. Майже сто тисяч вірменів Карабаху відправилися до Вірменії, обравши власну свободу замість усього, що в них було, каже пані Лусіне. Цей крок був їхньою мовою, яка дала їм голос і показала їх цілому світові. «Довга тінь імперії тремтить і скорочується. Може, скоро її не буде видно, адже мова, якою все більше людей обирають говорити в Україні, Грузії чи у Вірменії є звільненою, емансипованою, яка також звільняє і надає сили», — зазначила науковиця.
Білоруські проблеми Франака Вячорки
Франак Вячорка — білоруський опозиціонер, радник Святлани Ціхановської, яка була основною суперницею Лукашенка на виборах у Білорусі у 2020 році. На батьківщині Вячорці загрожує в’язниця КДБ (Комітет державної безпеки), але й в Україну він заледве потрапив — його, як білоруса, дуже пильно перевіряли на кордоні. Зрештою, сьогодні його рідна країна перебуває під повним контролем не лише місцевого авторитарного режиму, але й російських військ. Лише меншість білорусів — близько 10%, говорять рідною мовою, зазначив Вячорка. Як вийти з такої ситуації?
Слід показати людям, які сьогодні перебувають в авторитарній Білорусі, альтернативу, вважає Вячорка. Білоруське суспільство нині нагадує персонажів серіалу «Бункер», які перебувають під землею так довго, що вже й не пам’ятають для чого і не збираються виходити на поверхню, зауважує політик. Але опір системі існує. Вячорка вважає, що сьогодні існують дві Білорусі: одна — окупована і русифікована, але інша, та яка бореться і зберігає свою культуру, активно діє. Ця друга вільна Білорусь існує у вигнанні за кордоном, а також в інтернеті. Сучасні технології, на думку Вячорки, є ключем до справжнього відродження його батьківщини.
Саме тому найбільш успішними операціями білоруських партизанів, окрім диверсій на залізниці, є хакерські атаки. Нещодавно білоруські кіберпартизани зламали переписки білоруського КДБ за останні девʼять років, отримавши імена усіх інформаторів спецслужби. Вячорка зауважує, що попри усе, білоруси є дуже відмінними від росіян: вони абсолютно не підтримують війну проти України, виступають категорично проти участі їхніх військ в союзі з російськими (підтримують вступ білорусів у війну лиш близько 5% населення, повідомив політик). І це все — в умовах активної пропаганди, постійного просування російської ідеології про нацистів та войовничої риторики Лукашенка, які просочують все інфополе Білорусі, починаючи від навчальних закладів.
Щоб надати цим людям альтернативу, білоруська опозиція працює над створенням білоруських спільнот у вигнанні, започаткування мовних курсів і білоруських шкіл, які згодом можуть бути поширені на звільнену Білорусь. Також опозиція співпрацює з урядами демократичних держав. У цьому, стверджує пан Франак, білорусів сильно надихають українці та молдавани. Наша держава надихала їх і в боротьбі за незалежність від Радянського Союзу і під час Майдану 2014 року, і зараз, коли протистоїть російській агресії. Приклад України виразився у Білорусі навіть у таких простих речах, як носіння вишиванок, які до білорусів теж є національним одягом. «Національна ідентичність — це найсильніший антидот від «російського світу», — впевнений Франак Вячорка.
Американський погляд Террелла Старра
«Основа моєї роботи насправді про те, як ми всі можемо навчитися турбуватися один про одного», — каже Террелл Старр, американський журналіст, який живе в Україні і висвітлював перебіг війни від самого її початку. Його походження як темношкірого громадянина США несподівано дозволило йому глибше зрозуміти українців, порівняно з його білошкірими американськими колегами, стверджує Террелл. Родом він із Детройту, штат Мічиган і протягом життя неодноразово стикався з упередженим ставленням до себе через свою расу.
У молодому віці Старр побував у Росії, а згодом, як доброволець Корпусу миру, потрапив до Грузії. У кавказькій країні Террелл неочікувано для самого себе відчув близькість з місцевим народом. Його друзі пояснили йому, що в РФ грузинів також називають чорними і зневажають, тож вони його прекрасно розуміють. З погляду американця народ Грузії абсолютно точно є білим, зазначив Старр, тому для нього така точка зору виявилася дуже неочевидною. Тоді він зрозумів, що хотів би дізнатися більше про людей, з якими він відчуває таку спільність, з тими, хто відчув гноблення зі сторони Росії. Так доля привела його до України.
Не слід забувати, що США також є колоніальною державою, зауважує Террелл Старр. Могутність його рідної держави була побудована на геноциді корінних народів та понад 250 років рабства і наслідки цього відчувається й донині. Риторика, яку використовує Путін відносно українців, для чорношкірого американського журналіста є майже ідентичною до тієї, яку ще якихось 60 років тому американські губернатори використовували відносно афроамериканської спільноти. Саме такі аналогії допомогли Терреллу Старру висвітлювати війну між Росією та Україною.
Коли почалося повномасштабне вторгнення, Старр був в Україні. Як досвідчений журналіст, він почав розповідати людям на своїй батьківщині про те, що насправді відбувається тут. Він доносив до спільноти темношкірих американців свої враження про те що, він насправді відчуває з українцями спільність. У цьому була велика різниця між ним та цілою низкою американських журналістів, яких перевели до України з московських редакцій західних медіа, зазначив Террелл. Згодом він також зауважив, що бажання західних інтелектуалів говорити про Україну через призму Росії є таким самим виявом імперського мислення. «Якщо ми хочемо говорити про деколонізацію світу, то нам слід почати з деколонізації власного розуму», — переконаний американський журналіст.
Український гумор Ольги Токарюк
Українська журналістка Ольга Токарюк у своїй промові вирішила сконцентруватися не на суті українських повідомлень у світі, а на їхній формі і звучанні. Ресурси, які РФ використовує для поширення своєї пропаганди, є значно більшими за можливості України доносити правду про себе. Тож для того, щоб чинити спротив російській агресії не лише на полі бою, але й в інформаційному полі, українці були змушені мислити більш креативно. Неочікувано ефективною відповіддю виявилися меми.
За допомогою жартівливих картинок українські користувачі інтернету демонстрували світові свою здатність до боротьби. Наприклад, коли надзвичайно популярною стала фраза оборонців острова Зміїний на початку повномасштабного вторгнення РФ. Меми стали засобом для встановлення української суб’єктності в інформаційному полі. З їхньою допомогою розповідали і продовжують розповідати українську історію. Вони ж допомагають спростовувати російську дезінформацію, виставляючи російські наративи на посміховисько за допомогою гумору.
Можливість ставитися до Росії не як до непереможної загрози, але як до об’єкта насмішок, стала інструментом, за допомогою якого Україна показала, що у світі її недооцінювали. Ефективність гумору виявилася настільки високою, що його стали використовувати навіть офіційні сторінки України в соцмережах. Долучилися до цього руху і західні союзники нашої держави. Чого вартий лише рух NAFO (North Atlantic Fella Organization) — cпільнота інтернет-користувачів, які спростовували російську дезінформацію, використовуючи для цього жартівливі картинки із собаками. «Гумор — це про встановлення свого порядку денного», — переконана українська журналістка.
Дискусію записав Дмитро Спорняк
Фото: Львівський медіафорум/Nastya Telikova/Колаж НЗЛ
Приєднуйтеся до Спільноти The Ukrainians — підтримуйте розвиток українськомовної журналістики
1
Lviv Media Hub — це «станція підзарядки» для журналістів, яку відкриває Львівський медіафорум. Тут можна буде працювати з командою чи окремо, знайти партнера для проєкту та навіть заночувати. Простір може бути тимчасовим офісом для журналістів та журналісток у відрядженні або альтернативою коворкінгу для фрілансера чи фрілансерки.
Коли? Відкриття відбудеться наприкінці серпня, а восени хаб запрацює у тестовому режимі.
Де? Локацію Львівський медіафорум поки не розголошує з міркувань безпеки.
Зараз є три формати роботи Lviv Media Hub. Перший — це бронювання робочого місця, як у коворкінгу. Другий — оренда переговорки для команди, наприклад, щоб провести нараду. Третій — майданчик для воркшопів, зустрічей з інвесторами або читачами та інших редакційних подій.
У Lviv Media Hub можуть працювати
Час перебування у просторі протягом доби — необмежений. Фіксованої оплати немає: гості вільні робити донейти, які спрямують на допомогу українським редакціям. Більше деталей про роботу хабу Львівський медіафорум повідомить незабаром.
Фото надали творці Хабу
Приєднуйтеся до Спільноти The Ukrainians — підтримуйте розвиток українськомовної журналістики
1
Важливе