Що відбувається?

Другу весну поспіль грузинська влада намагається ухвалити закон, відповідно до якого усі організації, які отримують понад 20% свого фінансування з-за кордону, будуть офіційно визнані такими, що діють в інтересах іноземних держав. Фактично, цей законопроєкт є калькою аналогічного російського закону, за допомогою якого Кремль придушив останні опозиційні голоси всередині РФ. Тому грузинська опозиція та громадянське суспільство побоюються, що варто лише дозволити владі вирішувати, кого можна називати «іноземним агентом», як почнуться репресії, Грузія втратить усю демократичність і так потрапить просто в руки Москви. Тож вони протестують. 

Торік ситуація розгорталася за майже таким самим сценарієм — владна партія «Грузинська мрія» намагалася прийняти закон про «іноагентів», але в трішки іншій редакції. Тоді теж почалися масштабні протести і уряд був змушений дати задню — закон не стали ухвалювати. Але минув рік і питання повернулося, а з ним — і тисячі людей з прапорами під стінами грузинського парламенту. Власне, і сама президентка Грузії — Саломе Зурабішвілі, виступила проти закону про «іноагентів». Лідерка країни стверджує, що вона накладе на скандальний закон вето, якщо його тільки приймуть. Втім, партія «Грузинська мрія» має достатньо голосів у парламенті, щоб це вето обійти.

Окрім грузинів, закон критикують і на Заході. Лідери ЄС стверджують, що грузинський законопроєкт є «несумісним» з європейськими нормами і цінностями, а голова Європейської Ради Шарль Мішель заявив, що ця ситуація лише віддаляє Грузію від членства у ЄС. Для грузинського суспільства — це серйозна проблема. Близько 80% грузинів підтримують курс своєї країни на вступ до ЄС. Минулого грудня кавказька країна навіть отримала статус кандидата на членство у Євросоюзі слідом за Україною та Молдовою, хоч це і відбулося із затримкою. Багато грузинів бачать у приєднанні до Західного світу єдиний порятунок від російського впливу. Їхні страхи перед російською агресією мають серйозне підґрунтя.

Кавказька пастка Кремля

Був серпень 2008 року. Війська РФ перейшли кордон Грузії. Москва заявляла, що своїм військовим втручанням намагається «примусити Грузію до миру» і звинувачувала Тбілісі у вчиненні геноциду проти місцевого населення. Тези дуже схожі до тих, які Кремль згодом використає у 2022 році при повномасштабному нападі на Україну. Але на чому базувались московські звинувачення? Річ у тім, що ще з 90-х років грузинська держава не контролювала частину своєї міжнародно визнаної території. Слід було Грузії проголосити незалежність у 1991 році, як у цій кавказькій країні почалося одразу кілька війн. В автономних регіонах Абхазія та Південна Осетія, де велику частку населення складали відповідно абхази та осетини, почалися конфлікти.

Місцеві корінні народи почали бойові дії проти Тбілісі, прагнучи повної незалежності. Робили сепаратисти це з допомогою Росії. Грузія, яка тоді не мала сили до спротиву і ще й загрузла в громадянській війні, не змогла нічого протиставити. На довгі роки Абхазія та Південна Осетія вийшли з-під урядування Тбілісі лиш для того, аби потрапити під щораз більший контроль Москви. До того ж третій автономний регіон Грузії, Аджарія, теж перейшов під контроль клану місцевого проросійського керівника. За участі російських «миротворців» обидві війни з сепаратистами законсервували.

Такою ситуація залишилася до 2003 року, коли у Грузії відбулася демократична Революція Троянд. Народ, налаштований на зміни, скинув владу Едуарда Шеварднадзе — політика, який свого часу очолював дипломатію всього СРСР. Президентом кавказької країни став молодий радикальний активіст — Міхеіл Саакашвілі. Грузія почала проводити реформи і навіть зуміла повернути під свій контроль Аджарію. Країна рухалася в напрямку ЄС, а до 2008 року стали серйозно розглядати її можливий вступ до НАТО. Це значно ускладнило відносини Тбілісі і Москви. У невизнаних сепаратистських республіках почалися заворушення, проросійські сили почали провокації. Законсервовані конфлікти активізувалися.

П’ятиденна війна

Грузія вирішила відповісти на провокації і досить швидко повернула контроль над містом Цхінвалі — «столицею» самопроголошеної Південної Осетії. Майже одразу РФ почала наступ. Грузинські міста опинилися під обстрілами зі сторони сухопутної російської армії та авіації, а узбережжя заблокував російський Чорноморський флот. Армії Кремля рухалися в напрямку Тбілісі, захоплюючи міста на шляху. У Москві це назвали «операцією з примушення до миру». До грузинської столиці, близько до якої перебували російські війська, приїхала низка європейських лідерів, щоб підтримати грузинський народ і уряд Саакашвілі. Прибув туди і тодішній український президент Віктор Ющенко.

Попри все російські війська мали беззаперечну перевагу в кількості, адже Грузія — досить невелика держава, в якій живе менш як чотири мільйони людей. Грузинське військо не могло зупинити військову машину РФ, тож сторони уклали перемир’я. Абхазія та Південна Осетія залишалися поза контролем Тбілісі, до того ж Грузія втратила врядування над ще кількома територіями, серед них — стратегічно важливою Кодорською ущелиною. Тисячі грузинів були змушені втікати з окупованих територій. Натомість Москва, попри всі норми міжнародного права, визнала Абхазію та Південну Осетію незалежними державами і залишила там свої війська.

Грузія офіційно розірвала дипломатичні стосунки з РФ, але решта світу цю війну, великою мірою, проігнорувала. Кремлівські очільники абсолютно не втратили авторитету на міжнародній арені, в їхню сторону не пролунало жодної критики. Ба більше, адміністрація американського президента Барака Обами невдовзі після цієї війни почала «перезавантаження стосунків» з Москвою, намагаючись почати тісну співпрацю з Кремлем. Оглядачі зазначають, що такий надзвичайний успіх російської військової кампанії при повній відсутності міжнародної відповідальності став однією з причин, які дозволили московським військам напасти на Україну у 2014 році. І хоч світ російсько-грузинську війну майже не помітив, у самій Грузії вона мала далекосяжні наслідки.

«Грузинська мрія»

На перших же виборах після війни, у 2012 році, партія Саакашвілі програла. Ще через рік після того й сам президент втратив посаду. До Саакашвілі в Грузії і так ставилися суперечливо — впроваджені ним реформи і його досить авторитарний стиль керівництва були не надто популярними. Програш у війні проти РФ лише посилив невдоволення, додавши значній частині грузинського народу ще одну мотивацію — страх перед ще одним можливим вторгненням. На цьому фоні до влади прийшла нова політична сила — партія «Грузинська мрія». Її заснував місцевий олігарх Бідзіна Іванішвілі і вона керує кавказькою країною і досі.

Позиція цієї партії є вкрай невизначеною: з одного боку, вона продовжує тримати курс Грузії на інтеграцію в структури ЄС і не збирається відновлювати дипломатичні стосунки з РФ, але водночас постійно наражається на критику Заходу. «Грузинська мрія» на словах гучно виступає проти «псевдоліберальних цінностей», які іноземні держави начебто накидають Грузії, проти «гей-пропаганди» і проти громадських організацій, які, як стверджує грузинський прем’єр, намагаються організувати революцію. Водночас головний опозиціонер Грузії Міхеїл Саакашвілі перебуває в ув’язненні, попри поганий стан власного здоров’я. Але не лише в риториці влада в Тбілісі є близькою до Москви.

Страх і ненависть у Тбілісі

У той момент, коли увесь світ підтримував Україну та накладав санкції на РФ, влада Грузії була на диво тихою. Тбілісі не оголосило санкцій проти Кремля, приймало тисячі російських втікачів і навіть звинувачувало Київ у спробі розпалити в кавказькій країні війну. Водночас тисячі грузинів виходили на мітинги в підтримку України, багато громадян цієї держави пішли воювати на боці нашої держави. Попри все Грузія зуміла в парі з Україною та Молдовою отримати статус кандидата на вступ до ЄС. 

«Грузинська мрія» надає завжди лиш одне пояснення своїм діям — вони намагаються не допустити ще одного нападу Росії, тому пробують її задобрити. Для великої частки грузинського народу — для більшості виборців, цього більш ніж достатньо. Страх знову опинитися в стані війни і можливість втратити державу є надто великими. Втім, поки намагання умиротворити РФ лише віддаляє Тбілісі від союзників і геть не гарантує безпеки. Частина Грузії все ще залишається окупованою російськими військами, а кремлівські високопосадовці продовжують погрожувати їх анексувати. Як показує практика, єдине, що може зупинити Москву — це сила. Чи буде її достатньо в уряду популістів, який використовує воєнні травми свого народу для утримання при владі, чи зможе Грузія залучитися захистом країн Заходу — велике питання. Відповідь на нього покажуть результати протестів на центральному проспекті Руставелі столичного міста Тбілісі.

Автор тексту: Дмитро Спорняк

Фото: REUTERS/Irakli Gedenidze

Приєднуйтеся до Спільноти The Ukrainians — підтримуйте розвиток українськомовної журналістики