РФ перед Путіним

У дев’яностих роках минулого століття ситуація в Росії була напруженою. Після розпаду СРСР економіка була зруйнована, рівень безробіття був високим, країну охопив повсюдний бандитизм і разючі соціальні проблеми. Нова влада в Кремлі, яка замінила комуністичних вождів, не повністю контролювала ситуацію. Москва почала втрачати вплив над захопленими нею народами: Республіка Татарстан оголосила про суверенітет, а Чеченська Республіка Ічкерія проголосила незалежність і навіть зуміла перемогти у першій війні проти РФ.

На фоні таких подій у Росії 90-х протягом кількох років чи не вперше в її історії діяли більш-менш демократичні правила. Звісно, політичним життям федерації керували нові багаті бізнесмени — олігархи і бандитські угруповання, але міцного центрального уряду тоді не було. Ослаблений Кремль не мав сили для підтримання звичного для Москви авторитарного режиму. Навіть російський парламент виступав проти президента: старі комуністи і їхні союзники складали в ньому більшість і виступали різко проти реформ, які намагався запровадити Кремль.

Та навіть попри це уряд першого президента РФ Єльцина не втрачав імперських амбіцій: воював на Кавказі, в Молдові та вже тоді претендував на Крим. Ба більше, РФ намагалася вибудувати СНД (Співдружність Незалежних Держав — ред.) — міжнародну організацію, яка, як зазначає історик Сергій Плохій, мала утримати колишні радянські республіки в колі впливу Москви. З часом влада Кремля росла, у 1993-му Єльцин навіть розстріляв російський парламент з танків за незгоду з його курсом. Та до кінця 90-х російський президент ослаб. Єльцин був старим, мав проблеми зі здоров’ям та алкоголем. Тож він обрав собі наступника. 31 грудня 1999 року виконувачем обов’язків президента РФ призначили маловідомого офіцера ФСБ (так після розпаду СРСР перейменували російське КДБ) — Володимира Путіна.

Від школи КДБ — до диктатури

Путін народився менш як через десять років після Другої світової війни у Ленінграді (так тоді називався Санкт-Петербург). Дитинство російського диктатора минуло у непрості часи і сам він, пригадуючи його, характеризує себе як вуличного хулігана. Важливою частиною життя Путіна були заняття у секції з дзюдо та самбо. Друзі, яких він там здобув, брати Ротенберги, досі входять до близького кола президента РФ і завдяки цьому є одними з найбагатших людей Росії.

Пізніше Путін закінчив юридичний факультет Ленінградського університету і, що було досить стандартним для випускників цього фаху, пішов працювати у КДБ. Як агента спецслужби майбутнього диктатора відправили до окупованої СРСР Східної Німеччини — у Дрезден. Один з його колишніх керівників схарактеризував Путіна часів роботи в розвідувальних структурах як «посереднього агента». З періоду роботи в КДБ у російського президента теж залишилися довірені особи, наприклад, Микола Патрушев, нині — голова Ради безпеки РФ. Саме у Східній Німеччині Путін зустрів розпад радянської сфери впливу. 

Коли він повернувся до Росії, СРСР доживав свої останні місяці. Саме у той час кар’єра Путіна пішла на зліт. Він став заступником першого обраного мера Ленінграда — Анатолія Собчака. Потім цього непримітного офіцера перевели до адміністрації президента Єльцина. Незадовго після того Путіна призначили директором ФСБ, головою Ради безпеки, прем’єр-міністром Росії і, зрештою, президентом. Від часу, коли майже ніхто в РФ не знав про Путіна до його вступу на посаду виконувача обов’язків глави держави минуло лише близько трьох років, протягом яких він абсолютно нічим не відзначився в масштабах країни. Виникає питання: як Путін цього досягнув?

Влада за лаштунками

У деяких країнах, коли необхідно змінити владу, цим займається громадянське суспільство: на виборах або за допомогою протестів чи революцій. Так, наприклад, працює політика у Європі, зокрема й в Україні. В інших державах уряд можуть замінити військові шляхом силового перевороту, як це відбувається, до прикладу, у регіоні Сахель в Африці. Але у московській політиці ні громада, ні армія ніколи не були вагомою силою, вони завжди залишались осторонь. Натомість російська історія налічує низку палацових переворотів, таємних інтриг і змов. 

Саме за таких обставин відбулося сходження Путіна до влади. На момент появи в адміністрації російського президента він не мав ні значних статків, ні публічного імені, ні хоча б якогось впливу. Фактично, Путін не досягнув влади у боротьбі, бо він нічого й не зробив. Його просто обрали ті, хто тримав владу над Кремлем — команда Єльцина і російські олігархи. Чому саме Путіна, якими мотивами керувався Єльцин і чи має до цього стосунок ФСБ, офіцером якого був диктатор РФ — нині залишається лише здогадуватися і сподіватися, що деталі цієї історії колись розкриють нині засекречені документи та мемуари.

Десятиліття диктатури

Перед приходом Путіна до влади у містах РФ сталася низка вибухів — підривали житлові будинки. Кремль звинуватив в організації терактів чеченських бійців і використав таку нагоду для початку Другої чеченської війни та розгортання силової репресивної машини. Справжні обставини вибухів досі залишаються невідомими, а один російський працівник спецслужб, який втік до Великої Британії — Олександр Литвиненко, поклав відповідальність за теракти на ФСБ. Згодом Литвиненка вбили, отруївши радіоактивним полонієм.

З кожним наступним роком при владі Путін все більше розгортав імперіалістичну російську машину. Він грав роль жорсткого борця з тероризмом, стверджував, що надає росіянам безпеку після непевних 90-х років. Водночас Кремль взяв під контроль олігархів: ті з них, хто погодився піти з політики і підтримувати Путіна, зберегли свої статки. Ті, хто виступив проти, як найбагатша на той час людина в РФ — Михайло Ходорковський, опинилися за ґратами. Що більше Кремль набирав сили, то сильніше обмежував будь-яку опозицію, вдаючись навіть до вбивств опонентів.

Тоді ж РФ заробила значні статки на продажі нафти та газу і почала діяти більш активно. Першими війська Москви розбомбили Чечню. Далі настала черга тих країн-сусідів РФ, які обрали шлях демократії. Спершу була Грузія — у 2008 році Росія вдерлася на територію кавказької країни нібито «для захисту осетинів», чим завадила євроатлантичній інтеграції Тбілісі. Далі була Україна: окупація Криму, війна на сході нашої держави і повномасштабне вторгнення.

Що далі?

Не слід забувати, що впродовж усього часу президентства Путіна Росія підтримувала конфлікти у Нагірному Карабаху та Молдові, які почалися ще до нинішнього російського диктатора. Путін не вигадував нових речей: підготовку війн, які нині тривають у Східній Європі, почали ще радянські лідери. Уся нинішня російська ідеологія: від культу Другої світової і до політики збройного втручання у країни, які переживають демократичні революції, походить ще з часів радянського генсека Брежнєва.

Якщо Путін відбуде свій новий термін у Кремлі — він стане одним з найбільш довготривалих правителів Росії. За всі десятиліття на посаді президента диктатор РФ не змінив підходи і політику Москви ні на йоту. Російську ідеологію вигадали ще до Путіна. Ймовірно, вона переживе і його. Навіть після революцій влада в Москві переходить лише від одного режиму до іншого, без значних змін в політиці. Тому залишається лише питання: чи наступного російського диктатора обере собі як наступника сам Путін, чи це зроблять вже без нього?

Автор статті — Дмитро Спорняк

Фото: Peter Cavanagh/Engelsberg ideas

Приєднуйтеся до Спільноти The Ukrainians — підтримуйте розвиток українськомовної журналістики

Що відомо? Дмитро Наталуха – народний депутат від «Слуги народу», його повноваження розірвали достроково після призначення. З 2019 року також був головою Комітету з питань економічного розвитку. Раніше він працював в юридичних компаніях, а з 2015 по 2017 рік очолював Лиманську РДА в Одеській області.

За даними руху «ЧЕСНО», Наталуха 22 липня 2025 року голосував за законопроєкт №12414, який передбачав залежність роботи НАБУ і САП від Генпрокурора.

Нагадаємо. 14 січня Рада підтримала призначення Дениса Шмигаля на посаду першого віцепрем’єр-міністра та міністра енергетики України, а Михайла Федорова — на міністра оборони.

Фото: «Слуга народу»

Що передувало? У Верховній Раді підтримали звільнення Дениса Шмигаля з посади міністра оборони, Михайла Федорова з посади першого віцепрем’єр-міністра та міністра цифрової трансформації та Василя Малюка з посади голови СБУ.

Нагадаємо. 13 січня Верховна Рада не проголосувала за призначення Дениса Шмигаля на посаду міністра енергетики. Рішення підтримали лише 210 депутатів з 226 необхідних. 

Фото: Міноборони

Що ще відомо? Також триває обов’язкова евакуація з п’яти громад Краматорського району Донецької області та сорока населених пунктів Синельниківського району Дніпропетровської області.

Зараз саме час підтримати незалежну журналістику — долучайтеся до Спільноти

Керівниця депутатської фракції обговорювала з окремими депутатами створення системного механізму оплати за «потрібні» рішення.

На скриншоті голова фракції пропонує «десятку» кожному з депутатів за дві сесії в місяць.

У НАБУ знайшли повідомлення політикині, з якого випливає, що вказівки щодо призначень стосувалися останніх змін в уряді — призначень Михайла Федорова і Дениса Шмигаля на нові посади — та відставки Василя Малюка з посади голови СБУ.

Голова фракції під час розмови наголошує на дисципліні механізму голосування.

Раніше Юлія Тимошенко відкинула всі звинувачення НАБУ і САП, назвавши це «політичним замовленням».

Що ще відомо? Під час виступу на пленарному засіданні Верховної Ради Михайло Федоров заявив, що мета міністерства — змінити систему: провести армійську реформу, покращити інфраструктуру на передовій, викорінити брехню й корупцію.

Що передувало? У Верховній Раді підтримали звільнення Дениса Шмигаля з посади міністра оборони, Михайла Федорова з посади першого віцепрем’єр-міністра та міністра цифрової трансформації та Василя Малюка з посади голови СБУ.

Нагадаємо. Президент України запропонував Денису Шмигалю посаду першого віцепремʼєр-міністра та міністра енергетики, а Михайлу Федорову очолити Міністерство оборони.

Фото: Михайло Федоров / Telegram

Хто увійшов до фіналу? Зокрема, до фіналу виставки потрапили: Юлія Ґвілім — «Серед всяких істот і метеликів, на листку одної капусти жив Лука», Грася Олійко — «Привіт»,  Поліна Дорошенко — обкладинка, без тексту, Олег Грищенко — «Один день у Чорнобилі», Романа Романишин — «Навколо нас є багато історій», Анна Сарвіра — «Я сумую за дитячим майданчиком в Україні…», Марія Різак — «Зображення 1», Влада Сошкіна — «Коли ми прийшли до лісу, цього разу все було інакше».

Що ще відомо? Цьогоріч на виставку подали майже 21 тисячу робіт від понад чотирьох тисяч учасників із 95 країн світу. У підсумку до фіналу потрапили лише 317 ілюстраторів.

Довідка. Болонська виставка ілюстраторів — щорічний захід у межах Болонського дитячого книжкового ярмарку, який заснували у 1967 році. Мета конкурсу — показати найновіші тренди ілюстрації через нові імена художників.

Фото: Bologna Children’s Book Fair

Що відомо? За даними слідства, йдеться про регулярний механізм співпраці, який передбачав виплати наперед та був розрахований на тривалий період. Народним депутатам мали надходити вказівки щодо голосування, а в окремих випадках — щодо утримання або неучасті в голосуванні.

Нагадаємо. Лідерка партії «Батьківщина» Юлія Тимошенко підтвердила обшуки в партійному офісі та відкинула усі звинувачення, про які раніше повідомляли у НАБУ та САП. Вона назвала їх «політичним замовленням».

За її словами, слідчі дії в офісі «Батьківщини» тривали усю ніч. Тимошенко повідомила, що «понад 30 озброєних до зубів чоловіків без предʼявлення будь-яких документів фактично захопили будівлю та взяли у заручники співробітників».

Джерела «УП» повідомили, що НАБУ і САП оголосили підозру Юлії Тимошенко.

Що передувало? У НАБУ та САП заявили про викриття керівника однієї з депутатських фракцій Верховної Ради на пропозиції хабаря низці депутатів. Ім’я там не розкрили, однак джерела «Радіо Свобода» підтвердили, що йдеться про Юлію Тимошенко.