Катерина Снітко, 20 років
Коли почалася повномасштабна війна, дівчина була у Києві. 10 березня вона повернулася в рідну Охтирку, яку активно обстрілювали росіяни, бо розуміла, що повинна бути там. Одразу після приїзду дівчина почала шукати волонтерів, які змогли б передавати їй корм для тварин.
«Я бачила дуже багато худих безпритульних собак, у яких було видно кістки й ребра, й породистих, яких люди повідпускали, коли виїжджали. Їх тоді в місті, певно, було більше, ніж людей. Вони бігали зграями й деколи від голоду навіть кидались на містян», — згадує Катерина.
З кормом проблем не було, волонтери з різних міст та організацій швидко реагували на запити Каті. Проте не завжди вистачало бензину. Дівчині, щоб погодувати тварин, доводилося ходити пішки по місту або їздити на велосипеді. «Одного разу, коли я тільки присіла, щоб насипати корм, зовсім поруч пролунав потужний вибух. Мені було дуже страшно, але я пішла годувати тварин далі. У мене не було вибору, вони теж хочуть їсти», — поділилась Катя.
Дівчина доглядає за тваринками досі, двоє навіть взяла до себе. У найскрутніший час на початку березня під опікою у Катерини було 15 собак. Зараз безпритульних тварин у місті значно поменшало: люди активно забирають їх додому.
Андрій Борщ, 25 років
Хлопець дізнався про початок повномасштабного вторгнення на заході України. Там одразу почав займатися волонтерством, бо повертатися в рідні Суми було небезпечно. «Я волонтерю, тому що відчуваю борг перед нашими захисниками. Тил повинен допомагати своїм воїнам. Хочу, щоб усе більше людей підтримували мою ідею, ми об’єднувалися і разом допомагали», — ділиться Андрій.
Повернувшись додому після Великодня, хлопець реалізував у Сумах свою ініціативу з ранковими щотижневими пробіжками за донат для ЗСУ. Перша з них відбулася 1 травня. До сьогодні вже вдалося зібрати близько 90 тисяч гривень.
Потім з’явилася ідея об’єднатися з дівчатами, що робили благодійні фотосесії у центрі Сум. Містяни підтримали цю ініціативу і під час першої такої акції 15 травня вдалося зібрати понад 6 тисяч гривень.
Зараз у хлопця з’явилася нова мета — зібрати 1000 донорів плазми у Сумах. Так вдасться зібрати і гроші на автомобілі для військових, і кров для тих, хто її потребує. Щоб заохотити сумчан, Андрій розігрує 10 тисяч гривень серед донорів. Хлопець запевняє: «Є люди, які підтримують мої ідеї, розвивають і допомагають популяризувати їх. Підкреслюю: ми повинні допомагати нашим військовим!»
Аліса Міхєєва, 16 років
Дівчина грає в шахи змалечку. Цьому її навчив батько. Пізніше дівчинка з татом зрозуміли необхідність створення шахового клубу. «У нас в місті було так багато шахістів, але діти не мали ні гуртка, ні турнірів, ані навіть шахів з дошками», — розповідає Аліса. Попри складнощі з отриманням фінансування і відсутністю педагогічного досвіду, їм все-таки вдалося створити клуб. Та наприкінці цьогорічної зими все змінилося.
Місце, де Аліса з батьком проводили заняття, зруйнували рашисти. Завдяки місцевому Молодіжному центру та програмі UNICEF «Спільно. Точка зустрічі» заняття вдалося відновити в іншому приміщенні, але формат зустрічей змінився. Аліса розповідає: «Гурток існував до війни й у нього були свої цілі. Зараз мета інша, як і проєкт. Раніше ми могли дивитися в майбутнє, готували дітей до турнірів. Зараз ми більше допомагаємо їм психологічно. На заняттях вони спілкуються з іншими дітьми, грають і відволікаються від думок про війну. Бігають, радіють і деколи говорять мені такі речі, про які я потім думаю цілий день».
Дівчина робить це, бо може допомагати своїй країні завдяки тому, що вміє. Тиждень тому Аліса отримала нагороду Дитячого фонду ООН — UNICEF YOUTH AWARDS, яка цьогоріч присвячена молоді, яка не стоїть осторонь під час війни.
Михайло Мельник, 20 років
Михайло Мельник паламарює у храмі Успіння Пресвятої Богородиці ПЦУ міста Охтирка з 12 років. Каже, що для нього це — другий дім. На початку повномасштабного вторгнення був за містом. У перші дні його дім пошкодили росіяни. В Охтирку повернувся тільки в березні. Тоді продовжив паламарювати й допомагати людям, які приходять до них у храм.
«Окрім надання моральної помочі, ми підтримуємо військових, допомагаємо постраждалим. Церква зараз дає відчуття єдності. Незалежно від того чи вірить людина в Бога, ми організовуємо гуманітарну допомогу. Люди хочуть знайти відповідь. Вони хочуть не втрачати надію і знати, що з ними. Ми можемо їм допомогти і у нас немає права не робити це», — розповідає хлопець.
Храм, де служить Михайло, один з небагатьох у місті проводить служби українською. Після початку повномасштабної війни потік людей значно збільшився, попри те, що служителі прохають містян не збиратися великими об’єднаннями. Все більше громадян пишуть записки за наших воїнів і обирають молитися за Україну.
«Кожній державі потрібна своя церква, що буде захищати інтереси власного народу. Ми відстоюємо нагальну необхідність відновлення історичної справедливості Київської митрополії, богослужінню мовою, яка ближча до серця (саме так заповідав нам апостол Андрій Первозванний) і підтримці наших хлопців, які боронять Україну», — запевняє Михайло.
Історії записала Олександра Фененко
Фото з особистого архіву Андрія Борща
Приєднуйтеся до Спільноти The Ukrainians — підтримуйте розвиток українськомовної журналістики
Важливе 
