«Ми якось спокійно пораділи тому, що 23-го мама вирішила зробити відносно великий закуп, каже, щось відчувала. Весь день набирали воду, купили свічок, сірників, батарейок, зібрали трошки речей, хоча і не розуміли навіщо — тоді навіть не думали, що будемо кудись тікати», — розповідає дівчина.
Коли російські танки були на в’їзді в місто, вся сім’я із собакою рушили до бабусі. Наступного дня в Мелітополі йшли бої, було чутно вибухи, тому родині довелося ховатися. Після цього вони поверталися додому не більше ніж на годину — «щось прибрати, посіяти, посадити, щоб бачили, що дім не пустує».
Анастасія жила в окупації місяць. У перші дні був повний інформаційний вакуум, окупанти глушили зв’язок, вимикали світло та воду, а магазини розмародерили. Навіть без новин про дії росіян можна було вийти на вулицю і почути, як вони пояснюють дітям, що вони «асвабадітєлі».
За словами дівчини, окупанти поводили себе відносно спокійно: їздили на своїх машинах із «зетками», стояли містом парами і спостерігали за людьми. У рупори просили містян не виходити на мітинги задля їхньої ж безпеки.
«Але люди все одно виходили, а дії окупантів з кожним разом ставали агресивніші: стріляли, потім почали викрадати людей. Деяких просто вивозили за 30-40 км від міста і залишали без нічого, щоб пішки йшли назад», — зізнається Анастасія.
Коли мелітопольський голова влаштував штаб з усім необхідним перед палацом культури, то окупанти почали зухвало роздавати «гуманітарну допомогу» на тому ж місці. Кільку в томаті або щось схоже вони давали перші дні, далі були тільки анонси роздачі.
У приватному секторі квартальним (тамтешні голови ОСББ — ред.) пропонували грошову винагороду за видачу патріотично налаштованих людей. У спальних районах старшим по під’їзду пропонували нагороду за вмовляння мешканців змінити українські паспорти на російські. Для ведення спокійного бізнесу окупанти вимагали «данину».
«Оскільки пенсії не всі отримували на картку, то тим, хто раніше отримував її готівкою, обіцяли 10 тисяч рублів за зміну паспорта і, звісно, подальшу російську пенсію», — каже дівчина.
Настя вважає, що в перші дні місто показало себе не найкращим чином через новини про мародерства. Але мітинги, які почалися у Бердянську, охопили і Мелітополь. Увесь місяць люди виходили на підтримку України та вільного від рф Мелітополя.
12 червня окупанти намагалися відзначити день росії, тоді в місті пролунав вибух, у якому звинуватили Україну. На «святкування», окрім зівак, ніхто не прийшов, а знайомі дівчини навіть не збиралися туди йти.
Продукція в магазинах, в основному, приїздить з Криму або з інших окупованих територій, або виробляється в окупації з давно заготованими українськими етикетками. Ціни виросли щонайменше вдвічі.
«До війни цукор 25-28 гривень, зараз 50+. М’ясні вироби коштують 300+ гривень, ліки в основному російські, теж дуже дорогі. Є намагання вводити рублі, тому ціни можуть бути подвійні. Єдине дешеве — городина і черешня, які окупанти не дають вивозити ні в Україну, ні до Криму, через що тонни помідорів, огірків і черешень просто кидають гнити, бо їх неможливо у такому обсязі реалізувати навіть майже за безцінь», — розповідає Анастасія.
Виїжджати Настя одразу не хотіла, бо завадив шок і нерозуміння того, як таке може відбуватися у 21 столітті. Її тітка-волонтерка багато спілкувалася з військовими, тому перші думки про від’їзд з’явилися, коли почали говорити про «другий Маріуполь». Батько Насті дуже хвилювався, адже перебував за кордоном, тітка переживала щодо репресій, бо її чоловік — азовець. На той момент безпечних шляхів покинути місто вже не було, гуманітарних коридорів із Мелітополя не організовували. Коли оголосили найперший, то сім’я вирішила спробувати.
«10 годин — 120 кілометрів, на які раніше витрачалося півтори години максимум, і це нам ще пощастило: через велику кількість машин і людей не було обшуків, просто перевірка документів, хоча вони і бухтіли щось в дусі: «Чего вы уезжаете, все же хорошо, мы вот сами с днр, вы тут ещё замечательно живете», але все одно поскоріше пропускали», — каже Настя.
На шляху було кілька провокацій: кілька чоловіків на блокпосту говорили українською, але сім’я не наважилася відповідати тим же. Вони перевіряли чоловіків на наявність татуювань, а брата Анастасії сміючись запрошували до себе в армію.
Зараз дівчина перераховує гроші у фонди, а згодом збирається йти до волонтерського штабу. Вірить, що війна скоро закінчиться, адже дуже хоче додому. Анастасія зізнається, що своє майбутнє бачить винятково в Україні.
«Життя за кордоном як ніколи показало, наскільки я люблю свій дім і наскільки він для мене ідеальний у порівнянні з Європою. Тому я залишу її лише на мандри і відпочинок, а моїм домом нічого, крім України, вже не стане», — зазначає Настя.
Історію записала Єлизавета Хорошева
Фото: nv.ua
Приєднуйтеся до Спільноти The Ukrainians — підтримуйте розвиток українськомовної журналістики
Важливе 
Активізм 
Економіка 
Інновації 
Культура 
Наука 
Спорт 
