Автор бюсту — скульптор Володимир Щур. Ініціативу підтримали син поета, Дмитро Стус, мешканці будинку та адміністрація. До збору коштів на проєкт долучилося понад 700 меценатів. На відкритті також були син письменника Дмитро та старша сестра поета Марія.

Довідка. Василь Стус — поет-шістдесятник, перекладач, літературознавець та літературний критик, правозахисник, член Української гельсінської групи. Один із найактивніших учасників дисидентського руху. У 1965 році брав участь в акції протесту в кінотеатрі «Україна» на прем’єрі фільму Сергія Параджанова «Тіні забутих предків».

Фото: Суспільне Новини

Приєднуйтеся до Спільноти The Ukrainians — підтримуйте розвиток українськомовної журналістики

«Коли 45-46 років тому ми з Маланюком познайомилися у Варшаві, він був високим, струнким, коротко підстриженим брюнетом; обличчя, наче в моряка, засмагле й обвітрене; тримався просто, у його голосі ледь вчувалися металеві нотки, що відчутне і в його віршах; уважний погляд темних очей видавався приязним і водночас скептичним. Усе це створювало портрет молодого офіцера української армії. Він прибув у Польщу 1920 року з рештками українських військ», — написав про Маланюка один з найвидатніших польських есеїстів Єжи Стемповський у своєму есе, яке було опубліковане в паризькому часописі «Культура». 

Саме з цього й почався творчий шлях Євгена Филимоновича, коли він потрапляє до таборів у Стшелкові та Щипйорно, а згодом у Каліші (Польща). Там молодий офіцер армії УНР разом зі своїми друзями Юрієм Дараганом, Миколою Чирським та Максимом Гривою видає журнал «Веселка», де й опубліковано його вірші.

Після переїзду до Чехословаччини у 1923 році він стає лідером об’єднання «Празької школи поетів». Українець бере участь у літературно-мистецьких дискусіях та вечорах, на яких він здружується Олегом Ольжичем, Оленою Телігою та Наталею Лівицькою-Холодною, кохання до якої ледь не доводить його до самогубства. 

У 1925 році виходить відома збірка Маланюка під назвою «Стилет і стилос». Провідним мотивом вірша є роль митця як борця, що формує свідомість нації та має служити інтересам свого народу. Перша збірка поета викликає у тогочасному літературно-мистецькому світі неоднозначну реакцію. Одні захоплюються лірикою українця, а інші геть її не сприймають. 

Після повернення до Польщі письменник очолює у Варшаві літературну групу «Танк». Однак, коли гурт трансформувався в утворення «Ми», Маланюк розриває зв’язки з групою через гостру полеміку з Донцовим. Євген Филимонович поновлює співпрацю з «Вісником». У цей період виходять на світ його книжки «Земля й залізо», «Земна мадонна», «Перстень Полікрата», «Вибрані поезії», а також з’являються статті, нариси та есе, в яких поет осмислює набутки вітчизняної та світової культури. 

Друга світова вносить корективи в плани Маланюка. Коли радянські війська вступили на територію Польщі, він змушений податися вже в другу еміграцію. Про літературну діяльність доводиться на певний час забути. Лише зрідка письменник бере участь у зібраннях та культурних акціях. 

Червень 1949 — переїзд Євгена Филимоновича до США. Там поет друкує нові збірки, працює в галузі публіцистики та літературознавства, а також стає головою об’єднання українських письменників «Слово». Центром у всій літературній спадщині Маланюка є мистецтво, історія та культура України. Десятки його статей присвячені митцям-емігрантам та письменникам України. 

Завдяки радянській владі на Батьківщині ім’я Маланюка стало символом запеклого ворога. Володимир Сосюра звертався до нього «Шановний пане Маланюче» й звинувачував того мало не в найстрашніших гріхах. Євген Филимонович у відповідь писав сумовито-іронічні епіграфи. «Від кларнета твого  пофарбована дудка зосталась», — писав Маланюк про Тичину.

Обірвалося життя письменника та поета 16 лютого 1968 року. Вже після його смерті з’являється збірка «Перстень і посох», в якій він прощається з усім, що було йому дороге. 

Авторка тексту: Соломія Добрянська 

Приєднуйтеся до Спільноти The Ukrainians — підтримуйте розвиток українськомовної журналістики

Після цієї зустрічі дівчина вирішила допомогти поету здійснити його мрію: «Перед концертом до нас підійшов чоловік і почав розпитувати, що ми там будем співати та що хотів би послухати. Розповів, що пише вірші — і я зацікавилась. Тоді пан Ігор сказав фразу, яка запам’яталась мені: «Я все життя мріяв видати збірку, а з мене тільки насміхались».

Я не могла просто пропустити ці слова, бо побачила в його очах сльози. Запропонувала йому зачитати свій вірш на відео, і пообіцяла, що його почують мої підписники. У соцмережах я поділилась віршем й розповіла історію автора. Багато хто писав, що дуже шкода, що його не почули, що готові допомогти та поширювати його поезію.

Ці відгуки підкреслили те, що я маю і можу допомогти. Я передзвонила поетові наступного дня і розказала, що опублікувала його вірш, його почули, і надіслали багато відгуків. Тоді я і запропонувала пану Ігорю видати збірку «Муза».

У нього зовсім не збереглося чернеток. Він писав багато протягом всього життя. Усі вірші у збірці були записані з телефонних розмов. Пан Ігор читав їх на гучномовець, а я записувала це в нотатки.

Ближче до видачі збірки пан Ігор сказав фразу, що теж запам’яталась: «Моя молодість вже пропала, зроби, Віточко, так, щоб хоча б мої твори не пропали». 

Вперше я показала збірку пану Ігорю на Миколая. Тоді в його очах я бачила шок, сльози, радість. Пан Ігор розповів, що його впізнають на вулицях, кажуть, що читали його вірші.

На початку цієї історії я створила бесіду «Підтримка Ігоря Вахновського». На момент видачі там було десь 200 людей. Я розуміла, що 200 людей точно куплять збірку — можна точно не хвилюватися.

У перший день продажу замовили 800 збірок. І це при цьому, що я дуже швидко виключила замовлення. Найцікавіше, що це все підтримувалось донатом підписника, який є військовим. Він захопився цією історією, тому кинув досить великий донат, цього всього вистачило для всього процесу видачі.

Станом на зараз продано понад 1800 примірників, ще 100 поїхали у Чикаго».

Авторка: Тетяна Єрко

Фото: vikna.tv

Приєднуйтеся до Спільноти The Ukrainians — підтримуйте розвиток українськомовної журналістики

Детальніше. Про Грицька Чубая розповідатимуть відомі люди: поет Василь Герасим’юк, актор Юрій Брилинський, поет та перекладач Микола Рябчук, філософ Роман Кісь, скульптор Орест Яворський, фотограф Роман Готра, письменник Юрій Винничук, поет Ігор Калинець, художник Влодко Кауфман, поет Богдан Стельмах, художниця Катерина Немиря, актор Святослав Максимчук.

Ведучим документалки став письменник і музикант Сергій Жадан. Оператор-постановник ― Роман Єленський, художник-постановник ― Олексій Хорошко, композитор ― лідер гурту «Плач Єремії», син митця Тарас Чубай.

Хто такий Грицько Чубай?

Це український поет, перекладач-поліглот, художник, мистецтвознавець. Народився 1949 року. Він був одним з лідерів українського літературно-мистецького андеґраунду 1960-их 1970-их та 1980-их років. Чубай видавав перший у Львові самвидавний літературно-мистецький часопису «Скриня». Чубай писав поезію, яка побачила світ у книжках лише після його смерті: «Говорити, мовчати і говорити знову» (1990), «Плач Єремії» (1999) , «Скоромовка не для вовка» (2008) ― збірка віршів для дітей, «П’ятикнижжя» (2013).

Вірші Грицька Чубая чули, мабуть, усі. Їх поклав на музику його син ― Тарас Чубай, лідер гурту «Плач Єремії» (який, до речі, названий так на честь пам’яті про батька). А донька Грицька Соломія Чубай поширює спадщину батька в різних проектах, зокрема «Грицько Чубай. «П’ятикнижжя» та «Колискові для Олекси».

З чого почалася історія з КДБ (Комітет державної безпеки СРСР)?

Грицько Чубай уже з 15-річного віку друкував свої матеріали в районних виданнях. Писав поезію. Через антирадянські висловлювання. КДБ почало стежити за ним ще зі школи.

У 1968 року в Рівному Чубай у самвидаві випустив першу поетичну збірку «Постать голосу», до якої ввійшли 25 віршів. У тому ж році написав антирадянську й антиімперську поему «Вертеп». 1969 року, уже живучи у Львові, Грицько Чубай написав поему «Відшукування причетного». Її читали на Радіо Свобода й інших незалежних медіа за кордоном. Нею він вчергове привернув увагу КДБ.

Чубай спілкувався з Василем Стусом і В’ячеславом Чорноволом, дружив з Олегом Лишегою й іншими представниками «незгодного» літературно-мистецького середовища. Ним опікувалися Ігор та Ірина Калинці. Усе це формувало Чубая, робило його небезпечним для радянської влади. 1972 року до його дому прийшло КДБ з обшуками й погрозами. Він потрапив до слідчого ізолятора, де кілька діб його допитували, катували, кололи психотропні препарати. Це відбувалося на очах вагітної дружини Чубая Галини. Дитину пара втратила.

Після цього життя Грицька Чубая змінилося повністю. Він не міг влаштуватися на роботу, бо переслідування КДБ не припинялися. Був зламаний морально, упав у депресію й не міг писати віршів. Усе це відбивалося на його родині й стосунках з друзями.

Допити КДБ стали вироком для Чубая. Після 1972 року, коли в СІЗО йому відбили нирки, проблеми зі здоров’ям були постійними. Його донька Соломія згадувала, що батькові була потрібна пересадка нирки. Її доставляли з Канади, але радянська влада затримала процес і Чубай не дочекався. Так 1982 року 33-річний митець відійшов у вічність.

Спадщина, яку не можна втратити

Твори Чубая, згадки про нього допомагали становленню багатьох представників пізнішого літературного й мистецького процесу. А його сім’я продовжує займатися поширенням його спадщини, відкриває невідомі сторінки життя цього поета, який став однією з жертв радянської тоталітарної машини.

Зокрема 2013 року Соломія Чубай створила проект «Грицько Чубай. «П’ятикнижжя» та «Колискові для Олекси». Збірка віршів Чубая «П’ятикнижжя», створена на основі його книжок, які побачили світ: «Вертеп», «Відшукування причетного», «Світло і сповідь», «Постать Голосу» та «Плач Єремії». Видання доповнили світлинами з родинного архіву Чубаїв та листами Грицька Чубая до друга Олега Лишеги.

Підписуйтеся на нашу щоденну безкоштовну розсилку найважливіших новин дня

Фото: Радіо Свобода