Обставини вбивства
16 вересня 2000 року у центрі Києва українські правоохоронці викрали 31-річного журналіста Георгія Гонгадзе. Вони вивезли його за межі міста, кинули зв’язаного до ями й задушили ременем, а тіло облили бензином, підпалили й закопали. За місяць один із них — очільник головного управління кримінального розшуку країни — повернувся на місце злочину, викопав рештки тіла журналіста, перевіз за сотню кілометрів, відтяв голову сокирою та перепоховав роздільно. 2 листопада у лісі під містом Тараща знайшли безголове тіло.
Виконавці та організатори
Георгія Гонгадзе довго не могли знайти. Ще довше шукали виконавців убивства. Лище 15 березня 2008 року Апеляційний суд Києва визнав винними в убивстві Гонгадзе трьох експрацівників Департаменту зовнішнього спостереження МВС України — Валерія Костенка, Миколу Протасова й Олександра Поповича. Суд позбавив їх волі на термін від 12 до 13 років. У січні 2013 року суд засудив до довічного ув’язнення колишнього начальника департаменту зовнішнього спостереження МВС Олексія Пукача за вбивство журналіста.
Замовником убивства Георгія Гонгадзе слідство визнало колишнього міністра МВС Юрія Кравченка, який на той час уже давно був мертвим. За офіційною версією, у 2005 році Кравченко вчинив самогубство двома пострілами в голову. Родина Гонгадзе вважає, що справжніх замовників вбивства досі не названо.
Плівки Мельниченка
У листопаді 2000 року оприлюднили записи розмов тодішнього президента Леоніда Кучми з низкою високопоставлених чиновників. Ці записи таємно зробив охоронець президента Микола Мельниченко. На плівках Кучма, глава його адміністрації Володимир Литвин, міністр внутрішніх справ Юрій Кравченко та керівник СБУ Леонід Деркач обговорюють опозиційну діяльність Гонгадзе і вирішують, що з ним робити. Хоча прямого наказу на плівках не зафіксовано, українське суспільство переважно вважало, що саме Кучма був замовником кричущого викрадення та вбивства журналіста.
Реакція суспільства
У грудні 2000 року в Києві почалися масові протести, які згодом переросли в політичну акцію «Україна без Кучми». Учасники акції облаштували наметове містечко у центрі столиці з вимогами відставки президента й керівників силових відомств, а також проведення незалежної експертизи у справі Гонгадзе. Хоча акцію брутально придушили навесні 2001 року, почасти вона отримала своє продовження у 2002-2003 роках у ще більшій, всеукраїнській протестній акції опозиційних сил «Повстань, Україно!»
Довідка. Георгій Гонгадзе народився у Тбілісі, у Грузії. У школі хлопець вчився добре. на вечірньому відділенні Тбіліського державного інституту іноземних мов, одночасно працював. У 1987—1989 рр. проходив службу в Афганістані. Восени 1989 року переїхав до Львова, перевівся на факультет іноземних мов Львівського національного університету імені Івана Франка, активно включався у громадсько-політичне життя міста. У 1993 році повернувся до Грузії, щоб зняти документальний фільм про війну в Абхазії.
Після перемоги повстання знову з’явився у Львові, почав займатися кінодокументалістикою, познайомився зі студенткою юрфаку ЛНУ Мирославою Петришин, яка у 1995 році стала його дружиною. Зараз відома як журналістка Мирослава Гонгадзе. У 1997 році у них народилося доньки-близнята Нонна та Соломія (Нані і Саломе)).
У 1995 році Георгій і Мирослава переїздять до Києва. Там пара починає працювати на телебаченні. З 1 жовтня 1999 р. (під час президентської виборчої кампанії) почав вести щоденну інформаційну програму «Перший тур з Георгієм Гонгадзе» у прямому ефірі радіостанції «Континент». Згодом почалися телефонні дзвінки з погрозами на адресу керівництва радіостанції.
17 квітня 2000 року з’явилося онлайн-видання «Українська правда». Його заснував та редагував Георгій Гонгадзе. У ньому, серед багатьох інших, публікувалися матеріали щодо тодішнього президента Леоніда Кучми та його оточення.
Копайте глибше:
Підписуйтеся на нашу щоденну безкоштовну розсилку найважливіших новин дня
Фото: reporters.media
Важливе 
