Національна премія України імені Тараса Шевченка — це найвища державна нагорода України за вагомий внесок у розвиток культури й мистецтва. Першими лауреатами Шевченківської премії стали Олесь Гончар та Павло Тичина у 1962 році, але цього року навколо оголошення переможців відбувається низка публічних дискусій.

Що сталося? ­­­­

Незадовго до оголошення переможців премії голова комітету національної премії Юрій Макаров спільно з Міністерством культури та інформаційної політики, а також Офісом Президента вирішили доповнити конкурс новою номінацією «За внесок у перемогу», а оголошення результатів премії перенести на 22 травня (день перепоховання Тараса Шевченка). 

Таке імпульсивне рішення викликало критику в мережі і незгоду інших членів комітету. Згодом Юрій Макаров залишив свою посаду, а також заявив, що «тиску» на нього і його рішення з боку Офісу Президента не було.

«Упродовж нашої діяльності, починаючи з 2019 року, ми керувалися бажанням відновити репутацію Премії, позбавивши її радянського змісту і наповнивши актуальними сучасними сенсами, враховуючи мистецький рівень, новаторство та суспільну значимість поданих на здобуття Премії творів», — заявляє членкиня комітету, журналістка та письменниця Ірина Славінська.

Жінка та її колеги у спільній заяві наголосили, що ставляться з розумінням до ідей відзначити мистецькі твори, створені після 24 лютого 2022 року, але цей крок треба ретельно продумати і спланувати, спираючись на існуючі критерії та правила відбору до премії, щоб вибір лауреатів був прозорим і справедливим.

«У нинішніх обставинах, коли нас поставили перед наміром змінити правила, додати нові номінації та пришвидшити процедуру відбору, члени Комітету не бачать можливості продовжувати роботу — і складають свої повноваження»,  — додає журналістка.

Заяву підписали: Дмитро Богомазов, Володимир Войтенко, Майя Гарбузюк, Тамара Гундорова, Ростислав Держипільський, Римма Зюбіна, Алла Мазур, Люба Морозова, Віктор Плоскіна, Юлія Сінькевич, Ірина Славінська, Остап Сливинський, Євгеній Стасіневич.

Реакції від Офісу Президента чи Мінкульту на відставки членів Комітету ще немає. 

Фото: radiosvoboda.org

Приєднуйтеся до Спільноти The Ukrainians — підтримуйте розвиток українськомовної журналістики

«Ми починаємо з кінця» Кріс Вітакер, «Bookchef». Дачес Дей Редлі — тринадцятирічна самопроголошена розбійниця, яка піклується про маму та братика. Шеф поліції Вок опікає родину Редлі, поки намагається простити себе за свідчення проти найкращого друга Вінсента Кінга, якого було увʼязнено. Минуло 30 років, і Кінг повертається до рідного містечка. Це призводить до нової трагедії. Детальніше про книжку за посиланням.

 «Навіки Токіо» Еміко Джин, «Vivat». Іззі ніколи не була «своєю» в тихому містечку на півночі Каліфорнії, але й гадки не мала, що вона — справжнісінька японська принцеса. Вирушивши до Японії, дівчина очікує на казку. Але чи краща діадема японської принцеси за кайдани? Більше про книгу тут.

 «Іди туди, де страшно» Джима Ловлесса, «Bookchef». Джим Ловлесс, один з найпопулярніших європейських мотиваційних спікерів, розповідає, як не втрачати щастя через численні страхи: будь то співбесіди, пірнання, освідчення в коханні чи простий діалог із незнайомцем. Читачам запропоновано 10 правил для подолання внутрішніх тигрів і знаходження сили. Ознайомитися детальніше можна тут.

 «Це почалося не з тебе» Марка Волінна, «Vivat». Від предків ми успадковуємо не лише риси зовнішності, а й травматичний досвід. Родинні патерни, закодовані у поведінкових моделях, відіграють значну роль у нашому емоційному та фізичному здоров’ї. Книжка про те, як віднайти шлях до інтеграції, відновлення та повноцінного життя. Детальніше зі змістом можна ознайомитися тут.

«Добра самарянка» Джона Маррса, «Bookchef». Лора — волонтерка на лінії довіри «У кінці тунелю», але ця жінка не буде відмовляти вас від вчинення самогубства. Навпаки, вона палко цього бажає і добре виконує свою роботу. Але на Лору починає полювання Раян, чия вагітна дружина покінчила з життям, тримаючи за руку загадкового незнайомця. Але чи готовий  Раян до зловісної правди і відчайдушних вчинків, на які здатна Лора? Детальніше – за посиланням.

«Однойменні» Едрієнн Янг, «Vivat». Продовження роману «Поміж злодіїв». Після шторму і затоплення «Жайвору» Фейбл втрачає матір і домівку, а згодом і коханого Веста. Занурена у світ брехні і зради, дівчина стає заручницею у протистоянні між двома торговцями і мусить працювати на капітана-злодія. Але чому батько покинув її, ким була її мати та на що здатен Вест? Аби дізнатися, Фейбл ставить на карту все. Ознайомитися з романом можна тут.

«Як начинити гадюку салом» Олександри Фідкевич, «Книголав». Рецепт створення бізнесу на творчості від директорки проєкту «Євген Клопотенко». Ця книжка — покрокова інструкція, де авторка розповість про створення успішної власної справи від А до Я. Як вибудовувати свою бізнес-модель, взаємодіяти з аудиторією, користуватися піаром — на всі ці запитання ви отримаєте відповідь у книзі, яка сповнена влучним гумором, натхненням та щирістю. Прочитати про книгу тут.

 «Зброя Перемоги» Михайла Жирохова, «Vivat». «Зброя перемоги» — знахідка для тих, хто хоче дізнатися все про озброєння та військову техніку, що застосовують ЗСУ на передовій. У довіднику — фотографії та докладний опис бойових характеристик зброї, а також цікаві розповіді бійців, які цю зброю застосовують. Детальніше про довідник тут.

Фото: unsplash.com

Приєднуйтеся до Спільноти The Ukrainians — підтримуйте розвиток українськомовної журналістики

Мета курсу — розповісти якомога більше про історичну та культурну цінність України. Науковці із різних галузей презентують десять тем, що охоплюють основні аспекти української культури. Кожна лекція присвячена певним питанням, що розповідають про історичні чинники, наприклад, зовнішнє політичне та культурне панування імперських держав, що сформували українське суспільство. У переліку тем — роль жінки в минулому та теперішньому, вплив різних етнічних груп на розвиток нашої культури та міфи про українців як «націю селян».  

Курс буде корисний для тих, хто цікавиться самоосвітою або викладає науки пов’язані з історією України. Ексклюзивні матеріали містять в собі понад десять цікавих заголовків. Формат курсу — короткі інформаційні відео. Лекції читає режисер Марк Вілкінс, який близько шести років проживає у Києві. 

У створенні курсу брали участь близько десяти іноземних та українських діячів, які мають безпосереднє відношення до інфопростіру, а також історичних наук. 

Приєднуйтеся до Спільноти The Ukrainians — підтримуйте розвиток українськомовної журналістики

Фото: udemy.com 

У кінострічці зображено перші місяці повномасштабної війни в Україні. Історія оповідається від імені добровольця та волонтерки з окупованого Маріуполя.  

Григорій Торяник, актор з фільму «Битва за Україну», під час нагородження розповів про стрічку: «Ми нагадуємо, що в нашій країні війна і  вона ще не закінчилася. Але ми будемо боротися, будемо захищати нашу землю, до перемоги».

Фото: ukrainform.ua

Приєднуйтеся до Спільноти The Ukrainians — підтримуйте розвиток українськомовної журналістики

Все почалося зі зборів Студентського братства Львова. Незалежна організація студентів вирішує провести альтернативний фестиваль для молоді та тих, хто бажає творчої свободи. Метою організаторів було провести щось нестандартне, без лімітування і офіціозу радянщини. Спочатку головним режисером фестивалю призначили Сергія Архипчука. Вважалося, що він був одним із тих, хто народив ідею «Вивиху». Та з технічних причин посаду пізніше віддали Сергію Проскурні.

Керівником фестивалю стає студент Львівської Політехніки Маркіян Іващишин – майбутній лідер «Революції на граніті», громадський діяч і співзасновник Мистецького Об’єднання «Дзиґа». Серед сценаристів — Олександр Ірванець, Юрій Винничук і Любомир Петренко. 

На підготовку «великої тусовки» було лише три місяці. Цього було мало, але організаторів це не спиняло. Аби спростити процедуру підготовки, вирішили підключити тодішнього міського голову Львова Василя Шпіцера та отримати офіційний дозвіл від влади міста.

«Пам’ятаю, Шпіцер каже: приходьте на виконком, там розкажете ідею фестивалю. Ми й зайшли в цей зал з людьми в костюмах з краватками. Тоді ніхто з них не розумів, як можна було назвати фестиваль «Вивих». Питали, чи братство зареєстроване, чи співпрацюємо з комсомольцями. Для них цю затію було дуже важко зрозуміти, тим більше всі були налякані «Червоною рутою», де підняли синьо-жовтий прапор, а Василь Жданкін заспівав гімн України», — ділиться Олесь Пограничний, співорганізатор фестивалю, який був тоді у пресцентрі.

Спонсором «Вивиху» виступив завод «Пластик», де ремонтували автомобілі. На той час вже почалася інфляція, гроші втрачали вартість, а багато підприємств були готові йти на поміч. Наприклад, газета «Профспілковий вісник» погодилася зробити додаток, де написали про фестиваль. Рекламували «Вивих» і на брошурах та плакатах, які розвішували по місту. 

«Тоді на зупинках були розташовані дошки, на яких писало номери трамваїв і коли вони приїжджають. Ми зімітували цю дошку, тобто там мав бути намальований трамвай, але замість трамвая ми намалювали корову. Ми два рази заклеювали зупинки цими плакатами. Бригада двірників наполегливо йшла за нами та зривала це. Потім наша бригада йшла за двірниками й клеїла це другий раз. Та, на жаль, двірники все одно перемогли. Все відбувалося зранку, тому поки народ почав збиратися в місті, плакатів уже не було. Нам аргументували це тим що, тут живуть серйозні люди й так не можна, це знущання з людей, нам казали, що ми несерйозні, що ми ідіоти. Важко було працювати і з бюрократами. Ми приходили, а в них червона лямпочки над головою і вони не вкурювали, що те, що ми замислили може існувати, казали, що такого не буває. Люди були зашугані та перелякані», — коментує головний художник фестивалю Влодко Кауфман.

Молодь було не спинити, попри негаразди, які ніби переслідували братчиків. «Глюкова» історія сталася з одним із плакатів, який намалював Кауфман. Проєкт вже був створений, його занесли в друк на фабрику «Атлас» і постер мав бути готовим буквально перед фестивалем. Тираж був 10 тисяч екземплярів. 

Тільки за місяць після закінчення «Вивиху» у двері офісу братства постукали з фабрики і принесли гору вже не потрібних нікому плакатів. За словами організаторів, в домі керівника фестивалю Марека Іващишина ще довгий час лежали купи цих постерів. У них запаковували речі та підстеляли підлогу.

«Вивих» Перший (1990)

Перший Вивих став своєрідним «намацуванням». Союз розвалювався, а молодь танцювала на його кістках. Місцем, яке виділили під захід, стала територія Парку культури. Сцену розмістили на стадіоні «Юність». Все вирішувалося спонтанно і треба було закривати багато питань. У цьому був свій шарм, але проблеми виникали нізвідки, бо учасники гульбанили і дуркували.

За словами одного з організаторів фестивалю Олеся Пограничного, якось члени одного з оркестрів, які жили в готелі «Львів», напилися і вибили вікно в номері. Довелося залагоджувати проблему, аби їх не виселили. 

Програма була розрахована на 3 дні — з 25 по 27 травня. Головним «приколом» було те, що звичайні відвідувачі ставали зірками дійства. Вони і творили цей фестиваль. 

Конкурси та нагороди

Найбільше на події було конкурсів. Призи були символічні – алкоголь, сигарети, іноді — гроші та техніка типу фену для волосся. За словами Влодка Кауфмана, в обігу на фестивалі була своя валюта – «паскудо», а оргкомітет навіть розробив етикетки для пляшок алкоголю та цигарок.

«У нас у Львові тоді була єдина фабрика, друкарня, вона називалася «Атлас». Було важко пояснювати тим людям, що ми хочемо, коли треба було друкувати етикетки на сигарети чи на пиво. Тобто ми приносили ескізи, казали: ось макет, треба надрукувати, а вони кажуть, що такого друкувати не будуть, бо це несерйозно. Але все ж зробили, хоч і казали, що вони солідна організація. Попри те, що ми мали офіційні дозволи на проведення «Вивиху», це не помагало», – Влодко Кауфман.

Суддями конкурсів стали діячі української культури: Андрій Миколайчук, Віктор Морозов, Андрій Панчишин, Роман Безпалків, Богдан Жолдак та Володимир Діброва.

До речі, на фестивалі зовсім не було цензури. На конкурсі анекдотів «вивихнуті» зухвало жартували на політичну та еротичну тематику. Зокрема, для цієї атракції організатори збудували клітку, де закрили всіх охочих. За поганий анекдот випускали назовні, а перемогу здобув би той, хто залишився у клітці назавжди. Паралельно з цим дійством, над локацією літав гелікоптер із величезним плакатом «Boney M».

Доволі контроверсійним став конкурс «КОРОЛЕВА ДЕ-БІЛІВ-90» (КДБ) у залі «Романтик». Назву конкурс отримав від однойменного вірша Віктора Неборака. Це було щось на кшталт «вивихнутого» конкурсу краси. Дівчата мали зголоситися на участь, а потім вбратися у якомога екстравагантніший костюм. Цікаво, що тут переміг хлопець, який перевдягнувся в жінку і найкраще зіграв роль. Лише потім журі з’ясували, що це хлопець і нагорода була скасована, бо участь мали брати тільки жінки. 

Сп’яніння від мистецтва

Легендарним пунктом програми Першого Вивиху стало «Прокидання поезії» у Львівській опері. Серед дійових осіб були такі угруповання як ЛуГоСад, Пропала грамота і Бу-Ба-Бу, зокрема позагруповий поет Цибуля (Володимир Цибулько). На той час головним художником Оперного був Євген Лисик і завдяки йому вдалося провести кілька заходів у приміщенні театру. 

Для промоції пункту програми зробили афішу, яку спроєктував художник Влодко Костирко. На афіші зобразили перевернутий Оперний і виглядало це все як перевернутий келих. Таке собі «сп’яніння від мистецтва». 

Згідно з планом, поети мали святкувати день народження Цибулька цілу ніч. Близько п’ятої ранку вони прийшли до сцени Опери і вляглися на ліжка, які там заздалегідь розмістив Сергій Проскурня. Прямо тут поети й поснули. 

Це був останній день фестивалю, неділя, 8 ранку. Повний зал народу в оперному театрі. Поволі відкривається протипожежна завіса, яка будить мешканців сцени, і, зі страшного перепою, з перегаром, пом’яті та в жахливому стані, поети починають читати поезію. Родзинки дійству додавав ящик пива, яке митці попивали в перервах. Але це був ще не кінець. Близько 9 ранку оркестрова яма починає наповнюватися ще якимись людьми і в момент, коли Юрко Позаяк завершує зачитувати свій вірш «Корисні поради» й доходить до рядка:

«Життя непогана хріновина: Тобі ще зіграють Бетховена», в залі починає лунати перша частина П’ятої симфонії Бетховена. Емоції публіки були незабутні.

Коло учасників музичної частини «Вивиху» теж було масштабним. Гаслом цієї частини можна назвати: «Лабайте, що собі хочете!» Тут грала нова українська музика, революційна для тих часів. Зокрема, виступили: гурти «Табула Раса», «Брати Гадюкіни», «Воплі Водоплясова», «Сидіння Разом», «Мертвий півень», «Плач Єремії», студії «Sпати», виконавці Назар Гончар, Ярослав Хомик, Ольга Юнакова, Таїсія Повалій. Також були капели гармоністів, академічні театри опери і балету, симфонічні оркестри, хори та інші.

Перший «Вивих» став часом, коли найбожевільніші ідеї ставали реальними і це не могло не вражати. Драйв, який відчували усі присутні, давав надію на щасливе майбутнє і громив усі межі останнього року совкової сірості. 

«Вивих» Другий (1992)

Фестиваль 92-го проводили вже у незалежній країні. У організаторів було більше досвіду, а отже плани були грандіозніші, відповідно, треба було розширювати масштаби події. Локацію події з Парку культури перенесли на центр міста. Цього разу фестиваль проводили восени, з 1 по 4 жовтня. І з наполеонівськими планами прийшло більше проблем із організацією. Але про це пізніше. 

На Другому «Вивиху» змінився керівник фестивалю. Маркіян Іващишин завершив навчання в університеті і очолювати братство вже не міг. Тому формальним директором став Олег Тягнибок. 

Символом фестивалю 92-го називають будинок на площі Міцкевича,10. Зараз на місці тієї будівлі — банк, а тоді була зруйнована споруда, колишня кам’яниця, яка згоріла ще в березні 1991-го. Організатори домовилися з альпіністами, аби ті помалювали будинок в чорний колір. Потім всі охочі могли приходити і писати чи малювати все, що заманеться. Так на фасаді почали з’являтися вірші.

А поезія тут відігравала не останню роль. «Під дупою в янгола» — так назвали поетичні читання за пам’ятником тому ж Міцкевичу. Людям треба було висловитись і в них нарешті з’явилася нагода це зробити. Тому читання віршів плавно перейшло у стендап, коли кожен міг підійти до мікрофона й не лише зачитати вірша, але й сказати все, що хоче чи думає. 

Їжа, малярство і п’яні барабанщики

Усім відвідувачам безплатно роздавали яблука. Була на другому «Вивиху» й військова польова кухня. Це було шатро «Кухонне поле підкови». На площі Вічевій, на місці теперішнього «Вернісажу», годували тушонками з гречкою. Від цього були в дикому захваті бездомні. До речі, тоді коли бездомні вже наїлись, то почали займати чергу і продавати місце в черзі за гроші та навіть на цьому заробляти. 

У зв’язку із тим, що це був фестиваль нетрадиційних жанрів мистецтва, без малярського конкурсу було не обійтись. Його проводили на проспекті Свободи, і малювали на всьому, що бачили, навіть на бруківці. Тут виграв хлопчина, який намалював тризуб, серце і чарку. Це був «завернутий» малюнок, який всім дуже сподобався. Потім, коли на сцені Оперного театру вручали премії, з хлопцем, який виграв, була проблема. Навіть довелося викликати батьків, бо однолітки хотіли пограбувати дитину через те, що премії були грошовими, і переможець виграв немаленьку суму.

Мабуть, якби «Вивих» проводили в теперішні часи, він би нікого не здивував. Провести його зараз у такому вигляді, яким він був тоді, просто не вийшло з міркувань безпеки. Показовим випадком була химерна сцена, яку змайстрував столяр Оперного «на око». Це був такий собі артоб’єкт неподалік опери, з трьома поверхами висотою близько 12 метрів. Будівельнику просто показали малюнок того, якою уявляли арену, а головним критерієм мало бути «щоб витримала». Тоді нікого хвилювали сертифікати стандартизації чи техніка безпеки, попри те, що сцена постійно хиталася. Споруда справді витримала, але п’яні барабанщики, яких зазвичай розміщували на останньому третьому ярусі, п’яними залишалися не довго. 

До речі, порівняно із першим «Вивихом», на другому кількість музичних виконавців теж зросла. Виступити прийшли «Скрябін», «Вій», «Рутенія», «Пам’ятки архітектури», буфф-панк-оркестр «Ку-Ку», «Слоїки», «Клуб Шанувальників Чаю», «Колгосп імені Шерлока Холмса», «Неборак-рок-бенд», «Брати Блюзу», «Страйк», «Дзвін», «Марічка Бурмака», «Жанна Боднарук» та інші.

Те, що не відбулось та сало в шоколаді

Свого апогею фестиваль сягнув, коли центром Львова пройшлася хода з «похороном Біди». Люди несли пусту труну, яка символізувала Біду, а в неї можна було запустити власним лихом — пляшкою, цигарками, аркушем паперу, де записані проблеми та навіть грошима. 

Загалом весь фестиваль супроводжувався якимись приколами та непорозуміннями. Тому все, що робилося, не налазило на голову і особливо лякало старших. Зате молодь не тямила себе від захвату.

«Пам’ятаю, біля оперного встановили дві величезні повітряні кулі на мотузках. У людей тоді виникало неймовірне бажання зрізати мотузки, їх навіть охороняла міліція. Пригадую, якийсь грузин пропонував охоронцю великі гроші, щоб йому дозволили цю мотузку зрізати.

А коли об’єкт тільки монтували, сталася трагічна історія. Батько тримав дівчинку на плечах, а вона хотіла потримати мотузку, на якій трималася ця куля. Їй дозволили, але чоловік який тримав мотузки від куль, випадково відпустив їх і дівчинка разом з кулею почала підійматися в повітря. Дитина встигла відлетіти на метрів 5, але якимось дивом її разом із цими шнурками встигли зловити. Дитя нічого не зрозуміло, але ми там усі ледь не посивіли», — ділиться спогадами художник фестивалю Влодко Кауфман.

Фінал другого Вивиху мав бути зранку, коли в місті бігали кури з наліпками «Авіалінії України». А двірники мали підмітати гроші — мільйон карбованців. Сенс був такий, що гроші — це сміття. Перфоманс мав відбутися за Оперним театром. Братство домовилось із льотчиком: о 10 вечора вертоліт мав сісти позаду Опери. О 9 вечора мали привезти курей. 

«О 8 годині подзвонив директор фабрики і каже «хлопці, тут якась біда, давайте я вам дам в три рази більше курей, але тушок. Ми кажемо: нам не потрібні тушки, нам потрібні живі кури! Він відповідає «ні, ви мене десь підмахуєте, я відмовляюся». І він нам відмовив. А за пів години до вильоту вертольота, який мав скинути гроші, до нас прийшло офіційне повідомлення від Міністерства оборони, що польоти вночі над містом заборонені. Як на мене, це був найбільший провал і цього мені найбільше шкода», — коментує Кауфман.

Знамените сало в шоколаді придумали студенти у Львові на «Вивиху» 1992-го. Студентське братство звернулося на «Світоч», де розробили концепцію десерту. Студенти одноголосно погодились, що це прикольний задум, але коли справа дійшла до того, аби скуштувати цукерку з салом, ніхто не наважувався. Попри те, на «Вивиху» десерт таки «зайшов» відвідувачам. За словами організаторів, пізніше фабрика хотіла запатентувати десерт, але їй не дозволили через невідповідність потрібним стандартам. 

Ще одне шоу від Бу-Ба-Бу

Традиційне шоу від Бу-Ба-Бу в опері також повторили на Другому «Вивиху». Поезоопера «Крайслер Імперіал» за сценарієм Неборака і Андруховича стала ще одним легендарним перформансом, який із ностальгією згадують відвідувачі фестивалю.

Музику до опери писав український рок-гурт «Кому вниз». Режисура була Сергія Проскурні, увертюру написав Тарас Чубай. Для опери спеціально виготовили муляж голови Віктора Неборака і муляж голого тіла Ірванця. 

Згідно зі сценарієм, сюжет був про красуню Амальтею Ґараздець, яку під час балу на честь її повноліття викрадає злий чаклун. Опера була поєднанням непоєднуваного і, як висловився Андрухович, ні публіка, ні виконавці не розуміли, що відбувається і чим усе закінчиться. Актори плутали репліки, а народ стоячи аплодував. У поезоопері взяли участь близько трьохсот осіб, а переглянути абсурдний «Крайслер Імперіал» можна в Ютубі.

Події з «Вивиху» потім знаходять відголоски у романі «Рекреації» Андруховича. Тут навіть згадуються головні художники фестивалю Кауфман і Кох. А сам письменник проголошує думку, якою можна схарактеризувати обидва «Вивихи»: «невільні люди не створять вільного карнавалу!»

Фестиваль став легендарним і для історії міста, і для життя кожної людини, яка на ньому побувала. Він став справжнім карнавалом щастя і незалежності тоді, коли її ще не було на папері, але яка точно завжди буяла в серцях українців.

Авторка тексту: Ірина Запотічна

Фото: Любомир Петренко//Міський медіаархів//Центр міської історії Центрально-Східної Європи

Приєднуйтеся до Спільноти The Ukrainians — підтримуйте розвиток українськомовної журналістики

Справжнє імʼя сьогоднішнього уродинника — Іван Карпович Тобілевич. Псевдонім «Карпенко-Карий» поєднує в собі ім’я батька та улюбленого літературного персонажа Гната Карого — героя п’єси Т. Шевченка «Назар Стодоля».

Мати Івана була кріпачкою-покоївкою у панів Золотницьких, але потім її покохав прикажчик Карпо Тобілевич і викупив з кріпацтва. Брати і сестри Івана — Микола Садовський, Панас Саксаганський та Марія Садовська-Барілотті.

У школі Іван був найсильнішим, але ніколи цього не демонстрував і не хизувався, хіба для того, щоб захистити слабшого.

В 14 років  Іван Тобілевич став урядовцем, але театр завжди хвилював його серце.  Іван пройшов 60 верст з Бобринця до Єлисаветграда пішки, щоб побачити видатного англійського трагіка Олдріджа, який грав в трагедії Шекспіра «Отелло». Згодом атмосфера чиновництва так набридла Іванові, що він втік додому, пройшовши пішки близько 53 кілометрів.

Пізніше Іван став секретарем поліції в Єлисаветграді і був єдиним, хто неупереджено і гарно ставився до всіх, незалежно від стану і не брав хабарів. Перед його очима проходив ряд арештантів, серед яких було чимало людей, чиї долі занапастило важке життя. Пізніше вони стали героями його п’єс.

Іван захоплювався творчістю Шевченка. У честь великого поета він назвав своїх дітей іменами героїв пʼєс і сам грав шевченківських героїв.

З 1860-х років брав активну участь у театральному житті, був членом багатьох театральних груп, став одним із засновників театру корифеїв. Далі він став писати драми українською мовою, найвідоміші з яких — «Мартин Боруля» і «Сто тисяч». Потім Іван створив свою трупу і сам грав комедійні ролі.

Авторка тексту — Чубата Дарʼя. 

Фото: Переяславська рада 2.0

Приєднуйтеся до Спільноти The Ukrainians — підтримуйте розвиток українськомовної журналістики

Цього року серед інших Україна презентувала проєкт «Всесвітній день вишиванки» і здобула перемогу в номінації «Залучення громадян та підвищення обізнаності». Також, набравши найбільшу кількість голосів, українці виграли Приз глядацьких симпатій і премією 10 000 євро.

«Ця перемога приклад того, наскільки ми сильні, коли об’єднані. Вишиванка єднає українців, а відтепер — і весь цивілізований світ», — написала в Facebook співзасновниця проєкту Леся Воронюк.

Конкурсна винагорода піде на розвиток Музею Української Вишиванки в Чернівцях. Там експонуватимуть відтворену вишиту сорочку Степана Бандери, Лесі Українки й інших відомих Українців.

Джерело: сторінка у Facebook

Фото: bukinfo.com.ua

Приєднуйтеся до Спільноти The Ukrainians — підтримуйте розвиток українськомовної журналістики

У конкурсі можуть взяти участь митці, які зараз в Україні, й ті, хто перебувають в одній з країн-учасниць програми «Creative Europe». До переліку входять країни-члени ЄС, а також  Ісландія, Норвегія, Ліхтенштейн, Албанія, Боснія і Герцеговина, Косово, Чорногорія, Північна Македонія, Сербія, Грузія й Туніс. Метою конкурсу є підготовка до повоєнного відродження української культури.

Єврокомісарка з питань культури Марія Габрієл прокоментувала: «Культурне самовираження та доступ до культури допомагають нам справлятися з травматичними подіями, розвивати стійкість і дають нам інструменти для взаєморозуміння. Мені приємно усвідомлювати, що ми можемо допомогти українцям, переміщеним через війну, отримати доступ до культури».

У межах конкурсу відберуть три проєкти для подальшого фінансування. Подати заявку на участь в конкурсі можливо до 29 листопада 2022 року.

Фото: slovoidilo

Приєднуйтеся до Спільноти The Ukrainians — підтримуйте розвиток українськомовної журналістики

російська ракета влучила у центральний корпус школи у Київському районі Харкова та повністю його зруйнувала. У сусідньому навчальному блоці вибуховою хвилею вибило вікна, частково обвалились стіни. 

З-під завалів школи рятувальники дістали чоловіка і трьох жінок. Ще одна жінка загинула під уламками бетонних конструкцій. Її знайшли на сходах, які ведуть до підвалу.

Фото: Суспільне Харків/В’ячеслав Мавричев

Приєднуйтеся до Спільноти The Ukrainians — підтримуйте розвиток українськомовної журналістики.