Дмитро Молоканов, 19 років
Дмитро вибрався з Херсону одним із перших. 25 лютого він разом з дідусем, тіткою та братом виїхали на машині у село Станіслав (Херсонська область), де перебувала мама. Звідти вони боялись виїжджати через постійні обстріли. Тому вирішили виїхати наприкінці місяця, але тоді ситуація набула неконтрольованого характеру.
28 березня вирушили на машині маршрутом через Олександрівку, цього ж дня дісталися Миколаєва, де зупинились на нічліг у родичів. Три місяці хлопець жив у монастирі в Бучачі (Тернопільська область) разом з мамою як переселенець. Дмитро опинився у Львові тільки в липні 2022 року, коли йому запропонували там роботу хореографом та викладачем. Перший час жив у прихистку, потім знайшов житло.
«Волонтери допомогли з житлом, їжею, засобами гігієни, постільною білизною та одягом, за що ми їм дуже вдячні». На щастя, адаптація пов’язана лише з приємними емоціями та спогадами від прогулянок містом, знайомства з його інфраструктурою та колегами по роботі, єдиною перепоною стало пристосування до високого темпу міста. На цей момент Дмитро працює в танцювальній студії викладаючи сontemporary та stretching та паралельно дистанційно навчається в Херсонському фаховому коледжі культури і мистецтв, що тепер юридично перебуває в Калуші. Надалі планує розвиватись в танцювальній та музичній сферах, пробувати себе в написанні пісень. «І звісно донатити на ЗСУ. За нами Перемога!»
Кирило Борідько, 18 років
10 квітня з рюкзаком речей за спиною 17-річний хлопець виїжджав разом з родичами із вже зруйнованого торгово-розважального центру «FABRIKA» у складі колони в сторону Миколаєва. Дорога зайняла близько 10 годин, хоч зазвичай машиною таку відстань можна здолати за 40 хвилин. З документів мав при собі лише студентський квиток, але надалі проблем з цим не було.
Наступного дня вирушили з Миколаєва і Кирила висадили в Умані, де він автобусом дістався до Львова. Зупинився також у родичів, тому з житлом проблем не було, але в тій квартирі, хоч і великій, жило 14 осіб. Наявність знайомих і стала головною причиною переїзду до Львова. До того ж, до війни хлопець часто бував на заході, тож місто знав добре.
«В перші тижні адаптації було дуже дивне відчуття забутого нормального життя. В магазинах можна купити все необхідне, розрахуватись картою. Не сказав би, що ми голодували в Херсоні, але асортимент не тішив. Було важко звикнути, що живеш не під окупацією. На військових машинах постійно очима шукав літеру «Z». Звичайний грім викликав флешбеки, хоча в Херсоні вибухи не лякали». Серед планів хлопця є продовження навчання в університеті та повернення в рідний Херсон.
Світлана та Едуард Кудрови, 55 років
Подружжя виїжджало з Херсона 16 квітня, тоді їм здалося дивним те, що усіх пропустили,лише перевірили документи у чоловіків. Через мить позаду машин була випущена ракета. На щастя, всі цілі й виїхали досить швидко, буквально за 6 годин. Світлана та Едуард знали куди їхати, знали, що їм буде де жити, оскільки у Львові мешкав колишній однокурсник, який і допоміг вирішити питання з житлом, хоч і тимчасовим.
«Спочатку було дуже важко, увесь час хотілося додому, ми думали, що приїхали ненадовго, на 2-3 місяці, але потім зрозуміли, що це затягнеться набагато довше і треба шукати роботу, тому десь через місяць ми вже працювали, почали тут нове життя».
Через велику кількість переселенців піднялися й ціни на житло, тому його пошуки зайняли деякий час. Вид діяльності суттєво змінився, оскільки раніше Світлана працювала в автошколі, а Едуард — автоелектриком. Зараз вони удвох працюють на заводі, тому спочатку було важко пристосуватись. Подружжя дуже сумує за рідними та друзями, тому сподівається, що будинок вцілів й буде куди повертатись, адже це входить у їхні плани.
Інна Карангил, 42 роки
Жінка виїхала з Херсона зі своєю кумою та її дітьми наприкінці квітня, тоді з області перестали випускати чоловіків. Три дні вони чекали своєї черги на блокпосту, ночували в машині, місцеві весь час допомагали їжею та водою. Три доби вони чекали від росіян дозволу виїхати. Після виїзду з сірої зони знадобився ще один день, щоб дістатися до Львова. Він одразу став пунктом призначення жінки, адже там живе та навчається її донька.
«Перші дні я провела в несприйнятті дійсності, я не могла зрозуміти чому люди спокійно прогулюються містом і не бояться». В першу чергу треба було оформити довідку ВПО, вона потрібна була для того, щоб проживати в студентському гуртожитку, який приймав переселенців. За фахом медична сестра, але не маючи з собою ні трудової книжки, ні документа, який би підтверджував кваліфікацію, вона мусила шукати інші варіанти.
Робота на заводі з виготовлення електричного устаткування для автотранспортних засобів — надважка праця, після кожної зміни болять руки та спина, але за більше ніж 8 місяців перебування, жінка вже трохи звикла. В червні Інна мусила виїхати з гуртожитка, тому знайшла квартиру в тому ж районі, щоб бути біля доньки.
«Львів чудовий, дуже гарний, але скільки б часу я тут не провела, я почуваю себе не в тому місці. Мій чоловік досі в Херсоні, мої рідні теж виїхали, але кожної хвилини я про них думаю та хвилююсь. Це відчуття, коли ти змушена починати життя з чистого аркуша, але ти не хочеш цього. Поки продовжую все як є, але чекаю нагоди повернутися додому».
Володимир та Тетяна Шабля, 40 та 42 роки
З початку війни Володимир був волонтером. Він займався постачанням ліків в окупований Херсон, організовував так звані «гуманітарні коридори». Це було заборонено окупантами і російські військові кілька разів попереджали його про можливі наслідки активізму й пропонували перейти на сторону ворога.
Одного дня до його будинку зайшли 4 спецпризначенці, обшукали оселю на предмет вогнепальної зброї й перевірили комп’ютер та телефони. Сказали дружині, що заберуть чоловіка на пару годин й вивели, але вже в машині Володимира звинуватили в зберіганні зброї і сказали, що не випустять, поки не зізнається, тож дві доби вороги намагались вибити з нього правду.
Подальші 6 днів Володимир провів в полоні, в маленькій камері разом з ще двома чоловіками без світла, їжі та зв’язку з рідними. Час від часу з мішком на голові його виводили на допити, де за неправильні, на думку росіян, відповіді, знову били. У цей час дружина Тетяна не знаходила собі місця, вона шукала чоловіка по місту, але всюди відповідали, що не знають такого. Тож коли чоловіка відпустили, подружжя вирішило переїжджати.
Підготовка зайняла близько тижня, треба було точно знати, що їм буде де жити та знайти людину, яка б їх вивезла. 20 вересня вони рушили й 21 вже були у Львові, який зустрів їх дощем. З містом були знайомі вже давно, дуже подобався колорит та чиста українська мова, подружжя вже мало друзів, які обіцяли допомогти з житлом. «Перші дні хотілося назад, не відчували ґрунт під ногами, не вистачало повітря, близько тижня погано спали».
Далі були труднощі з пошуком роботи, оскільки фірма з продажу сільгосптехніки, в якій працював Володимир у Херсоні, зупинила свою діяльність, тому потрібен був час, щоб її відновити. Тетяна, яка в минулому працювала науковим співробітником в галузі праці, знайшла своє покликання. Зараз вона виготовляє кондитерські вироби на замовлення. І хоча подружжю таки вдалося виїхати, фрагменти того періоду назавжди засіли в голові.
«Психологічно дуже важко, по приїзду до Львова я 3 рази відвідувала консультації з психологом, в мене з’явився страх військових, я шукаю очима ворожу символіку і коли не знаходжу її, тільки тоді заспокоююсь», — розповідає жінка. Попри все, Володимир та Тетяна дуже сумують за Херсоном та мріють знову його побачити.
Фото: з архіву героїв
Приєднуйтеся до Спільноти The Ukrainians — підтримуйте розвиток українськомовної журналістики
Важливе 
