Ультраправі німецькі політики… знову 

Сонячний недільний день у місті на сході Німеччини. На вулиці 1 вересня і в землі Тюрингія відбуваються місцеві вибори. Німецькі громадяни мають обрати, хто керуватиме їхнім автономним краєм. До однієї з виборчих дільниць по вкритій бруківкою дорозі під’їжджає автомобіль. Як не дивно, це — авто російської марки «Нива». І що ще дивніше, з неї виходить німецький політик. Це — Бйорн Хьоке і він — лідер місцевого осередку партії «Альтернатива для Німеччини» (АдН). Свій голос він віддав. Як і більшість виборців в Тюрингії. Незабаром екзитполи скажуть, що партія Хьоке взяла друге місце.

Вибір російського автомобіля для приїзду на таку офіційну оказію як вибори — майже точно не випадковість. «Альтернатива для Німеччини» виступає за припинення допомоги Україні, за скасування санкцій проти Росії і, на додаток до цього всього, виступає проти європейської інтеграції Німеччини. А найбільш гучно політики з АдН виступають проти прийому мігрантів в Німеччині. Більш детально про цю німецьку радикальну партію НЗЛ уже писали.

Ідеологія, яку просуває «Альтернатива для Німеччини» — це радикальний правий німецький популізм. Це партія для людей, які своїм вибором хочуть показати, що їх не влаштовує дійсний стан справ. При цьому АдН не пропонують раціональних рішень, але лиш емоційно виступають проти того, що не влаштовує людей і кажуть виборцям те, що вони хочуть почути. 

Мовляв, у всіх бідах простих німецьких громадян винні владні еліти, міжнародні організації і мігранти. Економічні питання, міжнародна політика, соціальні програми, війни і міжнародне право, на думку виборців АдН — це зайві деталі. Бо ж варто лише вийти з усіх союзів, віддалитися від всіх проблем, і дати владу «Альтернативі для Німеччини», як усе одразу вирішиться само собою і стане краще. Саме тому успіх АдН викликав такий скандал. Бо ж це вперше з 1945 року, як в Німеччині виграли ультраправі популісти.

Хто є хто в німецькій політиці 

Німеччина — це найбільша економіка Європи, одна з найбільш могутніх країн континенту. Попри те, що ФРН за площею у півтори рази менша за Україну, там живе понад 84 млн людей. Успішна країна, значна стабільність життя. За таких усталених умов, коли все відбувається спокійно і за правилами, німецька політика може видаватися українцям навдивовижу нудною.

У Німеччині є дві основні політичні сили. Перша — це християнські демократи, яких представляє альянс партій ХДС/ХСС (одна з яких представляє всю країну, а інша діє в Баварії). Донедавна їх очолювала Ангела Меркель. Християнські демократи ведуть свою історію від, як можна зрозуміти з назви, християнських партій, які виступають за економічний розвиток, але при цьому в соціальному плані є консерваторами. Бо прогрес прогресом, а традиційні християнські норми моралі — то має бути.

Друга основна політична сила — це соціал-демократи. Якщо за християнських демократів традиційно голосували у сільських місцевостях, і часто старші люди, то аудиторія соціал-демократів — це жителі міст і робітники. Ключовою ідеєю соціал-демократів є регулювання державою економіки, щоб надавати підтримку всім групам населення і дотримуватися прав робітників у їхній праці. Тому найбільшу популярність вони традиційно мають в індустріалізованих регіонах на заході Німеччини. Саме соціал-демократом є нинішній німецький канцлер Олаф Шольц.

Попри те, що ці партії є основними, вони ніколи не набирають більшості в парламенті одноосібно. Тому, щоб приймати рішення і впливати на політику в країні, вони мають укладати домовленості і формувати коаліції. Оскільки дві конкурентні партії зазвичай між собою домовитися не можуть, сформувати більшість їм допомагають Вільна демократична партія — ліберали, які виступають за вільний ринок, найбільш популярні серед підприємців, та Зелені — партія захисників довкілля. Так ці чотири політичні сили постійно міняються при владі, рухаючи Німеччину її усталеним шляхом. Принаймні, поки що.

Вибори місцеві і не дуже

Правляча коаліція під орудою соціал-демократа Шольца нині втрачає свою популярність. Російсько-українська війна призвела до зростання цін в Німеччині, війна в Секторі Газа викликала протести мусульман по всьому світу, зокрема і в Німеччині. Тож повернулися дві найбільш спекулятивні теми для ФРН: вартість життя та мігранти. Класична опозиція у вигляді християнських демократів все ще набирає дуже гарні результати. У раніше згаданій Тюрингії, де АдН взяли друге місце, виграли все-таки християнські демократи. У Саксонії навпаки: перші — ультраправі, другі — ХДС/ХСС. 

Але популярність популістів все ж зростає. На останніх виборах до Європарламенту ультраправі взяли друге місце в Німеччині. А наступного року в країні будуть загальні вибори до федерального парламенту. Якщо все піде так, як йде зараз, радикали можуть зайняти досить високу позицію. Місцеві вибори лише підтверджують такі припущення. Втім, більшості вони майже гарантовано не візьмуть. Їм слід буде шукати партнерів для коаліції, а працювати з «Альтернативою для Німеччини» ніхто не збирається. 

Укладати угоди з ультраправими в Німеччині — це табу. Для країни, яку праві радикали свого часу привели до вчинення одного з найгірших злочинів проти людства в історії, а заодно і до іноземної окупації під час Другої світової, радикальні політики є живою травмою. Втім, тут є певні відмінності між Німеччиною на заході і на сході.

Багато земель і дві Німеччини

Німеччина — це, так склалося, федеративна республіка. Тому вона має не лише центральний уряд, але і купу місцевих. Окремі частини ФРН мають свої власні парламенти і уряди. Ті окремі автономні частини називають землями і якраз у них відбувалися вибори. Земель в Німеччині є 16, причому три з них — це міста: столиця Берлін, а також Гамбург і Бремен, які історично були незалежними містами-державами, тому мають особливі права.

І тут є цікавий момент. Землі на заході і на сході Німеччини помітно відрізняються. Після Другої світової Німеччину окупували держави-союзники. Західна частина дісталася демократичним країнам. Тому через 10 років реформ, коли союзники вирішили, що німці готові жити самостійно і вже достатньо змінилися, Західна Німеччина відновила свій суверенітет. А ось східна частина потрапила під контроль СРСР і залишалася в такому статусі аж до 1990 року. До речі, саме у східній Німеччині, а саме в місті Дрездені — столиці Саксонії, свого часу працював у спецслужбах нинішній президент РФ Владімір Путін. Потім радянський блок розпався і Східна Німеччина увійшла до складу Західної.

Минуло три десятиліття, але відмінності між частинами Німеччини помітні досі. Схід є значно менш розвиненим за захід в плані економіки і це має наслідки у поглядах самих німців. Багато громадян ФРН, які живуть на сході країни, вважають, що федеральний уряд ними нехтує і недостатньо вкладається в розвиток їхньої частини країни і що їх недостатньо репрезентують. Це попри те, що останні 16 років канцлеркою Німеччини була Ангела Меркель, яка виросла у Східній Німеччині.

Такими настроями вправно маніпулюють політики-популісти. Тому саме на сході Німеччини найбільшу популярність мають «Альтернатива для Німеччини» і ще дві радикальні політичні сили. 

Ультраправі, ультраліві і Сара Ваґенкнехт

Альтернатива для Німеччини має певну популярність, але все ж голосувати за фактичних неонацистів німці не особливо бажають. Є ще, звісно, партія Die Linke, лівиця — фактично, німецькі комуністи. Але великої популярності вони теж не здобувають. Тому останнім часом з’явилася альтернатива. Але не та, котра «для Німеччини». Нову популістську партію сформувала така собі Сара Ваґенкнехт.

Майже усе своє життя ця жінка була комуністкою. Але з усіх попередніх політичних сил вона походила і заснувала власну партію імені себе самої. Вона виступає проти правлячої еліти, проти впливу США на Німеччину, за нейтралітет країни і за те, щоб припинити допомагати Україні у війні з Росією, а ще проти мігрантів. Останнє може видатися дивним, враховуючи, що Сара — дочка громадянина Ірану. Хоча, враховуючи, що батько покинув її, ще як Сарі було три роки і повернувся в Іран, то, можливо, не настільки дивно. У всякому разі, політикиня пропонує радикально налаштованим німцям саме те, що вони хочуть почути, але при цьому не має неонацистських ультраправих закликів. І не пропонує виходити з ЄС. Тож виглядає для німців більш надійним і безпечним варіантом, порівняно з АдН.

Партія Сари Ваґенкнехт — дуже молода, але вже здобуває вкрай непогані результати, зайнявши третє місце в Саксонії та Тюрингії. Навіть опоненти політикині погоджуються, що вона дуже переконливо доносить свою думку. Якщо врахувати успіх АдН та партії Сари Ваґенкнехт, то можна зробити висновок, що принаймні частина німецької публіки має все більш радикальні погляди. Враховуючи, що ці погляди передбачають припинення допомоги Україні, для нас це не дуже добрі новини. 

Та, попри все, радикали все ще далекі до управління Німеччиною. Вони точно не набирають більшості, їхня популярність, здебільшого, локалізована на сході країни і з ними не хочуть мати нічого спільного інші політичні партії. Тож панікувати поки рано. Але ігнорувати їх не варто. Правляча німецька коаліція це вже зрозуміла, судячи з того, що вона почала впроваджувати більш жорсткі правила стосовно мігрантів — це точно дія, спрямована на здобуття підтримки від виборців німецьких радикалів. Але це все — лиш лікування симптомів. Бо ж поки цивілізований світ не зупинить агресію Росії в Україні та Ірану на Близькому Сході — буде нестабільність, а з нею — і успіхи радикальних популістів.

Автор статті: Дмитро Спорняк

Фото: Masood Aslami/Pexels

Приєднуйтеся до Спільноти The Ukrainians — підтримуйте розвиток українськомовної журналістики

Що відомо? Дмитро Наталуха – народний депутат від «Слуги народу», його повноваження розірвали достроково після призначення. З 2019 року також був головою Комітету з питань економічного розвитку. Раніше він працював в юридичних компаніях, а з 2015 по 2017 рік очолював Лиманську РДА в Одеській області.

За даними руху «ЧЕСНО», Наталуха 22 липня 2025 року голосував за законопроєкт №12414, який передбачав залежність роботи НАБУ і САП від Генпрокурора.

Нагадаємо. 14 січня Рада підтримала призначення Дениса Шмигаля на посаду першого віцепрем’єр-міністра та міністра енергетики України, а Михайла Федорова — на міністра оборони.

Фото: «Слуга народу»

Що передувало? У Верховній Раді підтримали звільнення Дениса Шмигаля з посади міністра оборони, Михайла Федорова з посади першого віцепрем’єр-міністра та міністра цифрової трансформації та Василя Малюка з посади голови СБУ.

Нагадаємо. 13 січня Верховна Рада не проголосувала за призначення Дениса Шмигаля на посаду міністра енергетики. Рішення підтримали лише 210 депутатів з 226 необхідних. 

Фото: Міноборони

Що ще відомо? Також триває обов’язкова евакуація з п’яти громад Краматорського району Донецької області та сорока населених пунктів Синельниківського району Дніпропетровської області.

Зараз саме час підтримати незалежну журналістику — долучайтеся до Спільноти

Керівниця депутатської фракції обговорювала з окремими депутатами створення системного механізму оплати за «потрібні» рішення.

На скриншоті голова фракції пропонує «десятку» кожному з депутатів за дві сесії в місяць.

У НАБУ знайшли повідомлення політикині, з якого випливає, що вказівки щодо призначень стосувалися останніх змін в уряді — призначень Михайла Федорова і Дениса Шмигаля на нові посади — та відставки Василя Малюка з посади голови СБУ.

Голова фракції під час розмови наголошує на дисципліні механізму голосування.

Раніше Юлія Тимошенко відкинула всі звинувачення НАБУ і САП, назвавши це «політичним замовленням».

Що ще відомо? Під час виступу на пленарному засіданні Верховної Ради Михайло Федоров заявив, що мета міністерства — змінити систему: провести армійську реформу, покращити інфраструктуру на передовій, викорінити брехню й корупцію.

Що передувало? У Верховній Раді підтримали звільнення Дениса Шмигаля з посади міністра оборони, Михайла Федорова з посади першого віцепрем’єр-міністра та міністра цифрової трансформації та Василя Малюка з посади голови СБУ.

Нагадаємо. Президент України запропонував Денису Шмигалю посаду першого віцепремʼєр-міністра та міністра енергетики, а Михайлу Федорову очолити Міністерство оборони.

Фото: Михайло Федоров / Telegram

Хто увійшов до фіналу? Зокрема, до фіналу виставки потрапили: Юлія Ґвілім — «Серед всяких істот і метеликів, на листку одної капусти жив Лука», Грася Олійко — «Привіт»,  Поліна Дорошенко — обкладинка, без тексту, Олег Грищенко — «Один день у Чорнобилі», Романа Романишин — «Навколо нас є багато історій», Анна Сарвіра — «Я сумую за дитячим майданчиком в Україні…», Марія Різак — «Зображення 1», Влада Сошкіна — «Коли ми прийшли до лісу, цього разу все було інакше».

Що ще відомо? Цьогоріч на виставку подали майже 21 тисячу робіт від понад чотирьох тисяч учасників із 95 країн світу. У підсумку до фіналу потрапили лише 317 ілюстраторів.

Довідка. Болонська виставка ілюстраторів — щорічний захід у межах Болонського дитячого книжкового ярмарку, який заснували у 1967 році. Мета конкурсу — показати найновіші тренди ілюстрації через нові імена художників.

Фото: Bologna Children’s Book Fair

Що відомо? За даними слідства, йдеться про регулярний механізм співпраці, який передбачав виплати наперед та був розрахований на тривалий період. Народним депутатам мали надходити вказівки щодо голосування, а в окремих випадках — щодо утримання або неучасті в голосуванні.

Нагадаємо. Лідерка партії «Батьківщина» Юлія Тимошенко підтвердила обшуки в партійному офісі та відкинула усі звинувачення, про які раніше повідомляли у НАБУ та САП. Вона назвала їх «політичним замовленням».

За її словами, слідчі дії в офісі «Батьківщини» тривали усю ніч. Тимошенко повідомила, що «понад 30 озброєних до зубів чоловіків без предʼявлення будь-яких документів фактично захопили будівлю та взяли у заручники співробітників».

Джерела «УП» повідомили, що НАБУ і САП оголосили підозру Юлії Тимошенко.

Що передувало? У НАБУ та САП заявили про викриття керівника однієї з депутатських фракцій Верховної Ради на пропозиції хабаря низці депутатів. Ім’я там не розкрили, однак джерела «Радіо Свобода» підтвердили, що йдеться про Юлію Тимошенко.