Донеччина. Зеленський зазначив, що вихід України з Донбасу є неприйнятним. Тому США намагаються знайти компроміс в цьому питанні. «Ми всі знаємо позицію Росії. Вони хочуть захоплення тотального Донбасу і щоб ми виходили звідти».

ЗАЕС. США запропонували компроміс, щоб станцію ділили на трьох — Україну, США та Росію. Зеленський відповів США, що це несправедливо. За його словами, питання не тільки в грошах та електриці, але й в доступі до станції, вона досі мілітаризована і перебуває в небезпечній ситуації.

Вибори. США робили запит на президентські вибори. Зеленський зазначив, що вибори у Верховну Раду і місцеві вибори наразі не розглядали.

Переговори. Україна працює над гарантіями безпеки зі США, нині узгодженої версії плану немає. Зустріч з Трампом може бути після фіналізації документів.

Фото: Офіс Президента

Президент зазначив, що Україна не веде переговори з РФ. Також він додав, що наразі існує три документи щодо миру — рамковий план із 20 пунктів, який доопрацьовують, документ про гарантії безпеки між Україною та США та план відновлення після припинення вогню.

Енергетичне перемир’я. За словами Зеленського, якщо росіяни готові до енергетичного перемир’я, то Україна теж.

Ракетна програма. Україна вже застосовує «Нептун», «Довгий Нептун», «Паляницю», «Фламінго» та «Сапсан». Деталі не розкриваються.

Вибори. Президент заявив, що готовий до проведення виборів під час війни. Він звернувся до США та ЄС із проханням допомогти забезпечити умови для їх проведення. У разі цього, за його словами, Україна буде готова до виборів упродовж 60-90 днів.

Також Зеленський попросив народних депутатів від «Слуги народу» та інших фракцій підготувати пропозиції щодо законодавчих змін, необхідних для проведення виборів під час воєнного стану.

Фото: Володимир Зеленський / Telegram

Що відомо? За словами нардепа, постанова визнає неможливість проведення місцевих виборів під час дії воєнного стану. Відповідальність за це покладається на Російську Федерацію. Також постанова підтверджує повноваження чинних місцевих рад і голів, обраних на законних виборах: вони залишаються на посадах до проведення нових виборів після війни.

Що таке безперервність влади? У Конституції України закріплено, що в країні не може бути періоду безвладдя. Існують правові механізми передачі влади між виборами, через хворобу, смерть президента або через інші причини.

Контекст. 31 березня 2024 року у мирний час мали б відбутися президентські вибори. А чергові парламентські — в жовтні 2023 року.

Фото: Telegram / Ярослав Железняк

Опонента Кроуфорд — Бреда Шімела підтримували республіканці та особисто Ілон Маск, який вклав у його виборчу кампанію понад 19 млн доларів США.

Вісконсин є одним з так званих «штатів-гойдалок», у якому жодна з двох основних політичних партій США не має чіткої більшості. Під час виборів саме за такі штати точиться найбільша боротьба, адже без перемоги в них неможливо набрати загальну більшість голосів на федеральному рівні (наприклад, на виборах президента).

Влада у Вісконсині поділена: губернатором штату є демократ, а місцевий парламент контролюють республіканці. В такій ситуації велика кількість політичних рішень викликають суперечки. Тому їх вирішує саме місцевий Верховний суд.

Зазначимо, що США — це федеративна держава, тобто кожен штат має велику автономію щодо ухвалення законів і правил.

Конституційний суд Болгарії ухвалив рішення частково перерахувати результати виборів через скаргу партії «Вєлічіє». Керівна коаліція на чолі з партією ГЄРБ втратила п’ять місць, але змогла зберегти мінімальну більшість в Народних зборах — 121 місце з 240.

Контекст. Від 2020 року у Болгарії триває криза. Політичні сили не можуть домовитися про створення стійкої коаліції. Через це з 2020 року в країні відбулося сім дострокових виборів.

«Коли це питання теоретично обговорювалось, у 2023-2024 роках, наша позиція була така, що для цього треба завершити бойові дії. Під час війни ми не зможемо забезпечити повний доступ до голосування та кандидування», — коментує Маркарова.

Контекст. Спецпредставник американського президента Трампа з питань України та Росії Кіт Келлог заявив, що за умови досягнення угоди про припинення вогню США хочуть, щоб Україна провела президентські та парламентські вибори до кінця 2025 року.

Фото: Дмитро Ларін / «Українська правда»

Європейський парламент засудив порушення під час виборів, зокрема задокументовані випадки залякування виборців, маніпуляції з голосами, втручання в роботу спостерігачів та журналістів. Вони зазначили, що партія «Грузинська мрія» відповідальна за сфабриковані результати виборів, які «не є надійним відображенням волі грузинського народу». Депутати Європарламенту вимагають проведення повторних виборів протягом року під ретельним міжнародним наглядом і за участю незалежної виборчої адміністрації.

Парламент також закликає ЄС запровадити персональні санкції проти грузинських посадовців, які відповідальні за порушення виборчого законодавства. До них належать прем’єр-міністр Іраклій Кобахідзе, мер Тбілісі та генеральний секретар партії «Грузинська мрія» Каха Каладзе, спікер парламенту Шалва Папуашвілі та колишній прем’єр-міністр Грузії Бідзіна Іванішвілі. Бідзіна Іванішвілі, відомий також як Борис Іванішвілі, має російське громадянство та спонсорує партію «Грузинська мрія».

Депутати Європарламенту засуджують систематичне втручання Росії в демократичні процеси в Грузії через дезінформацію. Зокрема, одна зі змов стверджує, що грузинська опозиція нібито тягне країну у війну з Росією за наказом Заходу. Депутати Європарламенту попередили грузинську владу: будь-які спроби заборонити законно створені політичні партії перешкодять Грузії вступити у ЄС.

Фото: Vano SHLAMOV / AFP.

Приєднуйтеся до Спільноти The Ukrainians — підтримуйте розвиток українськомовної журналістики.

Ультраправі німецькі політики… знову 

Сонячний недільний день у місті на сході Німеччини. На вулиці 1 вересня і в землі Тюрингія відбуваються місцеві вибори. Німецькі громадяни мають обрати, хто керуватиме їхнім автономним краєм. До однієї з виборчих дільниць по вкритій бруківкою дорозі під’їжджає автомобіль. Як не дивно, це — авто російської марки «Нива». І що ще дивніше, з неї виходить німецький політик. Це — Бйорн Хьоке і він — лідер місцевого осередку партії «Альтернатива для Німеччини» (АдН). Свій голос він віддав. Як і більшість виборців в Тюрингії. Незабаром екзитполи скажуть, що партія Хьоке взяла друге місце.

Вибір російського автомобіля для приїзду на таку офіційну оказію як вибори — майже точно не випадковість. «Альтернатива для Німеччини» виступає за припинення допомоги Україні, за скасування санкцій проти Росії і, на додаток до цього всього, виступає проти європейської інтеграції Німеччини. А найбільш гучно політики з АдН виступають проти прийому мігрантів в Німеччині. Більш детально про цю німецьку радикальну партію НЗЛ уже писали.

Ідеологія, яку просуває «Альтернатива для Німеччини» — це радикальний правий німецький популізм. Це партія для людей, які своїм вибором хочуть показати, що їх не влаштовує дійсний стан справ. При цьому АдН не пропонують раціональних рішень, але лиш емоційно виступають проти того, що не влаштовує людей і кажуть виборцям те, що вони хочуть почути. 

Мовляв, у всіх бідах простих німецьких громадян винні владні еліти, міжнародні організації і мігранти. Економічні питання, міжнародна політика, соціальні програми, війни і міжнародне право, на думку виборців АдН — це зайві деталі. Бо ж варто лише вийти з усіх союзів, віддалитися від всіх проблем, і дати владу «Альтернативі для Німеччини», як усе одразу вирішиться само собою і стане краще. Саме тому успіх АдН викликав такий скандал. Бо ж це вперше з 1945 року, як в Німеччині виграли ультраправі популісти.

Хто є хто в німецькій політиці 

Німеччина — це найбільша економіка Європи, одна з найбільш могутніх країн континенту. Попри те, що ФРН за площею у півтори рази менша за Україну, там живе понад 84 млн людей. Успішна країна, значна стабільність життя. За таких усталених умов, коли все відбувається спокійно і за правилами, німецька політика може видаватися українцям навдивовижу нудною.

У Німеччині є дві основні політичні сили. Перша — це християнські демократи, яких представляє альянс партій ХДС/ХСС (одна з яких представляє всю країну, а інша діє в Баварії). Донедавна їх очолювала Ангела Меркель. Християнські демократи ведуть свою історію від, як можна зрозуміти з назви, християнських партій, які виступають за економічний розвиток, але при цьому в соціальному плані є консерваторами. Бо прогрес прогресом, а традиційні християнські норми моралі — то має бути.

Друга основна політична сила — це соціал-демократи. Якщо за християнських демократів традиційно голосували у сільських місцевостях, і часто старші люди, то аудиторія соціал-демократів — це жителі міст і робітники. Ключовою ідеєю соціал-демократів є регулювання державою економіки, щоб надавати підтримку всім групам населення і дотримуватися прав робітників у їхній праці. Тому найбільшу популярність вони традиційно мають в індустріалізованих регіонах на заході Німеччини. Саме соціал-демократом є нинішній німецький канцлер Олаф Шольц.

Попри те, що ці партії є основними, вони ніколи не набирають більшості в парламенті одноосібно. Тому, щоб приймати рішення і впливати на політику в країні, вони мають укладати домовленості і формувати коаліції. Оскільки дві конкурентні партії зазвичай між собою домовитися не можуть, сформувати більшість їм допомагають Вільна демократична партія — ліберали, які виступають за вільний ринок, найбільш популярні серед підприємців, та Зелені — партія захисників довкілля. Так ці чотири політичні сили постійно міняються при владі, рухаючи Німеччину її усталеним шляхом. Принаймні, поки що.

Вибори місцеві і не дуже

Правляча коаліція під орудою соціал-демократа Шольца нині втрачає свою популярність. Російсько-українська війна призвела до зростання цін в Німеччині, війна в Секторі Газа викликала протести мусульман по всьому світу, зокрема і в Німеччині. Тож повернулися дві найбільш спекулятивні теми для ФРН: вартість життя та мігранти. Класична опозиція у вигляді християнських демократів все ще набирає дуже гарні результати. У раніше згаданій Тюрингії, де АдН взяли друге місце, виграли все-таки християнські демократи. У Саксонії навпаки: перші — ультраправі, другі — ХДС/ХСС. 

Але популярність популістів все ж зростає. На останніх виборах до Європарламенту ультраправі взяли друге місце в Німеччині. А наступного року в країні будуть загальні вибори до федерального парламенту. Якщо все піде так, як йде зараз, радикали можуть зайняти досить високу позицію. Місцеві вибори лише підтверджують такі припущення. Втім, більшості вони майже гарантовано не візьмуть. Їм слід буде шукати партнерів для коаліції, а працювати з «Альтернативою для Німеччини» ніхто не збирається. 

Укладати угоди з ультраправими в Німеччині — це табу. Для країни, яку праві радикали свого часу привели до вчинення одного з найгірших злочинів проти людства в історії, а заодно і до іноземної окупації під час Другої світової, радикальні політики є живою травмою. Втім, тут є певні відмінності між Німеччиною на заході і на сході.

Багато земель і дві Німеччини

Німеччина — це, так склалося, федеративна республіка. Тому вона має не лише центральний уряд, але і купу місцевих. Окремі частини ФРН мають свої власні парламенти і уряди. Ті окремі автономні частини називають землями і якраз у них відбувалися вибори. Земель в Німеччині є 16, причому три з них — це міста: столиця Берлін, а також Гамбург і Бремен, які історично були незалежними містами-державами, тому мають особливі права.

І тут є цікавий момент. Землі на заході і на сході Німеччини помітно відрізняються. Після Другої світової Німеччину окупували держави-союзники. Західна частина дісталася демократичним країнам. Тому через 10 років реформ, коли союзники вирішили, що німці готові жити самостійно і вже достатньо змінилися, Західна Німеччина відновила свій суверенітет. А ось східна частина потрапила під контроль СРСР і залишалася в такому статусі аж до 1990 року. До речі, саме у східній Німеччині, а саме в місті Дрездені — столиці Саксонії, свого часу працював у спецслужбах нинішній президент РФ Владімір Путін. Потім радянський блок розпався і Східна Німеччина увійшла до складу Західної.

Минуло три десятиліття, але відмінності між частинами Німеччини помітні досі. Схід є значно менш розвиненим за захід в плані економіки і це має наслідки у поглядах самих німців. Багато громадян ФРН, які живуть на сході країни, вважають, що федеральний уряд ними нехтує і недостатньо вкладається в розвиток їхньої частини країни і що їх недостатньо репрезентують. Це попри те, що останні 16 років канцлеркою Німеччини була Ангела Меркель, яка виросла у Східній Німеччині.

Такими настроями вправно маніпулюють політики-популісти. Тому саме на сході Німеччини найбільшу популярність мають «Альтернатива для Німеччини» і ще дві радикальні політичні сили. 

Ультраправі, ультраліві і Сара Ваґенкнехт

Альтернатива для Німеччини має певну популярність, але все ж голосувати за фактичних неонацистів німці не особливо бажають. Є ще, звісно, партія Die Linke, лівиця — фактично, німецькі комуністи. Але великої популярності вони теж не здобувають. Тому останнім часом з’явилася альтернатива. Але не та, котра «для Німеччини». Нову популістську партію сформувала така собі Сара Ваґенкнехт.

Майже усе своє життя ця жінка була комуністкою. Але з усіх попередніх політичних сил вона походила і заснувала власну партію імені себе самої. Вона виступає проти правлячої еліти, проти впливу США на Німеччину, за нейтралітет країни і за те, щоб припинити допомагати Україні у війні з Росією, а ще проти мігрантів. Останнє може видатися дивним, враховуючи, що Сара — дочка громадянина Ірану. Хоча, враховуючи, що батько покинув її, ще як Сарі було три роки і повернувся в Іран, то, можливо, не настільки дивно. У всякому разі, політикиня пропонує радикально налаштованим німцям саме те, що вони хочуть почути, але при цьому не має неонацистських ультраправих закликів. І не пропонує виходити з ЄС. Тож виглядає для німців більш надійним і безпечним варіантом, порівняно з АдН.

Партія Сари Ваґенкнехт — дуже молода, але вже здобуває вкрай непогані результати, зайнявши третє місце в Саксонії та Тюрингії. Навіть опоненти політикині погоджуються, що вона дуже переконливо доносить свою думку. Якщо врахувати успіх АдН та партії Сари Ваґенкнехт, то можна зробити висновок, що принаймні частина німецької публіки має все більш радикальні погляди. Враховуючи, що ці погляди передбачають припинення допомоги Україні, для нас це не дуже добрі новини. 

Та, попри все, радикали все ще далекі до управління Німеччиною. Вони точно не набирають більшості, їхня популярність, здебільшого, локалізована на сході країни і з ними не хочуть мати нічого спільного інші політичні партії. Тож панікувати поки рано. Але ігнорувати їх не варто. Правляча німецька коаліція це вже зрозуміла, судячи з того, що вона почала впроваджувати більш жорсткі правила стосовно мігрантів — це точно дія, спрямована на здобуття підтримки від виборців німецьких радикалів. Але це все — лиш лікування симптомів. Бо ж поки цивілізований світ не зупинить агресію Росії в Україні та Ірану на Близькому Сході — буде нестабільність, а з нею — і успіхи радикальних популістів.

Автор статті: Дмитро Спорняк

Фото: Masood Aslami/Pexels

Приєднуйтеся до Спільноти The Ukrainians — підтримуйте розвиток українськомовної журналістики

Перегони літнього віку

Яскрава сцена, дві трибуни, жива трансляція і мільйони очей, які спостерігають за дійством. Це — президентські дебати кандидатів на найвищу посаду Сполучених Штатів Америки. У протилежних кутах стоять два чоловіки старшого віку. Один — Джозеф Робінетт Байден-молодший, зазвичай його називають просто Джо. Він — чинний президент країни, досвідчений політик, виважений і спокійний. А ще він — католик, що досить нетипово для країни, заснованої протестантами. Інший чоловік — колишній президент, харизматичний, скандальний, але популярний мільярдер Дональд Трамп. Він кілька разів стояв перед судом за свої дії, але його рейтингу це не завадило. Аудиторія затихає, світло увімкнене, починається політична битва.

Обидва політики починають розказувати про свої плани, досягнення і позиції. Вони критикують один одного і наполягають, що тільки їхня позиція є правильною. Виважений Джо Байден має чіткі погляди і точно знає, що казати. Але він часто затинається, говорить дещо незрозуміло і може навіть плутати слова. Все ж, чоловікові цьогоріч виповниться 82 роки. Американці, які дивляться ці дебати, все більше починають думати, що вік Байдена може бути занадто значним для людини на такій високій посаді. Розмови про це йшли і раніше, але на дебатах для багатьох виборців сумніви в спроможності кандидата-демократа стали особливо яскравими. Дональд Трамп — не набагато молодший, йому 78 років. Але він — помітно активніший. У нього дуже специфічна манера розмови: багато хто її висміює, але вона виділяє Трампа. Його неможливо ні з ким сплутати. Він говорить те, що хочуть почути його виборці і говорить це саме так, аби його почули й запам’ятали.

Дебати закінчились. Трамп переміг. Опитування почали показувати, що Джо Байден швидко втрачає підтримку виборців. І раптом стається несподіване. На передвиборчому мітингу на життя Дональда трампа вчиняють замах. Політик, який стоїть на сцені і, перебуваючи повністю у своїй стихії, виголошує промову раптом зупиняється. Звучать постріли, Трамп пригинається, люди починають кричати. Одна куля зачепила політику вухо. Кандидат в президенти вижив, але поранили кількох людей поруч, одна з них — загинула. Трамп піднявся, кров стікає по його обличчю, він підняв кулак над головою. Ситуація — жахлива, але приносить політику ще більше популярності. На наступних мітингах люди забинтовують собі вуха в знак підтримки республіканця. Його рейтинг різко росте. Видається, що восени США отримають нового президента.

Демократи міняють тактику

Для партії демократів, яка висунула кандидатуру Джо Байдена, стає очевидним, що їхній підхід не працює. З’являються повідомлення, що чинного президента просять зняти свою кандидатуру з виборів. Проходить зовсім небагато часу і Байден погоджується. Він оприлюднює заяву, в якій заявляє, що служіння американському народові є найбільшою честю його житті що він допрацює термін на посаді до кінця, але далі балотуватися не буде. На місце кандидата він пропонує кандидатку — свою віцепрезидентку Камалу Гарріс. 

Вона — перша жінка на посаді віце-президентки США — другої найвищої посади в країні після президента. При цьому, вона — ще й перша темношкіра і перша людина азійського етнічного походження на цій посаді (її мати — дочка індійського дипломата). Але для того, щоб Камала Гарріс стала офіційною номінанткою від демократичної партії США, її мають такою офіційно обрати співпартійці. Наразі видається, що в неї найвища підтримка і вже у першій половині серпня її можуть оголосити кандидаткою в президенти. Ба більше, соціологічні опитування показують, що її популярність серед американських виборців є такою ж, як у Дональда Трампа, а можливо й трішки вищою (за одним опитуванням, вона випереджає його на 2% — це в межах статистичної похибки). Видається, що ставка демократів на зміну кандидата починає працювати. 

А чому стільки шуму?

Дізнавшись про всі ці перипетії в американських виборах, можна задатися питанням: чому все настільки драматично? Чому всі про це говорять? Тут є кілька моментів. Передусім, США, так склалося — найбільш впливова держава у світі. Їхня економіка — найбільша на планеті. Їхнє військо — наймогутніше у світі, якщо вірити абсолютній більшості рейтингів (а вірити є чому, адже військовий бюджет Вашингтона — більший за бюджети 9 наступних за ними армій світу разом узятих). Американська культура знайома кожному, завдяки надзвичайно успішним кінематографу і музичній сфері Сполучених Штатів. Це все дозволяє Америці впливати на ситуацію на цілій земній кулі.

Від США залежить безпека Європи, безпека багатьох країн Азії і загалом підтримання дійсного світового порядку. Здавалося б, у державі з таким впливом на світ внутрішня ситуація має бути стабільною. Але ні. У політичному плані США — досить розділена країна. Взагалі, у Штатах є багато партій, але за владу борються традиційно лиш дві сили: демократи та республіканці. І, так вже сталося, погляди цих двох партій на світову політику дуже різняться. Позиція демократів нам знайома: їхнім представником є чинний президент Джо Байден, який масштабно допомагає Україні боротися проти російської агресії, підтримує союзників по НАТО, розбудовує співпрацю з Японією, Південною Кореєю, Філіппінами, Австралією і Тайванем. А ось республіканці Дональда Трампа — це зовсім інша історія.

Кампанія Трампа ґрунтується на думці про те, що підтримка американського впливу у світі дорого обходиться самим американцям. Мовляв, у США є повно внутрішніх проблем, наприклад нелегальні мігранти чи зростання цін. А Трамп, як прийде до влади, то сфокусується на Америці, закриється від зовнішнього світу, не буде давати гроші іноземним союзникам і всюди домовиться про мир. Як саме він це робитиме — це вже інше питання.

Що тепер?

Якщо при владі залишаться демократи, політика США, скоріш за все, не зміниться — вони люди послідовні. А ось із Трампом все складніше. Його заяви досить часто суперечать одна одній. Але передбачити, що він робитиме в разі перемоги все ж можна. Зрештою, Трамп вже одного разу був президентом — з 2016 до 2020 року і тоді його політика наробила дуже багато шуму. Мільярдер вже тоді перебирав більше влади в руки президента і кардинально міняв зовнішню політику США. Вашингтон тоді почав заявляти, що залишить НАТО, залишив на одинці своїх союзників-курдів у війні в Сирії і навіть шантажував президента Зеленського, погрожуючи зупинити допомогу для України, якщо Київ не допоможе Трампу добути компромат на Байдена (згодом це призвело до процедури імпічменту Трампа).

Сьогодні його погляди не надто різняться. Дональд Трамп заявляв, що США відмовиться захищати союзників по НАТО, якщо ті «не платитимуть», тобто тратитимуть недостатньо коштів на власні армії. Щодо війни між РФ та Україною, то Трамп пообіцяв закінчити її одразу ж, а потім призначив своїм потенційним віцепрезидентом Джей Ді Венса — сенатора, який виступав проти допомоги Києву. Якщо республіканці таки виграють вибори, США можуть припинити всю допомогу й ізолюватися від союзників у світі. 

Це може спонукати авторитарних лідерів, штибу Путіна, лідера Китаю Сі Цзіньпіна, правителя Ірану Аятолли Хаменеї і навіть диктатора Північної Кореї Кім Чен Ина діяти активніше. Якщо почнуться нові війни, чи стануть більш активними вже існуючі, президент Трамп або почне діяти активніше, або США втратять свій вплив. У такому разі, американським союзникам краще приготуватися: ЄС має більше допомагати Україні самостійно, а Японія, Південна Корея, Австралія, Філіппіни і, понад усе, Тайвань, мають бути готовими протистояти Китаю. Але це все — якщо Трампа таки оберуть на другий термін. Вибори президента США будуть в листопаді 2024 року.

Автор статті — Дмитро Спорняк

Фото: pexels

Приєднуйтеся до Спільноти The Ukrainians — підтримуйте розвиток українськомовної журналістики