У кав’ярні, в якій я працювала, завжди панувала приємна атмосфера. Я ніколи не брала вихідних. Любила свою роботу, любила спілкування з людьми. За кілька днів до повномасштабного вторгнення у місті утворювалися кілометрові черги до банкоматів. 

Я знала про жахливу ситуацію на сході, але не вірила, що цей паразит може вразити всю Україну. Не могла їсти, спати. Постійно читала новини. Не могла повірити, що мій дім спробують відібрати. Про всяк випадок зняла трохи готівки. І добре, що це зробила. На ці гроші нам із сім’єю довелося жити ще два місяці. 

23 лютого була моя остання зміна. Наступного ранку я прокинулася вже від вибухів. Коли я побачила мамині очі, то зрозуміла — почалося. Пам’ятаю, я дуже багато плакала. Стояла під душем і плакала. Не вірила що все це — реальність. Ми сиділи у підвалах, після чого моя сестра захворіла, а в мене почалися проблеми зі шкірою. У підвалах було холодно, сиро та дуже страшно. 

За кілька днів магазини були вже порожні. Я боялася, що їжа повністю закінчиться й настане голод. Зізнаюся, навіть зараз, незважаючи на те, що я виїхала чотири місяці тому, страх порожніх магазинів є. Я боюся, що їжі не залишиться. Мого родича росіяни викрали просто з вулиці в підвал. Вони знущалися з нього. Дуже сильно били. Молодий хлопець, він тільки на два роки старший за мене. Кому й що він зробив поганого? Зараз він замкнувся в собі, ні з ким не спілкується.

Я завжди обожнювала Херсон. Останній раз була там 21 лютого. Ми були в кінотеатрі в одному з найкращих херсонських торгових центрів «Фабрика». Тоді я подумала, що треба обов’язково привезти сюди маму й сестру. А вже немає куди везти. І «Фабрики» немає.

Моя кав’ярня досі працює. Колега одного разу відмовилася брати російські гроші. Вона кинула їх окупантам назад. На що вони з насмішкою відповіли: «А ви що, рублі не приймаєте? Ну нічого, скоро будете. Бо ми тут надовго». Пам’ятаю, як під нашим вікном роздавали російську гуманітарку. З балкону ми з мамою кричали: «Та що ж ви робите? За що гинуть наші хлопці?», звертаючись до тих людей, які продають себе за літр олії. Від злості й безсилля хотілося вити. 

Моя сім’я все ще перебуває там, під окупацією. Всі ці місяці я не живу, а існую. Мене не тішить життя в іншій країні, мене нічого не дивує. Я хочу лише одного — перемоги і щасливого майбутнього для українців.

Історію записала Маргарита Нікітіна 

Фото: 1zahid.com

Приєднуйтеся до Спільноти The Ukrainians — підтримуйте розвиток українськомовної журналістики

У перший день повномасштабного вторгнення рф у місті почався великий ажіотаж на продукти. Хліб, цукор, сірники, сигарети — це купували в першу чергу. Наступного дня до одного з моїх магазинів приїхали окупанти. Вибили вікна. Винесли майже все. Брали сигарети, алкоголь, воду, ковбаси, презервативи й печиво.

Продукти почали швидко закінчуватися. Спочатку в нашому місті. А потім вже й в області. Піднялися ціни, у тому числі на закупівлі. Ми ставили мінімальну націнку на товар, але виходило все одно дорого. Великі мережі магазинів мали свої склади й запаси. Малий та середній бізнес сьогодні ледь виживає. Була велика проблема з дизельним пальним. Люди чекають на продукти, а ти фізично не маєш можливості їх доставити. Це доводило до відчаю. 

Окупанти могли прийти до підприємця в магазин або додому зі своїми «пропозиціями». Викручували руки, забирали в підвал. Подальша доля багатьох із цих людей невідома й досі. 

Щоб хоч якось «протягнути» й пропонувати продукти за дешевшими цінами, ми почали співпрацювати з місцевими виробниками. Їздили через блокпости. Там залишалися без значної частини товару. Армія «багатої росії» постійно намагалася пригоститися використовуючи українців. Окупанти перевіряли телефони, змушували роздягатися й шукали на тілі татуювання.

Мій знайомий віз продукти в сусіднє місто. На черговому блокпосту його зупинили росіяни. Між двома окупантами відбувся наступний діалог:

— Давай його вб’ємо й заберемо машину. Будемо грітися й матимемо продукти.

— Нехай ще поживе. 

Різні ситуації були. В одному з магазинів молодий російський солдат пропонував в обмін на продукти свою військову сумку.

Зараз я спілкуюся з багатьма підприємцями мого рідного міста. Сьогодні весь товар завозиться з Криму. Вибору немає. Ціни пропонуються в гривнях та рублях. Невимовно високі. Люди морально й фізично виснажені. Та разом з тим ми чекаємо на ЗСУ та готові працювати й відновлювати економіку нашої держави. 

Історію записала Маргарита Нікітіна

Фото: inlviv.in.ua

Приєднуйтеся до Спільноти The Ukrainians — підтримуйте розвиток українськомовної журналістики

«Російські окупанти продовжують робити рекорди у своєму цинізмі. Тепер вони анонсують проведення рок-концерту на меткомбінаті, де загинули наші Герої. Вчергове вони намагаються відволікти жителів від справжніх проблем картинними заходами,» – наголосили у міськраді.

«Уточнюється, що рашисти “не можуть дати нормальну воду та опалення, але проводять концерти у місті, де ще досі сотні непохованих людей під завалами.»

Фото: sedmitriev

«Ми якось спокійно пораділи тому, що 23-го мама вирішила зробити відносно великий закуп, каже, щось відчувала. Весь день набирали воду, купили свічок, сірників, батарейок, зібрали трошки речей, хоча і не розуміли навіщо — тоді навіть не думали, що будемо кудись тікати», — розповідає дівчина.

Коли російські танки були на в’їзді в місто, вся сім’я із собакою рушили до бабусі. Наступного дня в Мелітополі йшли бої, було чутно вибухи, тому родині довелося ховатися. Після цього вони поверталися додому не більше ніж на годину — «щось прибрати, посіяти, посадити, щоб бачили, що дім не пустує».

Анастасія жила в окупації місяць. У перші дні був повний інформаційний вакуум, окупанти глушили зв’язок, вимикали світло та воду, а магазини розмародерили. Навіть без новин про дії росіян можна було вийти на вулицю і почути, як вони пояснюють дітям, що вони «асвабадітєлі». 

За словами дівчини, окупанти поводили себе відносно спокійно: їздили на своїх машинах із «зетками», стояли містом парами і спостерігали за людьми. У рупори просили містян не виходити на мітинги задля їхньої ж безпеки.

«Але люди все одно виходили, а дії окупантів з кожним разом ставали агресивніші: стріляли, потім почали викрадати людей. Деяких просто вивозили за 30-40 км від міста і залишали без нічого, щоб пішки йшли назад», — зізнається Анастасія. 

Коли мелітопольський голова влаштував штаб з усім необхідним перед палацом культури, то окупанти почали зухвало роздавати «гуманітарну допомогу» на тому ж місці. Кільку в томаті або щось схоже вони давали перші дні, далі були тільки анонси роздачі. 

У приватному секторі квартальним (тамтешні голови ОСББ — ред.) пропонували грошову винагороду за видачу патріотично налаштованих людей. У спальних районах старшим по під’їзду пропонували нагороду за вмовляння мешканців змінити українські паспорти на російські. Для ведення спокійного бізнесу окупанти вимагали «данину».

«Оскільки пенсії не всі отримували на картку, то тим, хто раніше отримував її готівкою, обіцяли 10 тисяч рублів за зміну паспорта і, звісно, подальшу російську пенсію», — каже дівчина. 

Настя вважає, що в перші дні місто показало себе не найкращим чином через новини про мародерства. Але мітинги, які почалися у Бердянську, охопили і Мелітополь. Увесь місяць люди виходили на підтримку України та вільного від рф Мелітополя. 

12 червня окупанти намагалися відзначити день росії, тоді в місті пролунав вибух, у якому звинуватили Україну. На «святкування», окрім зівак, ніхто не прийшов, а знайомі дівчини навіть не збиралися туди йти.

Продукція в магазинах, в основному, приїздить з Криму або з інших окупованих територій, або виробляється в окупації з давно заготованими українськими етикетками. Ціни виросли щонайменше вдвічі.

«До війни цукор 25-28 гривень, зараз 50+. М’ясні вироби коштують 300+ гривень, ліки в основному російські, теж дуже дорогі. Є намагання вводити рублі, тому ціни можуть бути подвійні. Єдине дешеве — городина і черешня, які окупанти не дають вивозити ні в Україну, ні до Криму, через що тонни помідорів, огірків і черешень просто кидають гнити, бо їх неможливо у такому обсязі реалізувати навіть майже за безцінь», — розповідає Анастасія.

Виїжджати Настя одразу не хотіла, бо завадив шок і нерозуміння того, як таке може відбуватися у 21 столітті. Її тітка-волонтерка багато спілкувалася з військовими, тому перші думки про від’їзд з’явилися, коли почали говорити про «другий Маріуполь». Батько Насті дуже хвилювався, адже перебував за кордоном, тітка переживала щодо репресій, бо її чоловік — азовець. На той момент безпечних шляхів покинути місто вже не було, гуманітарних коридорів із Мелітополя не організовували. Коли оголосили найперший, то сім’я вирішила спробувати.

«10 годин — 120 кілометрів, на які раніше витрачалося півтори години максимум, і це нам ще пощастило: через велику кількість машин і людей не було обшуків, просто перевірка документів, хоча вони і бухтіли щось в дусі: «Чего вы уезжаете, все же хорошо, мы вот сами с днр, вы тут ещё замечательно живете», але все одно поскоріше пропускали», — каже Настя.  

На шляху було кілька провокацій: кілька чоловіків на блокпосту говорили українською, але сім’я не наважилася відповідати тим же. Вони перевіряли чоловіків на наявність татуювань, а брата Анастасії сміючись запрошували до себе в армію.

Зараз дівчина перераховує гроші у фонди, а згодом збирається йти до волонтерського штабу. Вірить, що війна скоро закінчиться, адже дуже хоче додому. Анастасія зізнається, що своє майбутнє бачить винятково в Україні. 

«Життя за кордоном як ніколи показало, наскільки я люблю свій дім і наскільки він для мене ідеальний у порівнянні з Європою. Тому я залишу її лише на мандри і відпочинок, а моїм домом нічого, крім України, вже не стане», — зазначає Настя.

Історію записала Єлизавета Хорошева

Фото: nv.ua

Приєднуйтеся до Спільноти The Ukrainians — підтримуйте розвиток українськомовної журналістики

Окупанти зруйнували наші плани стосовно продажу зерна. Ми стикнулися з проблемою високих цін на запчастини та їхнім дефіцитом. З кожним місяцем ставало дедалі гірше. Хтось сіяв соняшник. А хтось взагалі відмовився від землі. Заїхали закупівельники з Криму. За товар пропонували копійки. 

У фермерів Херсонщини сьогодні занепад: не лише моральний, але й фінансовий. Ціни на сільгосппродукцію дуже низькі. Чого не скажеш про паливо, хімію, запчастини. Порушено важливий механізм, який вибудовувався століттями. Окупанти вивозили наш урожай із зерносховищ. Вони неодноразово приїжджали до фермерів додому та вели «роз’яснювальні бесіди». 

Особисто я зіткнувся з проблемою неврожаю. Підрахувавши можливі витрати, я вирішив залишити поле навіть не скошеним. Чимало полів згоріло. Є заміновані. Зараз не бачу перспектив займатись фермерством у таких умовах. Мій знайомий цьогоріч купив нову техніку на 1,5 млн гривень. У результаті обстрілу вона згоріла. Фермери, поля яких розташовані ближче до лінії фронту, припинили діяльність. Знайомий із села Давидів Брід залишив усі поля та розбиту техніку. Там практично мертва земля. 

Весь врожай люди складають у сховища, сподіваючись на підвищення цін. Ще чимало зернових та овочів залишаються на полі. Доводиться жити однією надією. Та тим не менш, наш народ не перемогти. Він працював, працює і буде працювати. Та тільки на благо України.

Історію записала Маргарита Нікітіна

Фото: ecopolitic.com.ua

Жили без світла, тепла, інтернету та зв’язку. Не знали, що відбувається у світі. Магазини в перші дні окупації розікрали. Питної води не було. У хаті не жили. Їжу готували на багатті, а згодом прочистили стару піч у літній кухні. До нас сходилися сусіди, аби приготувати якийсь суп. Ми говорили на різні теми, іноді грали в нарди. У моменти обстрілів я обіймала маму. А вона так лагідно пригортала до себе, як у дитинстві. 

Бачити окупантів на власні очі доводилося часто. Вони поселилися на нашій вулиці. І техніка у них там була. Коли вони побачили у нас рюкзак, мама чесно відповіла, що ми намагалися вийти із селища. «И что, безуспешно?» — із насмішкою запитав окупант. «А что вам тут не нравится, что вы выходить хотели?» — додав другий.

На Благовіщення ми варили шурпу на подвір’ї сусідів. Зібралося чотири сім’ї. Війна зближує. Наприкінці березня до нас приїхав мій дядько. Я заварила нам каву. Ми почули свист. Чашка кави разом зі мною полетіла вниз. Дядько закрив мою голову собою. Ми зрозуміли, що навіть пів хвилини бігу під час обстрілу — це надто довго. 

Тоді снаряд прилетів до сусідів, туди, де ми варили шурпу. Сусід О. — поранений, а сусідка Н. — мертва. На наступний день її ховали. До кладовища домовину довелося котити велосипедом і тачкою. Коли хлопці звідти поверталися, потрапили під обстріл. На щастя, ніхто не постраждав.

Нам повідомили про евакуацію на офіційному рівні. Але на останньому блокпосту окупанти не пропустили автобуси. 

22 квітня вирішили: завтра вранці йдемо звідси. Як виявилося, тоді окупанти ще випускали людей із селища. Ми не брали з собою цінних речей, бо розуміли, що росіяни їх відберуть. Все, що я змогла забрати — телефон, трохи грошей та своїх двох котиків.

Історію записала Маргарита Нікітіна 

Фото надала авторка тексту

Приєднуйтеся до Спільноти The Ukrainians — підтримуйте розвиток українськомовної журналістики

До повномасштабного вторгнення росії у школі №16 їжу для дітей готували на сучасному обладнанні за міжнародними стандартами. Сьогодні кухня облаштована у дворі закладу. «Їжі не вистачає. Її готують у старих металевих каструлях. Продукти зберігаються в неналежних умовах, а дітей наражають на небезпеку», — йдеться у повідомленні Маріупольської міської ради. 

Раніше повідомлялося, що маріупольці отримують лише п’ять літрів питної води на тиждень. Окупанти перешкоджають постачанню світла, води та газу. Нині у заблокованому Маріуполі залишаються понад 100 тис. жителів. 

Фото: Телеграм-канал Маріупольської міської ради

Приєднуйтеся до Спільноти The Ukrainians — підтримуйте розвиток українськомовної журналістики

Як почалася окупація 

13 квітня 2014 року, через 6 днів після окупації Донецька, в Маріуполь вдерлися російські окупанти. Вони захопили адміністративні будівлі, перекрили кілька вулиць у центрі. Наступного дня українська влада оголосила про початок Антитерористичної операції, мета якої — повернення під контроль захоплених міст сходу України.

9 травня колона 72-ї бригади зруйнувала барикади, які терористи поставили в місті, й увійшла до Маріуполя. Озброєні проросійські бойовики вчинили опір. Щоб уникнути ескалації конфлікту та не допустити великої кількості жертв серед місцевих, штаб ухвалив рішення про тимчасове виведення бійців Нацгвардії з міста.

Маріуполь в окупації

У місті панував хаос, стрілянина, мітинги за приєднання до росії. Центр Маріуполя перекрили барикадами, по місту ходили озброєні люди. Батьки не відпускали дітей далеко від дому, за можливості проводжали до школи й зустрічали. 

Звільнення міста

13 червня 2014 року українські силовики почали операцію зі звільнення Маріуполя, в якій брали участь спецпідрозділ МВС «Азов», підрозділи Нацгвардії, дві роти батальйону «Дніпро-1» та бійці 79-ї аеромобільної бригади.

Штурм розпочався близько 5-ї ранку, бій тривав кілька годин. Під час наступу українські захисники ліквідували ключові опорні точки окупантів, знищили їхню техніку та відновили контроль над усіма захопленими спорудами.

За підсумком спецоперації ліквідували кілька терористів та затримали кілька десятків злочинців. Банда «Чечена», одного з лідерів терористів, втекла з Маріуполя за день до операції, переодягнувшись у цивільний одяг. Увечері 13 червня над Маріуполем замайорів синьо-жовтий прапор.

Звільнили тоді — звільнимо й зараз

У 2022 році Маріуполь переживає справжнє пекло. Російські війська оточили місто і почали обстріли з важкої артилерії та літаків. У будинках місцевих жителів зникли вода, електрика, газ і зв’язок. У 10-градусний мороз люди цілодобово ховались у підвалах і готували їжу на вогнищі.

Фактично, зруйноване місто зараз перебуває під окупацією на межі гуманітарної катастрофи. Український народ ніколи не забуде того, що вчинили там росіяни. Ми обов’язково повернемо Маріуполь.

Фото: armyinform.com.ua

Приєднуйтеся до Спільноти The Ukrainians — підтримуйте розвиток українськомовної журналістики.

Викрадення майна

Росіяни вивозять з Маріуполя тролейбуси, медичну техніку та дитячі майданчики у так звану квазіреспубліку «днр».

Гуманітарна допомога

Щоб отримати гуманітарку, маріупольці мають записатися в чергу на 2-3 дні вперед. Проте це не є гарантією отримання допомоги. У день своєї черги люди заздалегідь стають у живу чергу з 300 осіб. Якщо пощастить, вони все ж отримують їжу поганої якості, яка швидко зіпсується без холодильника.

Пенсія у рублях

Окупанти почали видавати пенсії маріупольцям у рублях. Переведена в гривні, вона складає 2,6 тисячі. Черга на видачу грошей подібна до ситуації з чергою на гуманітарну допомогу, вона розписана до кінця місяця.

Фільтрація

Окупанти зупинили процес фільтрації у Маріуполі. Тепер маріупольці мусять їхати організованими автобусами або власними авто в ті населені пункти, де фільтрацію проводять. Люди по кілька днів очікують на фільтрацію зі страхом бути депортованими до рф.

Пожежа на «Сателіті»

Через рашистів загорівся завод «Сателіт» — знищено кілька тисяч тонн соняшникового насіння та олії. Пожежа здійнялася «внаслідок експерименту з відновлення електрики».

Відновлення Маріуполя

ЄС допоможе відновити український Маріуполь. Про це повідомляє Маріупольська міська рада з посиланням на слова Глави Європейської комісії Урсули фон дер Ляйєн.

Фото: ft.com

Приєднуйтеся до Спільноти The Ukrainians — підтримуйте розвиток українськомовної журналістики