Чому уряд УНР був не готовий до битви?
У грудні 1917-го радянська Росія почала відкриту агресію проти Української Народної Республіки (УНР). Усе — через проголошення Україною самостійності. Спершу Москва створила окремий «український червоний уряд» із центром у Харкові, що фактично розв’язав війну проти незалежної частини держави. Після цього Москва спрямувала війська — балтійських моряків та червоноармійців-найманців зі своїх міст.
У середині січня більшовики захопили майже все Лівобережжя і просувалися в бік Києва. За таких обставин Центральна Рада 22 січня 1918-го проголосила незалежність УНР.
Наприкінці січня обидві радянські армії з’єдналися під командуванням Муравйова й почали рухатися в київському напрямі. Муравйов казав: «Якщо буде потрібно, нічого не пошкодую: каменя на камені не залишу в Києві. Мешканців не жаліти, вони нас не жаліли, терпіли хазяйнування гайдамаків. Ми їх усіх перестріляємо та переріжемо. Ми їм покажемо, нема чого боятися кровопускання. Хто не з нами — той проти нас. Ви, доблесні товариші, ви мені допоможете взяти Київ, а там будете нагороджені…».
Українське командування, яке очікувало наплив основної сили з полтавського боку і спрямувало туди основні сили, було розгубленим. У них не було боєздатної армії, яка б чинила росіянам опір.
На допомогу уряду УНР приходять студенти й гімназисти. На зборах Київського університету святого Володимира створили курінь Січових Стрільців.
«Розгардіяш, який тоді панував у Києві, відбився навіть у такій дрібниці, як одягнено й озброєно студентську сотню. Кожний одержав з одягу — штани, подерту шинелю і якусь арештантську шапку… Не ліпше виглядала зброя: старі, поржавілі рушниці… І це все в той час, як місяць після того большевики, захопивши помешкання школи, знайшли там повні склади новеньких чобіт, одягу, не кажучи вже про амуніцію та зброю» (зі спогадів учасника бою Ігоря Лоського, «Герої Крут. Лицарський подвиг юних українців 29 січня 1918 року»).
Тривалий час найбільш боєздатним українським підрозділом на території Чернігівщини був загін сотника Аверкія Гончаренка з 1-ї Української військової юнацької школи. 25-27 січня вони разом з іншими військовими частинами та добровольцями героїчно утримували важливу залізничну станцію Бахмач на кордоні УНР і Росії. Проте без артилерії та під загрозою оточення, захисники змушені були відійти до станції Крути й почати підготовку її оборони.
Підкріплення з Києва — новоствореного студентського куреня, куди ввійшли добровольці-студенти під орудою Омельченка — прибуло 27 січня.
Як згадують бій його учасники та чому почали відступ?
Уранці 29 січня 1918 року почався наступ на українські укріплення чотиритисячного загону більшовицьких червоногвардійців з тодішнього Петрограда та Москви. В українському війську було чотири сотні Першої юнацької школи імені Богдана Хмельницького та перша сотня Студентського куреня Січових стрільців (разом понад 500 воїнів і 20 старшин). Вони мали на озброєнні 16 кулеметів і саморобний бронепоїзд — звичайну артилерійську гармату та гвинтівки. До них приєдналися близько 80 добровольців із загону Вільного козацтва з Ніжина. Росіяни вдесятеро переважали, а також мали бронепотяг та артилерію.
Повернемося до спогадів безпосередніх учасників бою. Ось як пише про бій під Крутами київський студент Левко Лукасевич у своїй книжці «Роздуми на схилку життя»:
«Вологе повітря хмурного 29 січня 1918 року зустріло нас, промерзлих, у шанцях після неспокійної ночі… Маючи сили, що переважали, їхня лінія виходила поза нашу з наміром оточити, проти чого ставили спротив наші юнаки на лівому й правому крилах. Від дев’ятої години ранку ворог почав обстрілювати наші позиції сильним рушничним вогнем. Потім розпочав артилерійську підготовку, яка тривала майже до кінця бою…
У міжчасі ворог кулеметним вогнем знищив наш зв’язок із правим відтинком [що складався з учнів та студентів, мало обізнаних з військовою справою та зброєю — авт.]. Наш старшина не знав, що там діється. Можливо, за допомоги розвідки більшовики це довідалися та оточили правий відтинок із трьох боків…
Це був дуже тяжкий відступ. Набоїв ставало щораз менше. Рушниці багатьох стрільців перегрілися і перестали стріляти. Вони, як і менш досвідчені стрільці, віддавали набої кращим, а самі вдягали на рушницю багнет, як останню зброю, і понуро та безстрашно відступали під кулями ворога».
Під тиском супротивника українські бійці організовано відійшли до ешелонів та вирушили у бік Києва, руйнуючи колії залізниці. Але одна студентська рота з 27 юнаками заблукала в темряві й повернулася до станції Крути, яку на той час уже зайняли більшовики. Хлопці потрапили у полон, зазнали катувань і були страчені.
Після розстрілу полонених більшовики заборонили місцевим поховати тіла загиблих. Лише після звільнення Києва, за наказом українського уряду, 19 березня 1918 року відбувся урочистий обряд поховання на Аскольдовій могилі.
Загалом у битві під Крутами, за різними підрахунками, загинуло від 70 до 100 бійців українських сил. Втрати більшовиків сягали 300 воїнів.
Яке значення мав бій під Крутами?
Відважність українських воїнів зупинила наступ більшовиків на Київ, коли тривали перемовини між УНР і країнами Четверного союзу (Німеччиною, Австро-Угорщиною, Туреччиною та Болгарією), у результаті яких 9 лютого 1918-го підписали мирний договір. Це був перший договір, що визнавав УНР самостійною державою і суб’єктом міжнародних відносин.
Водночас більшовицькі війська Муравйова підійшли до Києва, де 11 лютого 1918 року проголосили Українську Робітничо-Селянську Республіку та її Народний секретаріат.
Але на початку березня, завдяки підтримці німецьких та австро-угорських військ, українці визволили Київ, а у квітні — майже всю Україну.
Ілюстрація: kruty.org.ua
Приєднуйтеся до Спільноти The Ukrainians — підтримуйте розвиток українськомовної журналістики
Авторка тексту: Олена Суліковська
Важливе 
