Студенти проти більшовиків

29 січня на станції Крути більшовицький наступ зупинили українські частини, до яких підійшло підкріплення. Участь у бою брали чотири сотні 1-ї Київської юнацької школи імені Богдана Хмельницького та 1-ша сотня Студентського куреня Січових стрільців (разом понад 500 воїнів і 20 старшин). На озброєнні вони мали 16 кулеметів і саморобний бронепоїзд — звичайна артилерійська гармата, встановлена на залізничній платформі та гвинтівки. До них приєдналися близько 80 добровольців із загону Вільного козацтва з Ніжина.

Цитата. «Треба за всяку ціну спинити той похід, який може призвести Україну до страшної руїни і довговічного занепаду. Хай кожен студент-українець пам’ятає, що в цей час злочинно бути байдужим», — закликали до боротьби у публікації газети «Нова Рада». 

Під тиском ворога більшості українських підрозділів довелося відступити до ешелонів на станції неподалік. Відходячи, вони встигли зруйнувати та пошкодити частину залізничного полотна. Проте одна студентська чота, 27 юнаків, заблукавши у темряві, повернулася до станції Крути. Там вже були більшовики. Вони взяли українців у полон, катували їх, а потім стратили. 

Попри трагедію, захисники Крут виконали своє завдання: їхній героїзм дозволив УНР виграти час для організації оборони Києва та укладення Берестейського миру, який закріпив міжнародне визнання України.

Пам’ять про героїв

19 березня 1918 року тіла полеглих студентів перевезли до Києва й урочисто поховали на Аскольдовій могилі. 

«На Аскольдовій Могилі

Поховали їх —

Тридцять мучнів українців,

Славних молодих…

На Аскольдовій Могилі

Український цвіт —

По кривавій по дорозі

Нам іти у світ»

Писав у вірші «Пам’яті тридцяти» про подвиг юнаків Павло Тичина. На державному рівні День пам’яті героїв Крут відзначають щорічно 29 січня з 2003 року.

У різних куточках України споруджені меморіали та пам’ятники на честь героїв битви. Зокрема, й на самій станції Крути діє музей, де відвідувачі можуть дізнатися більше про історію бою, побачити реконструкції подій та зрозуміти значення цього дня для національної пам’яті.

Цитата. «Коли ми справді бажаємо бути вільними, коли бажаємо бути самостійними, то в першу чергу ми повинні шанувати пам’ять борців за цю волю і самостійність, бо невже ми справді дійшли до того, що одна частина з нас несе без вагання і сумніву своє життя, а друга не може навіть спромогтись на те, щоб вшанувати пам’ять їхню?!», — писали в одній з газет у 1918 році.

Автор тексту: Гайдар Христина

Ілюстрація: kruty.org.ua

Приєднуйтеся до Спільноти The Ukrainians — підтримуйте розвиток українськомовної журналістики

Чому уряд УНР був не готовий до битви?

У грудні 1917-го радянська Росія почала відкриту агресію проти Української Народної Республіки (УНР). Усе — через проголошення Україною самостійності. Спершу Москва створила окремий «український червоний уряд» із центром у Харкові, що фактично розв’язав війну проти незалежної частини держави. Після цього Москва спрямувала війська — балтійських моряків та червоноармійців-найманців зі своїх міст. 

У середині січня більшовики захопили майже все Лівобережжя і просувалися в бік Києва. За таких обставин Центральна Рада 22 січня 1918-го проголосила незалежність УНР.

Наприкінці січня обидві радянські армії з’єдналися під командуванням Муравйова й почали рухатися в київському напрямі. Муравйов казав: «Якщо буде потрібно, нічого не пошкодую: каменя на камені не залишу в Києві. Мешканців не жаліти, вони нас не жаліли, терпіли хазяйнування гайдамаків. Ми їх усіх перестріляємо та переріжемо. Ми їм покажемо, нема чого боятися кровопускання. Хто не з нами — той проти нас. Ви, доблесні товариші, ви мені допоможете взяти Київ, а там будете нагороджені…». 

Українське командування, яке очікувало наплив основної сили з полтавського боку і спрямувало туди основні сили, було розгубленим. У них не було боєздатної армії, яка б чинила росіянам опір. 

На допомогу уряду УНР приходять студенти й гімназисти. На зборах Київського університету святого Володимира створили курінь Січових Стрільців.

«Розгардіяш, який тоді панував у Києві, відбився навіть у такій дрібниці, як одягнено й озброєно студентську сотню. Кожний одержав з одягу — штани, подерту шинелю і якусь арештантську шапку… Не ліпше виглядала зброя: старі, поржавілі рушниці… І це все в той час, як місяць після того большевики, захопивши помешкання школи, знайшли там повні склади новеньких чобіт, одягу, не кажучи вже про амуніцію та зброю» (зі спогадів учасника бою Ігоря Лоського, «Герої Крут. Лицарський подвиг юних українців 29 січня 1918 року»).

Тривалий час найбільш боєздатним українським підрозділом на території Чернігівщини був загін сотника Аверкія Гончаренка з 1-ї Української військової юнацької школи. 25-27 січня вони разом з іншими військовими частинами та добровольцями героїчно утримували важливу залізничну станцію Бахмач на кордоні УНР і Росії. Проте без артилерії та під загрозою оточення, захисники змушені були відійти до станції Крути й почати підготовку її оборони.

Підкріплення з Києва — новоствореного студентського куреня, куди ввійшли добровольці-студенти під орудою Омельченка — прибуло 27 січня. 

Як згадують бій його учасники та чому почали відступ?

Уранці 29 січня 1918 року почався наступ на українські укріплення чотиритисячного загону більшовицьких червоногвардійців з тодішнього Петрограда та Москви. В українському війську було чотири сотні Першої юнацької школи імені Богдана Хмельницького та перша сотня Студентського куреня Січових стрільців (разом понад 500 воїнів і 20 старшин). Вони мали на озброєнні 16 кулеметів і саморобний бронепоїзд — звичайну артилерійську гармату та гвинтівки. До них приєдналися близько 80 добровольців із загону Вільного козацтва з Ніжина. Росіяни вдесятеро переважали, а також мали бронепотяг та артилерію.

Повернемося до спогадів безпосередніх учасників бою. Ось як пише про бій під Крутами київський студент Левко Лукасевич у своїй книжці «Роздуми на схилку життя»: 

«Вологе повітря хмурного 29 січня 1918 року зустріло нас, промерзлих, у шанцях після неспокійної ночі… Маючи сили, що переважали, їхня лінія виходила поза нашу з наміром оточити, проти чого ставили спротив наші юнаки на лівому й правому крилах. Від дев’ятої години ранку ворог почав обстрілювати наші позиції сильним рушничним вогнем. Потім розпочав артилерійську підготовку, яка тривала майже до кінця бою…

У міжчасі ворог кулеметним вогнем знищив наш зв’язок із правим відтинком [що складався з учнів та студентів, мало обізнаних з військовою справою та зброєю — авт.]. Наш старшина не знав, що там діється. Можливо, за допомоги розвідки більшовики це довідалися та оточили правий відтинок із трьох боків…

Це був дуже тяжкий відступ. Набоїв ставало щораз менше. Рушниці багатьох стрільців перегрілися і перестали стріляти. Вони, як і менш досвідчені стрільці, віддавали набої кращим, а самі вдягали на рушницю багнет, як останню зброю, і понуро та безстрашно відступали під кулями ворога».

Під тиском супротивника українські бійці організовано відійшли до ешелонів та вирушили у бік Києва, руйнуючи колії залізниці. Але одна студентська рота з 27 юнаками заблукала в темряві й повернулася до станції Крути, яку на той час уже зайняли більшовики. Хлопці потрапили у полон, зазнали катувань і були страчені.

Після розстрілу полонених більшовики заборонили місцевим поховати тіла загиблих. Лише після звільнення Києва, за наказом українського уряду, 19 березня 1918 року відбувся урочистий обряд поховання на Аскольдовій могилі.

Загалом у битві під Крутами, за різними підрахунками, загинуло від 70 до 100 бійців українських сил. Втрати більшовиків сягали 300 воїнів.

Яке значення мав бій під Крутами?

Відважність українських воїнів зупинила наступ більшовиків на Київ, коли тривали перемовини між УНР і країнами Четверного союзу (Німеччиною, Австро-Угорщиною, Туреччиною та Болгарією), у результаті яких 9 лютого 1918-го підписали мирний договір. Це був перший договір, що визнавав УНР самостійною державою і суб’єктом міжнародних відносин. 

Водночас більшовицькі війська Муравйова підійшли до Києва, де 11 лютого 1918 року проголосили Українську Робітничо-Селянську Республіку та її Народний секретаріат.

Але на початку березня, завдяки підтримці німецьких та австро-угорських військ, українці визволили Київ, а у квітні — майже всю Україну. 

Ілюстрація: kruty.org.ua

Приєднуйтеся до Спільноти The Ukrainians — підтримуйте розвиток українськомовної журналістики

Авторка тексту: Олена Суліковська

Похід тривав п’ять місяців — з 6 грудня 1919 по 6 травня 1920 років. Це — одна з найбільш героїчних і успішних бойових операцій часів Української революції. Військові УНР провели понад 50 успішних боїв у Житомирській, Київській, Черкаській, Миколаївський, Одеській та інших областях України.

Чому виник «Трикутник смерті»?

Після 6 листопада 1919 року головнокомандувачі Української Галицької Армії таємно від Наддніпрянської (УНР) підписали договір з росіянами під проводом Денікіна. Це сталося через переговори УНР з Польщею, яка прагнула визнання за нею території Східної Галичини. На півдні та сході України діяла Добровольча армія Денікіна, на заході ― поляки, на півдні ― «червоні». На клаптику землі між Любарем, Чорториєю та Мирополем залишалася Армія УНР.

Нестача їжі, зимового одягу, зброї та епідемія тифу неабияк підкосили її боєздатність. Воїни залишилися без жодної перспективи утримувати фронт та вести бойові дії. На фоні цього 4-6 грудня 1919 року в Чорториї відбулися військові наради. Командувач Василь Тютюнник запропонував, пройти рейдом по українській території, яку окупували «білі» та «червоні». А навесні — підняти повстання.

«Згідно з цією ухвалою, військо мало перекинутися на вороже запілля, дезорганізувати ворожі «тили», комунікацію й засоби зв’язку, організувати повстанський рух, підтримати серед населення віру в справу нашу, а найголовніше — переховати до наступної весни кадри армії», — писав Михайло Омелянович-Павленко (з книги «У 50-річчя Зимового походу армії УНР»).

Як розвивалися події?

Перший Зимовий похід армії УНР почався 6 грудня 1919 року. Перед цим військо поділили на чотири збірні групи: Запорізьку, Київську, Волинську та 3-ю Стрілецьку дивізію. За приблизними підрахунками в армії було 10 тисяч воїнів, озброєних двома тисячами шабель та 12-ма гарматами. Отже, до бою були здатні лише дві тисячі осіб, йдеться в книзі Олександера Доценка «Зимовий похід 6.XII.1919 — 6.V.1920».

На початку армія УНР вирушила тилами Добровольчої Армії Антона Денікіна в напрямку Козятин — Гайсин — Вінниця — Хмільник. Там вона завдала несподіваних і відчутних ударів з мінімальними для себе втратами. УГА не дотрималася угоди з денікінцями й допомагала в цьому поході зброєю та кіньми. 

У грудні 1919 ― березні 1920-х українські війська знищували ворожі гарнізони й формування білогвардійців та «червоних», пройшли Єлисаветградщиною (сучасний Кропивницький), Дніпром, осіли в Умані, Черкасах, Смілі та інших містах. Під час походу командувачі підтримували постійний зв’язок з Урядом та Петлюрою. 

Завдяки маневрам бійці Української Армії двічі проривали більшовицький фронт, руйнували засоби комунікації, здобули кількадесят міст та захопили тисячі полонених.

6 травня 1920 року в районі Ямполя Армія УНР з’єдналася з іншими українськими частинами, які визволяли Україну від більшовиків. А через два дні — 8 травня 1920 року — українські військові пройшли парадом центром визволеного Києва.

Які наслідки й значення Першого зимового походу?

Армія, яка була на межі знищення, виконала своє завдання, завдяки чому піднявся бойовий дух. Українські військові вперше застосували партизанські методи боротьби до ворога, який переважав кількістю та озброєнням. Згодом цей досвід успішно застосовувала УПА.

Перший зимовий похід на певний час зберіг елементи державності — владу, населення й територію. До того ж боєздатність армії посилювала вплив української делегації на переговорах з поляками у Варшаві. 

Українці переживали піднесення національної свідомості. Так більшовики у 1920 році змінили свою тактику, підтримавши політику «українізації». Через ослаблений тиск розвивалася українська культура. Це були сприятливі умови для українського відродження 20-х років. 

Нині пам’ять про звитягу учасників Зимового походу повертається. Це ім’я з серпня 2019 року носить 28-а окрема механізована бригада Сухопутних військ ЗСУ. Також у місті Ананьїв на Одещині відкрили перший в Україні пам’ятник із зображенням залізного хреста лицарів Зимового походу.

Текст підготувала Олена Суліковська.

Малюнок: Федір Грінченко.

Вперше український прапор внесли у залу Верховної ради 23 серпня 1991 року. За два тижні синьо-жовтий стяг вже майорів над будівлею парламенту. 18 вересня того ж року підписали постанову про дозвіл використання прапору «на протокольних заходах». І вже 28 січня 1992 року постанова Верховної Ради затвердила Державний статус синьо-жовтого прапора. Проте, остаточно прапор затвердили у 20 статті Конституції України у 1996 році. Щороку 23 серпня в Україні відзначають День прапора.

Походження

Перші згадки про поєднання традиційних українських кольорів датуються 1256 роком, а саме — на гербі Львова із жовтим левом на блакитному фоні. Однак, такі кольори українського прапора як національні символи затвердилися лише у XIX столітті під час «Весни народів» – визвольного руху в Галичині та Буковині. У червні 1848 року такий стяг вперше підняли над львівською ратушею. Синьо-жовтий прапор на Наддніпрянщині, яка була у складі Російської імперії, з’явився пізніше, після революції 1905-1907 років.

Яким прапор був раніше

Прапори почали активно використовувати саме за козацьких часів. Тоді вони слугували знаком для збору війська, і зазвичай були яскраво-червоними. Відповідно до історичного періоду, на козацьких бойових прапорах або «корогвах» зображали польського або двоголового російського орла зі Спасителем та Архангелом Михаїлом на полотнищі.

У 1918 році Центральна Рада ухвалила закон про державний жовто-блакитний прапор для УНР. Згодом, під час гетьманату Павла Скоропадського, кольори змінили на синій та жовтий.

СРСР не погоджувалася з традиційною синьо-жовтою палітрою українського стяга, тож УРСР мала три прапори впродовж свого існування. Перший варіант – червоне полотнище із золотою абревіатурою УСРР. Другий – червоний прапор із молотом, серпом та червоною п’ятикутною зіркою. Третій – червоно-блакитний стяг із золотим серпом, молотом та п’ятикутною червоною зіркою.

Авторка тексту: Єлизавета Баурда

Фото: espreso.tv

Приєднуйтеся до Спільноти The Ukrainians — підтримуйте розвиток українськомовної журналістики

Детальніше. Дню Соборності України присвячена щорічна акція «Живий ланцюг Соборності». Учасники акції символічно об’єднують береги Дніпра «живим ланцюгом» на мосту Патона у Києві, рухаючись назустріч двома колонами — з лівого берега (символізує Українську Народну Республіку) та з правого берега (символізує Західноукраїнську Народну Республіку). Мета акції — нагадати про Акт Злуки.

Проголошення Акту Злуки: як це було?

«Першу річницю незалежності України, тобто 22 січня, уряд оголосив загальнонаціональним святом та вихідним днем. Від ранку Київ набув урочистого вигляду. На всіх будинках майоріли українські прапори, а на балконах вивішувались килими й полотна з яскравими українськими візерунками. Ялинкові гірлянди переплітались національними стрічками. На балконах урядових будинків можна було побачити портрети і бюсти Шевченка, портрети Хмельницького та Мазепи. При вході з Володимирівської вулиці на Софіївську площу збудували тріумфальну арку, яку прикрасили гербами Наддніпрянщини і Галичини.

Об 11.00 на площі — під музику — почали вишиковуватись у чотирикутник українські військові частини, зокрема артилерія і кулеметні команди. О 12:00 під звуки оркестру і вигуки «Слава!», попід тріумфальну арку, приїхали члени Директорії і Ради Міністрів УНР, делегація ЗУНР, делегати Трудового конгресу, представники дипломатичного корпусу. Оркестр заграв національний гімн. Знову зазвучали гучні вигуки «Слава!» На весь Софійський майдан прозвучали ключові слова 22 січня 1919 року: «Од нині воєдино зливаються століттям одірвані одна від одної частини Єдиної України — Західно-Українська Народня Республика (Галичина, Буковина й Закарпаття) і Наддніпрянська Велика Україна».

Копайте глибше:

• За день до Злуки: війна на кілька фронтів та чвари у керівництві українських республік (Громадське)
• В оці тайфуна. Як проголосили Акт Злуки (Історична правда)

Фото: kyivnews.24tv.ua

Детальніше. Дню Соборності України присвячена щорічна акція «Живий ланцюг Соборності». Учасники акції символічно об’єднують береги Дніпра «живим ланцюгом» на мосту Патона у Києві, рухаючись назустріч двома колонами — з лівого берега (символізує Українську Народну Республіку) та з правого берега (символізує Західноукраїнську Народну Республіку). Мета акції — нагадати про Акт Злуки.

Проголошення Акту Злуки: як це було?

«Першу річницю незалежності України, тобто 22 січня, уряд оголосив загальнонаціональним святом та вихідним днем. Від ранку Київ набув урочистого вигляду. На всіх будинках майоріли українські прапори, а на балконах вивішувались килими й полотна з яскравими українськими візерунками. Ялинкові гірлянди переплітались національними стрічками. На балконах урядових будинків можна було побачити портрети і бюсти Шевченка, портрети Хмельницького та Мазепи. При вході з Володимирівської вулиці на Софіївську площу збудували тріумфальну арку, яку прикрасили гербами Наддніпрянщини і Галичини.

Об 11.00 на площі — під музику — почали вишиковуватись у чотирикутник українські військові частини, зокрема артилерія і кулеметні команди. О 12.00 під звуки оркестру і вигуки «Слава!», попід тріумфальну арку, приїхали члени Директорії і Ради Міністрів УНР, делегація ЗУНР, делегати Трудового конгресу, представники дипломатичного корпусу. Оркестр заграв національний гімн. Знову зазвучали гучні вигуки «Слава!» На весь Софійський майдан прозвучали ключові слова 22 січня 1919 року: «Од нині воєдино зливаються століттям одірвані одна від одної частини Єдиної України — Західно-Українська Народня Республика (Галичина, Буковина й Закарпаття) і Наддніпрянська Велика Україна».

Копайте глибше:

• За день до Злуки: війна на кілька фронтів та чвари у керівництві українських республік (Громадське)
• В оці тайфуна. Як проголосили Акт Злуки (Історична правда)

Фото: kyivnews.24tv.ua