У статті «Реабілітація духовності. Парадокс Івана Миколайчука» Лариса Брюховецька пише:

«Час його з’яви для мистецтва кіно був часом зоряним. Ще да­леко було до тої творчої дегра­дації, яку кінематограф пережи­ває нині. Насичений інтелектом та енергією Бергмана, Фелліні, Куросави, Антоніоні, він вабив до себе багатьох шанувальників. За­хоплені можливістю творення на екрані матеріального світу в усій повноті й автентичності, адепти кіно насолоджувалися його могутністю, вмінням вбирати в себе й випромінювати з екрану повно­ту життя, безмежжя інформації».

Складно не погодитись! «Новини здорової людини» та «Постріл»пропонують відсвяткувати уродини митця переглядом його кінострічок

«Сон», 1964 рік

Стрічка, у якій Миколайчук зіграв Тараса Шевченка. Молодого поета як автора провокативних та розбишацьких віршів викликають на допит. Без покори й пояснень він продовжує писати поезії та кепкувати. За це Шевченкові забороняють друкуватись і віддають його в солдати.

«Сон» — фільм-роздум Кобзаря про Батьківщину, свій народ, свободу та кріпацтво. Радянська пропаганда намагалася надати стрічці своїх сенсів, буцімто кіно «викриває святих отців» та є глибоко атеїстичним. Насправді ж Шевченко постає не лише як атеїст, а і як бунтар та справжній гуманіст.

«Тіні забутих предків», 1964

Певно, найпопулярніше кіно за участі Миколайчука. Він міг би не потрапити до команди, адже на момент прослуховування був затверджений інший актор. Але талант, харизма та автентичність образу хлопця справили на знімальну групу фантастичне враження.

Зйомки фільму відбувалися в справжніх гуцульських хатах Криворівні, що на Франківщині, адже саме там Михайло Коцюбинський писав свою повість.

Стрічка посідає перше місце в рейтингу «100 найкращих фільмів в історії українського кіно». У перший рік прокату фільм переглянули 8,5 млн глядачів. Гарвардський університет додав стрічку до списку обовʼязкових для перегляду студентам, які претендують на вищий ступінь у кінознавстві.

«Анничка», 1968

Події фільму відбуваються в 1943 році. Молода гуцулка, яка випадково опинилася на місці недавніх боїв, знаходить пораненого. Дівчина його лікує та… закохується. Утворюється любовний трикутник. 

У смт Верховина в хаті, де відбувалися зйомки, у 2016 році облаштували музей фільму «Анничка».

У стрічці не бракує ані драми, ані колориту. Чого вартує лише виконання Миколайчуком пісні «Кедь ми прийшла карта».

«Вавілон ХХ», 1979

Миколайчук виступає не лише в ролі актора, але й режисера. Події стрічки показані крізь дещо незвичну призму: неначе через завісу народного сказання. Натхнення для зображення світу «Вавілона» Миколайчук переважно шукав на картинах хорватського художника-примітивіста Івана Генералича. Для зйомки нічних сцен використовував інфрачервону плівку, що додавало атмосферності.

Це — гурманське кіно, зняте за мотивами роману Василя Земляка «Лебедина зграя». Створене в часи, коли українське поетичне кіно переслідувала радянська цензура. За класикою жанру, «Вавілон ХХ» у 1974 розкритикували і заборонили. Показ відбувся лише в 1980 році.

«Білий птах з чорною ознакою», 1970

«Наше діло дзвонити. А буде світанок чи ні — це вже Його діло…» Розповідає про трагічну історію сімʼї Дзвонарів. Події фільму охоплюють 1937—1947 роки. Хоч режисером та сценаристом був Юрій Іллєнко, ідея належала саме Іванові Миколайчуку. Він зіграв там одну з головних ролей, а також добирав музичний супровід.

Кілька разів у стрічці можна почути уривок з української народної: «Причесав си, прилизав си, в білі штани вбрав си, як увидів дівчиноньку — на дорозі… сів». Приголомшливо, наскільки яскравий, свіжий та сучасний вигляд має кіно і в наші дні.

«Пропала грамота», 1983

Це класика, панове! А українська класика традиційно ставала забороненою. Виробництво завершили ще 1972 року, але вперше фільм представили лише на початку 1980-х. Відразу після показу стрічки партійним чиновникам-цензорам 1972 року її заборонили до показу. Вона пролежала на полиці 10 років.

Проти оповідань Гоголя сценарій фільму — практично окремий твір. За словами сценариста Івана Драча, «переписував текст разів сім чи вісім — то керівників не влаштовували якісь шматки, то через брак коштів доводилося викидати цілі епізоди. Від Гоголя в результаті лишилося дуже мало».

Любовну лінію запозичено трошки в Олекси Стороженка, трошки — у Квітки-Основʼяненка та з народних притч.

«Така пізня, така тепла осінь», 1981

Тут Миколайчук — і актор, і сценарист, і режисер. Красиве та колоритне кіно, у якому головний герой після довгої еміграції повертається на рідну землю в пошуках щастя.

Після «Вавілона ХХ» Миколайчук знову звертається до болючих на той час питань національної самосвідомості. Але не без притаманного йому гумору. Вважаємо це кіно також напрочуд поетичним, адже кожен кадр із його емоціями та теплотою можна зупиняти та розглядати. Справжнє естетичне задоволення!

«Київські мелодії», 1967

Сподобається усім, хто закоханий у столицю. Це — короткометражний музичний ліричний фільм режисера Ігоря Самборського, де головну роль зіграв навіть не Миколайчук, а зимовий Київ.

Молодий композитор після безсонної ночі в пошуках натхнення для нової мелодії відправляється на прогулянку по засніженому місту… Музичною темою стрічки стала відома нам пісня «Два кольори».

«Кіно здавалося мені мистецтвом високим і витонченим. А найбіль­ше приваблювало те, що на ек­рані слово вже не мало такої вла­ди над актором, як на театральній сцені. Мене вразило, що великі і найбільш напружені, найбільш емоційні епізоди могли розіграти­ся без будь-яких слів, що природ­ною, «нефорсованою» пластикою можна передати найтонші й найневловиміші нюанси, і найбільше потрясіння — крупний план, коли бачиш очі людини і в них читаєш все».

Фото: 5.ua

Приєднуйтеся до Спільноти The Ukrainians — підтримуйте розвиток українськомовної журналістики.