З першої спроби дестабілізації ситуації в Криму у 2003-му, конфлікту з приводу спорудження Росією дамби в Керченській протоці до острова Тузла, до окупації півострова пройшло 10 років. 

26 лютого 2014 року тисячі кримських татар, українців та інші небайдужі на свій страх і ризик вийшли на мітинг на підтримку територіальної цілісності України, організований Меджлісом кримськотатарського народу та рухом «Євромайдан Крим». Водночас під стінами Верховної Ради АРК того дня зібралися й представники проросійських організацій. Між проукраїнськими та проросійськими учасниками мітингів сталися сутички. Тоді загинули 2 людини. Наступного дня озброєні російські спецпризначенці захопили будівлі Верховної Ради АРК та Ради міністрів АРК у Сімферополі, фактично, відбулася окупація півострова. 

Міжнародні організації визнали окупацію та анексію Криму незаконними та засудили дії Росії. Проти країни-агресорки запровадили низку економічних санкцій. 27 березня 2014 року була прийнята резолюція Генеральної Асамблеї ООН «Територіальна цілісність України», в якій, зокрема, підкреслюється, що референдум у Криму і Севастополі не має законної сили. Резолюцію підтримали 100 країн, 11 проголосували проти, 58 утримались. Проти проголосували Білорусь, Болівія, Венесуела, Вірменія, Зімбабве, Куба, Нікарагуа, Північна Корея, Росія, Сирія, Судан.

26 лютого 2020 року Президент України Володимир Зеленський підписав Указ №58/2020, про День спротиву окупації Автономної Республіки Крим та міста Севастополя. Уже 9-й рік поспіль основне гасло цього дня — «Спротив триває». 

Як насправді відбувалася окупація Криму та які історичні передумови слугували швидкій та безболісній для Росії окупації півострова?

Історик та уродженець півострова Ігор Кошіль розповідає: «З історичного погляду перша анексія Криму відбулась ще у 1783 році, коли Російська імперія порушила міжнародну угоду, яка гарантувала незалежність Кримського Ханства. 

Після краху імперії у 1917 році Україна неодноразово намагалася встановити контроль над Кримом, одна з таких спроб ледве не увінчалася успіхом і увійшла в історію нашої держави як похід Петра Болбочана, проте втримати півострів так і не вдалося: більшовицькі війська у 1921 році оголошують півострів  Кримською АРСР, так званою  національно-територіальною автономією у складі СРСР. 

Під час Другої світової у травні 1944 року СРСР депортує кримських татар, а 30 червня 1945 року Кримську АРСР скасують та приєднають до Російської РФСР у статусі звичайної області. 

За часів «відлиги» Кримську область, зважаючи на тісні історичні та економічні зв’язки, передали до складу Української РСР. Це питання і досі викликає багато дискусій, але точно знаємо одне — все відбулося згідно з законами того часу.

Після краху радянської імперії Крим обрав свій шлях: незалежність у складі України. 

Водночас відновлення Кримської автономії багато хто сприйняв як бомбу уповільненої дії, наголошуючи на тому, що вона не розв‘язує історичних та національних проблем регіону».

Крим у період Незалежної України: від Тузли до окупації півострова. Хронологія подій. 

Сцена 1: Перша криза у російсько-українських стосунках. На Тузлу відреагували, а на окупацію  у 2014-му — ні

Вересень 2003. Навколо острова Тузла, площею 3 км², починає здійматися «пил» нового конфлікту. РФ раптово почала активну фазу будівництва дамби до українського острову з метою з’єднання її з російським берегом.30 вересня 2003 МЗС України направило МЗС Росії ноту протесту. Для особистої участі у розв’язанні конфлікту президент України Леонід Кучма терміново перериває візит у Латинську Америку і прямує на Тузлу. Зрештою  Росія визнала приналежність Україні острова Коса Тузла і «вод навколо нього». Проте вже тоді РФ зазіхала на територіальну цілісність України та робила перші кроки для дестабілізації ситуації.

Сцена 2: Харківські угоди. Трикутник: газ, Янукович та Чорноморський флот РФ

У квітні 2010 уряд Януковича та Державна дума РФ ратифікують угоду, згідно з якою якою термін перебування Чорноморського флоту Російської Федерації у Севастополі продовжено з 2017 до 2042 року з автоматичним продовженням на 5 років. Термін перебування флоту збільшено в обмін на здешевлення для України російського газу шляхом застосування знижки у вигляді анулювання митних зборів.

« Після того, як згідно з домовленостями з владою Росії у Криму почали поселятися ветерани ЗС РФ, а Севастополь на 25 років став базою російського Чорноморського флоту, контроль України над півостровом значно ослаб. Багато кримчан справді, як казав уже покійний Леонід Кравчук, «жило в Росії, не виїжджаючи з України». Все це також відіграло свою роль у швидкій та «безболісній» для Росії анексії АРК у 2014 році», — додає історик Олег Стецишин.

Сцена 3: «Невидимий» зв’язок між Майданом та подіями на півострові

18-20 лютого, після кількох місяців важкого протистояння, відбувається масовий розстріл демонстрантів на київському Майдані, який пізніше отримав назву розстріл «Небесної сотні». За даними Генпрокуратури України, загинуло 78 прихильників Євромайдану та 13 співробітників правоохоронних органів.

«Розстріл людей на Майдані, за яким стояли російські спецслужби, фактично, започаткував війну Росії проти нашої держави. «Революція гідності» стала одним із тих чинників, через які Путін відважився на окупацію частини України. Майдан не тільки переміг режим Януковича, він ще й поставив хрест на всіх спробах Кремля підпорядкувати собі нашу державу, утримати її в зоні свого впливу. Зважаючи на те, що Україна у той час була ослаблена і в ній була очевидна криза влади, Росія й наважилася на агресію проти Криму», — пояснює історик Олег Стецишин. 

Сцена 4:  Початок кінця

20 лютого 2014 року — дата початку збройної агресії на території Криму.

Чорноморський флот РФ переводить свої військові частини на півострові на посилений режим охорони. З Севастополя в напрямку Феодосії висунулися бронетранспортери, призначені нібито для того, «щоб зміцнити охорону флотських об’єктів».

Так під «димовою завісою» подій у Києві почалася операція захоплення Криму, про що свідчить, зокрема, напис на російській державній нагороді — медалі «За повернення Криму».

Сцена 5: По два боки барикад

23 лютого відбувся найбільший мітинг проросійських сил у Севастополі. З трибуни вперше пролунали заклики не визнавати українську владу.

24 лютого «Зелені чоловічки» на борту кораблів ВМФ РФ уже прямували в бік Севастополя.

26 лютого — вирішальний день в новітній історії Криму. Конфлікт досягає свого апогею. Під Верховною Радою АРК два мітинги: один — проросійський, інший — за територіальну цілісність України, представлений небайдужими кримськими українцями та кримськими татарами. Зі сторони проросійських активістів було помічено військових регулярних військ Російської Федерації, які в подальшому брали активну участь у захоплені аеропортів, адміністративних будівель та військових частин. Унаслідок суперечок того дня загинуло 2 людини.

««Зелені чоловічки» Путіна практично не відчули опору від населення АРК саме тому, що ментально більшість населення півострова не вбачало нічого катастрофічного у приході російської влади. Клька масових акцій протесту, в яких після початку анексії брали участь кримські татари, ситуації вже змінити не могли. І в цьому винні, звісно, не лише прихильники «русского міра», але й ті українські політики та чиновники, які протягом 1991-2014 років не займалися поширенням в Криму українських ідей, не проводили політики українізації, ніяк не протистояли російським впливам», — коментує непросту ситуацію Олег Стецишин

27 лютого 2104 року російські військові без розпізнавальних знаків заблокували будинки парламенту та уряду АРК у Сімферополі. Фактично, Крим вже був окупований.

Російсько-українська війна та доля кримських татар. Як живе окупований півострів під час повномасштабного вторгнення?

Кримськотатарський народ послідовно виступав за збереження територіальної цілісності України і проти анексії Криму Росією. Кримськотатарська діаспора, а також кримські татари заявили про невизнання російської окупації Криму. У відповідь Росія заборонила в’їзд кримськотатарським лідерам Мустафі Джемілєву та Рефату Чубарову. 

З 2014 року близько 30 тисяч кримських татар змушені були покинути територію півострова. Про це розповів керівник прокуратури Автономної Республіки Крим та міста Севастополя Ігор Поночовний. За час окупації було викрадено 22 активістів, щонайменше 18 кримських татар зазнавали катувань, понад 200 людей переслідуються за політичними мотивами, принаймні 136 людей утримуються як політичні в’язні.

За останні 9 років Росія перетворила Крим на справжню військову базу. З перших днів повномасштабного вторгнення РФ використовує півострів як плацдарм для наступу на Херсонську та Запорізькі області. Курортний Крим, який донедавна приваблював тисячі туристів з-за кордону, нині є сірою зоною, на території якої проводять найбільші махінації із награбованим українським зерном.

Ракетні удари по Україні завдають безпосередньо з території півострова та його територіальних вод. Цивільна інфраструктура використовується у військових цілях. 

Окупаційна влада продовжує незаконний призов жителів Криму на військову службу. Росія незаконно використовує кримських татар, змушуючи корінних мешканців півострова воювати на їхній стороні, кидаючи у найзапекліші бої як гарматне м’ясо. Кримські медики змушені обслуговувати війська, які безпосередньо беруть участь у бойових діях.

Школи використовуються як місця для розміщення військ, поранених та полонених солдатів, а також для зберігання боєприпасів.

З початком повномасштабного вторгнення Росії в Україну на тимчасово окупованій території Автономної Республіки Крим було зафіксовано низку протестних акцій проти країни-агресорки. Усі вони не носили масового характеру та були поодинокими. Небайдужі знімали відеоролики, робили пости у соціальних мережах, як у 2014-му виходили на мітинги. Чи не всіх активістів уже притягнуто до кримінальної відповідальності за статтею «дискредитація збройних сил РФ».

«Для кримських татар Крим — єдина національна Батьківщина, місце, де їхній народ сформувався як етнос, нація. Кримські татари на всіх етапах нашої історії завжди ставилися до нас з повагою, і ми відповідали взаємністю. Зараз багато з них служать у лавах ЗСУ, звільняють нашу землю від окупанта, вірячи, що одного дня вони пліч-о-пліч з іншими Героями звільнять їхній рідний Крим», — ділиться Ігор Кошіль.

Авторка тексту: Юлія Грицан

Фото: vinrda.gov.ua

Приєднуйтеся до Спільноти The Ukrainians — підтримуйте розвиток українськомовної журналістики

Детальніше. Міністр оборони України Андрій Таран закликав держави-члени НАТО приєднатися до українських стратегічних навчань. Їх проведуть на півдні України восени. Уже 8 липня у Чорне море увійшла група з чотирьох кораблів НАТО.

Скільки російських військових зараз у Криму?

Зараз в анексованому Криму перебувають 32,5 тисячі російських військових. Цю інформацію підтвердив командувач Об’єднаних сил ЗСУ Сергій Наєв. Також у Криму є 200 бронемашин, 31 танк, 100 артилерійських систем, 34 гелікоптери, 63 літаки, 684 одиниці російської військової техніки. Україна посилила розвідку в кримському напрямку.

На сьогодні три з восьми дивізій армії Росії розташовані на кордоні з Україною, а ще три – у військових округах, які з нею межують. Будівництво нових військових баз для їхньої дислокації розпочалося ще у 2016-му році, і минулого року було в основному завершене.

Чи загрожує Україні наступ Росії?

Загрози наступу з окупованого Криму на Херсонщину наразі немає. Про це каже командувач Об’єднаних сил ЗСУ Сергій Наєв. Водночас командувач Військово-морських сил України Олексій Неїжпапа каже, що Україна готується до наступу Росії на Херсонщину з Криму. Адже є інформація, що війська Росії спробують прорватися з окупованого Криму до Херсонської області, щоб дати можливість пустити воду з Дніпра у Північно-Кримський канал.

Українські аналітики та військові заявляють про можливі нові напади Росії, вказуючи на концентрацію російських військ біля кордонів, а також на окупованих Росією територіях Донбасу та в Криму, пише Радіо Свобода.

Деякі американські аналітики також припускають, що Росія вдасться до ескалації агресії.​ Нові знімки Google Earth показують на збільшення кількості нових танків на новій військовій базі поблизу Каменськ-Шахтарського.

7 міфів про НАТО

Як часто ви чули страшилки про НАТО та членство у ньому? Зібрали для вас найпоширеніші міфи (часто російського виробництва) та їхнє спростування.

Міф 1. НАТО — агресивний блок. Завдання НАТО — колективна безпека та оборона, а не напад чи агресія. Про це йдеться в основоположному документі Організації – Вашингтонському договорі 1949 року. НАТО у своїх принципах і діяльності дотримується норм ООН і діє за її мандатом.

Міф 2. Нейтралітет — надійна гарантія безпеки країни. Світовий досвід показує, що нейтралітет сьогодні економічно, політично і безпеково невигідний. Нові непередбачувані загрози та виклики безпеці ставлять перед кожною цивілізованою країною проблему вибору: військовий нейтралітет чи участь у системі колективної безпеки.

Міф 3. Українські миротворці — «гарматне м’ясо» в миротворчих операціях Альянсу. До участі у міжнародних миротворчих операціях уже сьогодні залучаються та залучатимуться у майбутньому виключно професійні військові на добровільній основі. Майже всі країни-члени НАТО мають професійні армії, в яких немає строкової служби. Крім того, рішення щодо направлення українських військових контингентів до складу міжнародних миротворчих операцій приймаються Верховною Радою України.

Міф 4. Україна зобов’язана брати участь в усіх військових операціях НАТО. Кожна країна-член НАТО самостійно вирішує, чи брати їй участь у певній військовій операції НАТО. Важливо також, що всі рішення в НАТО приймаються консенсусом. Тобто жодне рішення в НАТО не може бути ухвалене за незгоди хоча б однієї країни-члена Альянсу.

Міф 5. Членство у НАТО дорого коштує. У НАТО існує рекомендація, що національні витрати на оборону країни-члена Альянсу повинні складати близько 2% ВВП. Військовий компонент НАТО вимагає суттєвих капіталовкладень у рамках національного бюджету. Однак основні гроші витрачаються не на нарощування кількості озброєнь, а на їх якісне поліпшення та на створення нормальних умов служби і життя для військовослужбовців та їх сімей.

Міф 6. У сучасному світі немає об’єктивної необхідності існування НАТО. Спочатку НАТО створювалося для протистояння соціалістичній системі, а не загрозі, що несе міжнародний тероризм цивілізації, включаючи і великі, і маленькі країни. Проти спільної загрози потрібні спільні дії. Характер загрози змінився, необхідні для боротьби з нею засоби – теж, однак принцип залишився тим же самим – колективна оборона країн, об’єднаних спільними цінностями. 

Міф 7. Зі вступом до НАТО країни втрачають суверенітет. Такий сценарій є неможливим і нелогічним для членів НАТО. Усі без виключення рішення з будь-якого питання, що стосується діяльності Альянсу чи його членів в рамках Альянсу, вирішуються на основі консенсусу, тобто спільної згоди. Це означає, що за існування заперечень з боку хоча б однієї країни, рішення не може бути прийняте. 

Фото: pexels.com