Брати по нещастю?
Стосунки між Україною та Вірменією вже досить давно були напруженими. Воно і не дивно: Єреван був союзником Москви. Ця південнокавказька країна не підтримувала, але й не засуджувала агресію РФ проти України, а одного разу вірменські протестувальники навіть закидали українське посольство борщем, висловлюючи свою незгоду з політикою Києва, який підтримав Азербайджан. А підтримувати його було справою міжнародного порядку: все таки Вірменія окупувала частину території Азербайджану — населений здебільшого вірменами Нагірний Карабах.
Україна була досить близькою з Азербайджаном. Ця країна виглядала наче брат по нещастю: держава, в якої сусід незаконно захопив частину території, так ще й з допомогою Росії. Азербайджан просто не міг не бути природним союзником України. Принаймні, з погляду самих українців.
Та було одне але. Вірменія — це демократична країна, остання влада в якій прийшла на посади внаслідок революції. А ось Азербайджан — спадкова диктатура, владу в якій тримає клан Алієвих. Саме цей момент став ключовим у тотальній зміні всього, що відбувається у гарячій геополітиці Південного Кавказу. Та з чого все почалося?
Хто кому «миротворець»
На високогірних перевалах стояли солдати у зелених формах. У них була військова техніка, зброя і завдання: слідкувати за порядком в регіоні, за тим, аби не розгорілась нова війна. То були російські «миротворці». А розташовувались вони на південних схилах Кавказьких гір. Кремлівські війська стояли там насправді століттями. Але саме ці, останні, офіційно не охороняли імперію і не завойовували іншу країну. Навпаки, вони мали захистити вірменів — своїх союзників, від азербайджанців. Принаймні так вони казали.
З погляду Баку, світової спільноти і міжнародного права, регіон Нагірний Карабах був і є частиною Азербайджану. Натомість місцеві вірмени, яких там була більшість і які в тому краї були корінним населенням, так не думали. Вони ще у 1991 році проголосили на своїй малій батьківщині ніким не визнану Республіку Арцах. Було це не без допомоги Вірменії, звісно. І не без відома Росії. Нагірний Карабах був спірним регіоном між Азербайджаном та Вірменією ще з початку 20 століття. Але тоді обидві країни захопила російська Червона армія і місцеві нації вже ніхто не питав. Карабах тоді приєднали до Азербайджану і зробили з нього автономну область.
Так усе залишалося до часу, коли почав розпадатися СРСР. Тоді міцна рука Москви ослабла і конфлікт відновився. Між вірменами й азербайджанцями знову почалися сутички. Для світу здавалося, що тільки Кремль утримував їх від війни. І не можна заперечити: воювали вірмени з азербайджанцями виключно з власної волі кожного з народів. Але вигравала від постійних війн на півдні Кавказу лише РФ. Поки Азербайджан не контролював свою територію, Москва тримала на ній свої війська. Їх називали «миротворцями», але за понад 30 років миру вони не досягли і конфлікт не вирішили, лиш його заморожували. Багато в чому це нагадувало їх попередників з Червоної армії, що приєднали населений вірменами край до Азербайджану, зробивши з нього бомбу уповільненої дії.
Поки російські солдати були в Карабаху, Баку мусило зважати на Росію аби була хоча б перспектива відновлення своєї територіальної цілісності. Але водночас від РФ залежала і Вірменія: допоки Єреван турбувала доля карабаських вірменів, лиш Кремль міг бути її союзником. Демократичний Захід не погодився з окупацією Карабаху, Туреччина — найнадійніший партнер Азербайджану, а всі інші країни у російську «сферу впливу» не бажали втручатися. Так ще й для цілого світу Росія довгий час виглядала єдиною «цивілізованою силою», яка утримує Південний Кавказ від війни і взаємних етнічних чисток. Та коли у 2023 році азербайджанські армії взяли Нагірний Карабах в облогу, захопили самопроголошену республіку, а практично всі місцеві вірмени були змушені тікати, російські «миротворці» просто стояли осторонь. Але чому?
Революція в Єревані
У 2018 році у Вірменії сталася революція. Почалася вона після виборів, коли оголосили, що прем’єром країни стане Серж Саргсян, який очолював Вірменію з 2008 року. Люди були обурені. Старий корумпований політик, який був близьким союзником Москви, вже їх не влаштовував. Настав час для громадянського спротиву. Почалися протести. І це спрацювало, Саргсяна скинули. Новим прем’єром країни став лідер протестувальників — Нікол Пашинян. Все виглядало, наче шанс на новий початок, на краще життя. Певним чином так і було. Але такий розвиток подій вкрай не сподобався Росії.
Як уже було в Грузії та Україні, революції, які досягли успіху завдяки самопожертві громадянських суспільств, завдяки боротьбі за гідне життя, за дотримання прав і демократію, викликали в Москви агресію. Вочевидь російський авторитарний режим у Кремлі панічно боїться того, що протести можуть перекинутися на саму РФ. Зрештою, на початку 90-х у країнах соціалістичного табору вже були революції, а потім розпався СРСР. Та й зовсім нещодавно, під час арабської весни революції перекидалися з однієї країни на іншу, подекуди фізично знищуючи диктаторів. А тут таке ж відбувається просто біля Росії. Та навіть більше: на землях, які раніше належали Російській імперії. Кремль вважає сусідні незалежні країни своєю «зоною впливу», про що недвозначно свідчать російські війська на територіях суверенних держав. А тут революції.
Тепер країни, які в РФ не вважали справді незалежними, могли повністю вийти зі сфери її впливу. Чи стала б Росія жити від того гірше? Ні, але втрачати владу все ще не хотіла. Тому замість того, щоб стати більш привабливим союзником для своїх сусідів, Кремль обрав стару улюблену тактику — імперські війни. Для Москви війна — це можливість зупинити успіхи сусідів і здобути підтримку своїх громадян, а водночас і закрутити гайки сильніше. Це можливість попередити хоч які протести у себе, показавши, що буває за непокору. Грузія у 2008 році, Україна у 2014 та 2022 роках, введення військ в Казахстан менш як за два місяці до повномасштабного вторгнення до України. Можливо, якби більший успіх мали протести в Білорусі, Росія використала б свої війська і там.
Але Вірменія була особливим випадком. У неї немає спільного кордону з РФ. Але є частина надзвичайно важливої для вірменів території, яка у своїй безпеці повністю залежить від Москви. Можливо, причиною бездіяльності російських «миротворців» в Нагірному Карабаху було бажання «покарати» вірменів за революцію. Можливо, Росія була надто затягнута у війну проти України, щоб щось активно робити ще й на Кавказі. Ймовірно, росіяни зрадили карабаських вірменів з обох цих причин одразу. Як би там не було, а Нагірний Карабах Кремль «віддав» назад Азербайджану. Тепер Баку виглядало значно більш вигідним і надійним союзником для Росії.
Дві диктатури…
З 2022 року РФ з Азербайджаном підписали союзницьку військово-політичну угоду, а також домовилися ділитися розвідданими. До того ж Баку активно будує нову залізницю, яка має сполучити Росію з Іраном — надійним союзником Москви, у якого вона закуповує дрони та ракети. У ситуації, коли Вірменія перестала бути вигідною РФ, Кремль знайшов в Азербайджану ще одну перевагу: газ. Звісно, в Росії безліч своїх корисних копалин, тому їй купувати кавказьке паливо не потрібно. Але їй треба якось продавати своє.
Від початку російського повномасштабного вторгнення до України Захід наклав на Москву велику кількість санкцій, але особливо чутливим є те, що ЄС збирається повністю відмовитися від російського газу. Заробляти на паливі Кремлю дуже кортить і тут на допомогу прийшло Баку. Путін з Алієвим домовилися, що Азербайджан буде продавати російський газ під виглядом свого до Європи. Два авторитарні режими чудово знайшли спільну мову.
…і одна величезна помилка
Натомість Вірменія тепер намагається рухатися в напрямку Заходу. Нещодавно вірменський прем’єр заявив, що його країна скористається можливістю вступити до ЄС, якщо випаде така нагода. Перед цим вірменські військові проводили спільні навчання з американцями і вигнали зі своїх територій російських прикордонників, які до того там були. А також Вірменія «заморозила» свою участь в ОДКБ (Організація договору про колективну безпеку — ред.) — російському аналогу НАТО. Та поки Вірменія залишається досить далекою від демократичного Заходу. Десятиліття союзництва з Росією і окупації території сусідньої держави мають наслідки, які швидко не минають. Захист Нагірного Карабаху дався Єревану дорогою ціною і ще й не мав успіху.
Звісно, для вірменів підтримка представників свого народу по сусідству була річчю принциповою. Вірменія — надзвичайно давня країна, що була на карті ще в часи до Римської імперії. Свого часу вона була могутньою силою і територія, підконтрольна вірменським правителям, простягалась аж до Лівану. Саме Вірменія стала першою країною, яка прийняла християнство як офіційну державну релігію — дуже інноваційна річ як на ті часи. Та все ж більшість історії вірмени провели в тіні сусідніх імперій. Перси, греки, римляни, візантійці, араби, турки — всі захоплювали вірменські землі. Востаннє Вірменію поділили між собою Османська імперія та імперський Іран. Потім іранську частину Вірменії завоювала Росія, а турки вчинили на своїй території геноцид вірменів — один з перших у кривавому 20 столітті. До речі, Туреччина досі не визнає своєї відповідальності за це.
Після всіх цих випробувань вже незалежна Вірменія, набагато менша за своїх історичних попередників, дуже гостро реагувала на боротьбу Карабаху. І це була помилка, яка коштувала цій кавказькій країні десятиліть розвитку. Сьогодні ця помилка поставила Вірменію у вкрай небезпечну ситуацію, бо ж її сусіди — Туреччина, Азербайджан, Росія та Іран, ставляться до Вірменії не надто добре. І в Єревану нині майже немає підтримки демократичного Заходу. Колись Вірменія разом із Грузією цілком може стати крайньою точкою Заходу. Але цьому жорстоко опиратиметься Росія. І для цього ще треба багато працювати, не лише грузинам з вірменами, але й самому Заходу. Попереду на Кавказі безсумнівно буде ще багато перипетій. Та критичні зміни вже почалися.
Автор статті: Дмитро Спорняк
Фото: Ash Haghighi/Pexels
Приєднуйтеся до Спільноти The Ukrainians — підтримуйте розвиток українськомовної журналістики
Важливе 
