Це перші дії ЄС у відповідь на почату президентом США Трампом торговельну війну. Угорщина виступила проти заходів. Натомість Франція, Ірландія та Італія домоглися вилучення бурбону зі списку оподаткованих продуктів, оскільки Трамп погрожував, що відповість на них 200% тарифом на європейський алкоголь.

Мита у відповідь на дії Трампа прийняв також Китай, встановивши 84% ставку.

За словами президента, є інформація, що таких громадян Китаю в підрозділах окупанта значно більше, ніж двоє. Зеленський доручив міністру закордонних справ України негайно звʼязатися з Пекіном і зʼясувати, як Китай «збирається на це реагувати».

Зараз полонені громадяни Китаю перебувають у Службі безпеки України — там тривають відповідні слідчі та оперативні дії.

Навчання розпочали без попередження зранку 1 квітня, назвавши їх «суворим попередженням» для уряду Тайваню. До операції були залучені китайські ВМС, сухопутні війська та ракетні сили.

Що таке Тайвань? Це невелика, частково визнана країна, розташована на острові, розміром трохи більшому за Одеську область. У Тайвані проживає близько 24 млн людей і офіційно ця країна називається Китайська Республіка. При цьому її не слід плутати з Китайською Народною Республікою (КНР), яку ми називаємо просто Китаєм.

Китайська Республіка контролювала територію материкового Китаю, доки її націоналістичну владу не скинули комуністи, через що уряд Республіки втік на острів Тайвань у 1949 році. Відтоді Пекін вважає Тайвань частиною території Китаю, але місцеве населення і влада виступають різко проти влади КНР. Останнім часом все більше тайванців прагнуть не повернути владу Китайської Республіки над материковим Китаєм, а виступають за визнання незалежності самого острова.

Тайвань підтримує Україну у війні проти РФ. На початку повномасштабного російського вторгнення жителі Тайваню виходили на акції на підтримку України, а уряд острова виділив кошти на відбудову української інфраструктури.

Глава держави заявив, що Росія хоче атакувати три українські атомні електростанції (АЕС) і Київ має відповідні докази. Водночас Президент не уточнив, про які саме АЕС йдеться. Серед іншого Зеленський згадав про Іран і Північну Корею, яких Кремль без законної причини зробив де-факто спільниками у війні.

Під час виступу на Радбезі ООН Володимир Зеленський говорив про необхідність підготовки до Другого саміту миру. Він сказав, що запросив Китай, Бразилію, Індію та працює з країнами Африки та з усією Латинською Америкою, Близьким Сходом, Центральною Азією, Європою та Тихоокеанським регіоном.

Пропозиції США щодо завершення війни

Держсекретар США Ентоні Блінкен сказав, що існує два нагальних та взаємопов’язані кроки, які союзники можуть вжити для скорішого завершення війни в Україні: перший — припинити співпрацю Росії з Північною Кореєю та Іраном, другий — мирне вирішення конфлікту між Києвом та Москвою. За словами Блінкена, другий крок можуть зробити учасники Радбезу, а наблизити завершення війни може кожна країна.

Представник США також закликав «забезпечити право України обирати свій шлях щодо майбутнього» і надати підтримку щодо процесів відбудови. Москва ж має виплатити Києву репарації.

Держсекретар додав, що РФ також використовує Китай для відбудови воєнного потенціалу. За словами Блінкена, Пекін постачає до Москви виробниче обладнання та мікроелектроніку.

Заяви Китаю про переговори

Міністр закордонних справ Китаю Ван Ї під час своєї доповіді не казав про війну чи російську агресію. Натомість він вживав слова «українська криза» та «українське питання». Представник Китаю заявив, що війна вже скоро триватиме три роки, а страждає населення «двох сторін». Він закликав сісти Україну та Росію за стіл переговорів і підкреслив, що РФ має такі пропозиції, проте не згадав у цьому контексті Україну.

Китайський міністр сказав: «Чим більше надсилається зброя на полі бою, тим більше є складнощі у припиненні вогню». Ван Ї висловився про те, що війна в Україні викликає економічну кризу у світі та сказав, що «жодна сторона не має створювати кризу і порушувати звичайну бізнес-діяльність». 

Виступ представника РФ

Представник Москви Василь Небензя сказав, що в залі зібралися представники НАТО та Європейського Союзу (ЄС), які нібито обʼєдналися і «рухаються проти РФ». Саме засідання ООН Небензя назвав «ще одним концертом Зеленського».

Російський представник говорив про війну на території Сектору Гази та звинуватив ООН у тому, що організація не посприяла завершенню конфлікту попри загибель своїх працівників. Згодом Небензя повернувся до російсько-української війни та сказав, що армія РФ не бомбить цивільні обʼєкти України, якщо «вони не використовуються у військових цілях».

Фото: AP/Julia Demaree Nikhinson

Два велетні

Торік Індія стала найбільш населеною країною на планеті, обійшовши Китай. Тепер у цих двох країнах сумарно живе понад 2 млрд 870 мільйонів людей. І кількість людей — це не єдиний показник, за яким Індія рухається вперед. Вона плавно налагоджує свої соціальні проблеми, у неї зростає економіка, а разом з цим — і вплив у світі. Зовсім нещодавно індійський прем’єр Нарендра Моді приймав у себе саміт Великої двадцятки — лідерів найбільш могутніх держав світу. Та все-таки Китай досі попереду.

У КНР — одні з найбільших у світі економіка та військо. Індія, звісно, входить в десятку найпотужніших економік, але Китай буквально другий: попереду нього лише США. Тому довгі руки Пекіна продовжують тягнутися до всіх його сусідів. Насторожено на величезну комуністичну країну дивляться і Тайвань, і Японія, Південна Корея і навіть Філіппіни. Країни південно-східної Азії часто співпрацюють, щоб втримати Китай у хоч якихось межах. І їм у цьому потужно допомагає США. А тепер все більше можливостей виступати проти Китаю має Індія.

Ближній бій високо в горах

Кордон між КНР та Індією пролягає високо в Гімалайських горах. Місце те, безперечно, живописне, але вкрай віддалене від цивілізації. Насправді там настільки високо, що майже немає рослинності і життя. Селища, які лежать неподалік цього регіону, ще кілька років тому навіть не здогадувалися про існування таких держав як Індія та Китай: настільки ця місцина важкодоступна для людей та інформації. Але це не зупиняє військові патрулі.

Справа в тому, що цю високу кам’яну пустку Індія з Китаєм між собою не можуть поділити. Кордон там подекуди є невизначеним: на деякі ділянки території претендують обидві країни. Тож коли військові з двох сторін зустрічаються на землі, яку кожен вважає своєю, стаються неприємні інциденти. Взагалі Нью-Делі з Пекіном домовилися, що стрілянини між ними не має бути і військові (в теорії) повинні просто зупинятися і вимагати від противника вийти з цієї землі. Так дійсно часто і стається, тоді для комунікації своєї вимоги солдати використовують плакати з підготованими написами. Але деколи все минає не так мирно.

Вже бували ситуації, коли вояки двох країн билися між собою на палицях. У певних випадках китайські солдати нападали на індійців з битками, обмотаними колючим дротом. Були навіть загиблі. Ні в що більше такі сутички наразі не переросли, що, безумовно, добре, враховуючи ядерний потенціал Китаю та Індії. Натомість суперечка за кордон розвинулась несподіваним чином.

Священний регіон окупованого народу

Чому дві країни, у кожній з яких живе близько півтора мільярда людей, турбує невеликий клаптик гірської землі? Вся справа в тому, де саме пролягає цей кордон. По північну сторону Гімалайських гір у межах КНР лежить Тибет. Офіційно — це автономний регіон Китаю, але певний час він був незалежною державою, яка боролася за свою свободу. А керував цією державою святий правитель — релігійний лідер буддистів Далай-Лама. Коли комуністичні війська Пекіна ґрунтовно зайняли територію Тибету, Далай-лама XIV був змушений тікати. Куди? Звісно ж, в сусідню Індію.

Уряд Тибету у вигнанні досі функціонує в Індії, там досі живе Далай-лама XIV. Прикордонний з Тибетом індійський штат зветься Аруначал-Прадеш і у ньому є священні місця буддистів — найважливіші поза територією КНР. Тож Китай боїться, що визвольних рух тибетців, які в більшості — буддисти, може цим скористатися. Що як Далай-лама повернеться? Що в такому разі робити? Як цьому запобігти? У Пекіні вирішили поширити вплив на Аруначал-Прадеш і зробити буддизм китайським.

Диктатура, геноцид і прикордонні села

Тибетці — відмінний від китайців народ. КНР — це взагалі багатонаціональна держава. Абсолютну більшість населення у ній становлять ханьці (хоча і ті розмовляють великою кількістю різних діалектів, часто не взаємозрозумілих між собою). Але це на сході країни, ближче до моря. А ось західні регіони населені не ханцями. На півночі Китаю живуть монголи. На північному заході, в провінції Сіндзян — уйгури. Південний захід, ближче до Гімалаїв, здавна заселяють тибетці. Оскільки КНР — держава авторитарна, в якій все вирішує комуністична партія, і демократії там і близько немає, національні меншини утискають. Особливо чутливими є проблеми уйгурів. Цей тюркський народ влада Китаю піддає жорстоким репресіям, нищить їхню культуру, відправляє людей у концентраційні табори і, за повідомленнями, навіть примусово стерилізує уйгурських жінок. Багато хто називає ці дії геноцидом.

У всіх регіонах, де живуть відмінні від ханьців народи, комуністичний уряд поселяє все більше китайців. У Тибеті з цим ситуація особливо цікава. Влада Комуністичної партії Китаю (КПК) почала будувати на кордоні з Індією села, які китайською називають сяокан. У них розбудовують інфраструктуру, проводять зв’язок та інтернет і селять людей. Частина з них — тибетці, але багато також селять ханьців. Так Пекін не тільки колонізує територію, зменшуючи вплив корінного місцевого народу, але й створює свої аванпости на суперечливому кордоні. Індія на це відповідає і час від час виводить війська на гірські вершини. Напруга наростає і жодна сторона не збирається йти на поступки.

Демократія на півтора мільярда людей

Прикордонні китайські села-сяокан мають ще одну загрозу. Вони гарні і розвинені. З опаленням і зв’язком. Вони привабливі для людей, які живуть по іншу сторону суперечливого кордону. Індія — це величезна країна і в ній живе багато різних народів, які говорять різними мовами. Ніхто з них не становить такої більшості, як ханьці в Китаї. І ті з них, що живуть далеко від цивілізації, можуть не відчувати себе індійцями. Нью-Делі боїться, що Китай їх переманить, тому й сам вирішив виділити кошти на розвиток прикордонних поселень.

Індія — країна демократична. У ній відбуваються вибори і змінюється влада. Керує нею уряд прем’єра Нарендри Моді. Його партія — це індуїстські націоналісти, які намагаються уніфікувати розрізнені народи Індії на основі традиційної культури і релігії. Демократичність, втім, не заважає Нью-Делі підтримувати тісні контакти з Росією. Вони з Москвою не союзники, але і точно не вороги. Китай натомість — близький російський союзник. Суперництво цих двох велетенських країн — це битва за вплив в регіоні, який в минулому столітті визволився з-під влади європейських імперій. Але водночас — це битва між демократією і авторитаризмом. Битва між двома ядерними державами. Тому досить дивно, що зброєю в цьому бою є палиці і проведений інтернет.

Автор статті: Дмитро Спорняк

Фото: India’s Press Information Bureau, via Reuters

Приєднуйтеся до Спільноти The Ukrainians — підтримуйте розвиток українськомовної журналістики

Цитата. «Ми, угорці, — миролюбна нація, люди, які прагнуть миру, рівноваги та злагоди. А Китай — одна з країн, які діють найбільш рішуче, гучно та які віддані справі миру. Пекін — третя зупинка миротворчої місії», — написав міністр закордонних справ Петер Сіярто.

Напередодні візиту до Китаю Орбан анонсував нові «несподівані зустрічі», а Сіярто закликав «провоєнних політиків пристебнути паски безпеки».

Після візиту до Китаю Орбан полетів до Вашингтона у США, де з 9 до 11 липня відбудеться 75-й саміт НАТО.

Контекст. 2 липня Орбан вперше від початку повномасштабного російського вторгнення відвідав Київ. На зустрічі з Зеленським політик закликав Україну домовитись з РФ про припинення вогню, а тоді сісти за стіл перемовин.

Для продовження «мирної місії» угорський прем’єр невдовзі прибув до Москви, де зустрівся з лідером РФ Володимиром Путіним. Однією з ключових тем зустрічі стала війна РФ проти України та її «мирне врегулювання».

На візит Орбана до Москви відреагував голова Євроради Шарль Мішель, який заявив, що країна, яка зараз головує в Раді ЄС (з 1 липня це Угорщина) не має повноважень взаємодіяти з Росією від імені Європейського Союзу.

Фото: Віктор Орбан у X

Приєднуйтеся до Спільноти The Ukrainians — підтримуйте розвиток українськомовної журналістики

Втеча з Центральної Азії

У Казахстані Айдос Садиков займався бізнесом і політикою. Він довгий час був в опозиційних партіях та організаціях, які виступали проти тодішнього казахського президента Нурсултана Назарбаєва. У 2010 році Айдос взяв участь у протестах за відставку президента. Після цього його затримали і ув’язнили на два роки, звинувативши у хуліганстві. Правління Назарбаєва ніколи не було демократичним. Він почав керувати цією центральноазійською державою ще до проголошення її незалежності, коли вона була республікою у складі СРСР. І на цій посаді він залишався довгі десятиліття, тримаючи всю повноту контролю у своїх руках. Тож опозиціонери часто опинялися за ґратами.

Коли Айдос Садиков відбув призначений йому термін і вийшов, більш спокійним його життя не стало. Вже у 2014 році кримінальну справу порушили проти його дружини — казахської журналістки. Родина Садикових була змушена виїхати до Києва. А от Назарбаєв залишився. Але він старів, йому було вже майже 80. Владу від нього мав хтось перейняти. На цю роль чудово підійшов досвідчений апаратник і дипломат Касим-Жомарт Токаєв. Він швидко виграв вибори перебрав керівництво країною на себе. Але доволі швидко Токаєв зіткнувся з протестами.

У січні 2022 року на вулиці казахських міст вийшли тисячі людей. Приводом стало різке зростання цін на газ, але напруга між владою і людьми виявилася досить високою. Щоб придушити мітинги, уряд Токаєва мусив звернутися по допомогу до Організації договору про колективну безпеку (ОДКБ) — міжнародного військового альянсу, головним у якому є Москва. Кілька сотень людей загинуло, тисячі були заарештовані.

Дві диктатури

Виглядало на те, що президент Казахстану утримується на посаді лише завдяки російським військам. Зрештою, схожою є ситуація самопроголошеного диктатора Білорусі Лукашенка — його режим теж тримається лиш на підтримці Москви. Тому білоруські землі перебувають в цілковитому розпорядженні російської армії, а Мінськ вітає усі рішення Москви. Але ситуація Казахстану виявилася іншою.

Коли війська РФ почали повномасштабний наступ на Україну, Казахстан неочікувано вирішив залишитися нейтральним. Астана не стала погоджуватися з окупацією Москвою українських територій і відмовилася визнавати самопроголошені терористичні угруповання ДНР та ЛНР незалежними державами. 

Водночас казахстанська влада не критикувала Кремль прямо. Зате частина населення виступила проти війни. Уряд Казахстану натомість вирішив обережно дистанціюватися від Москви. Така позиція виявилася досить несподіваною — низка оглядачів та московських політиків вважали найбільшу країну в Центральній Азії цілком залежною від Росії. Зрештою, на це вказувала не така давня історія розпаду СРСР.

Порятунок незалежності

На початку 90-х років, коли СРСР перебував на межі розпаду, країни Центральної Азії не надто активно боролися за свою незалежність. Насправді комуністична влада Казахстану виступала за збереження радянської імперії. Національні проблеми казахів турбували лиш досить незначну меншість казахстанського суспільства. Коли Союз все ж розвалився, місцеві владні еліти продовжували залежати від Москви. Тож вони вирішили продовжувати підтримувати тісні стосунки з Кремлем і увійшли до нових російських міжнародних організацій, штибу СНД (Співдружність Незалежних Держав) та ОДКБ.

Владу в республіках Центральної Азії впродовж усього періоду після здобуття ними незалежності утримували авторитарні клани та диктаторські сімейні династії. Казахстан не був винятком: і політика, й економіка цієї держави залишилися тісно пов’язаними з РФ завдяки правлінню Назарбаєва і його родини. Та за десятиліття незалежності багато змінилося. Молодше покоління казахів, яке виросло у власній вільній державі і ніколи не знало тиску радянської системи, перестало сприймати Росію як норму. Знання про московську окупацію Казахстану, репресії і геноцид, вчинений комуністичною владою проти кочових казахів, стали відкритими для широкої публіки. Це відобразилося на поглядах казахстанського суспільства.

Ба більше, за час незалежності казахи знову стали більшістю у власній країні, бо ж у часи СРСР Казахстан був єдиною республікою Союзу, корінне населення у якій було в меншості відносно росіян. Тому коли РФ почала повномасштабний наступ на Україну, думки казахстанського суспільства розділилися. Соцопитування показують, що більшість громадян Казахстану дотримується нейтральної позиції, Росію підтримують, здебільшого, люди, старші за 60 років, які звикли сприймати інформацію з телебачення, часто — російського, а молодь більшою мірою підтримує Україну. При цьому, що далі триває війна, то менше казахів виступають на стороні Москви. Це викликає незадоволення у Кремлі.

Російська загроза

Путін якось заявив, що вважає розпад СРСР «найбільшою геополітичною катастрофою 20 століття». Влада РФ неодноразово відкрито заявляла, що воліла б відновити радянську імперію. Казахстан, який також входив до неї, цілком може бути однією з цілей Кремля. Росія традиційно не сприймає своїх сусідів собі за рівних, намагаючись контролювати кожен їхній крок і, як видається, прагнучи приєднати їхні землі до себе. Коли ж країни, що сусідять з РФ, провадять незалежну політику, Москва влаштовує проти них війну. Україна та Грузія — приклади цього. Якщо ж держава-сусід не чинить військового спротиву, Москва контролює її без жодного пострілу, як це відбувається з Білоруссю. 

Це все ставить Казахстан у дуже загрозливе становище. Російські пропагандисти неодноразово агітували за необхідність «захисту російськомовного населення» на півночі Казахстану. Загроза російської армії для Астани є більш ніж реальною: не слід забувати, що межа між двома країнами становить 7600 кілометрів — це найбільший сухопутний кордон на планеті. То ж чи готується Казахстан до можливого наступу зі сторони Москви? Насправді не зовсім. Астана сьогодні залишається дуже тісно пов’язаною з РФ: торгівля після вторгнення російських військ в Україну лише зросла. Існують навіть припущення, що завдяки країнам Центральної Азії Москва обходить міжнародні санкції.

Найбільша диктатура Сходу

Водночас Астана намагається знайти собі інших союзників. Ще одним велетенським сусідом Казахстану є Китай. Влада КНР, імовірно, має свої плани на центральну Азію. Так, скажімо, саме Казахстан був першою країною, яку відвідав китайський лідер Сі Цзіньпін після довгого періоду дипломатичної перерви часів коронавірусу. Втім, Пекін водночас є близьким союзником Москви, тож навряд чи можна бути певним, що співпраця з Казахстаном буде для Китаю більш важливою за співпрацю з Росією. Певні контакти казахстанська влада тримає й із західними структурами, але цей напрямок співпраці є доволі обмеженим і тому, що Центральна Азія є дуже віддаленою від усіх країн Заходу, і через те, що уряд в Астані є авторитарним і недемократичним. 

Низка оглядачів зазначає, що сьогодні доля Казахстану більшою мірою залежить від вирішення війни в Україні. Якщо демократичний світ переможе і РФ ослабне, Центральна Азія зможе діяти більш вільно і залишитися незалежною. Якщо ж Москва зуміє надовго окупувати хоча б частину території України і не відчує за це відповідальності, Казахстан може стати наступною жертвою Кремля. Чи зможе авторитарний казахстанський уряд цьому протистояти — велике питання. Питання, яке турбує казахську опозицію в далекому від їхньої батьківщини Києві.

Автор статті: Дмитро Спорняк

Фото: REUTERS/Florence Lo

Приєднуйтеся до Спільноти The Ukrainians — підтримуйте розвиток українськомовної журналістики

Проєкт вартістю 2,1 мільярда доларів, більша частина якого фінансується коштами Китаю, є частиною ініціативи «Один пояс, один шлях». Цей план був започаткований урядом Сі Цзіньпіна десять років тому в надії побудувати глобальну інфраструктуру та енергетичні мережі, що з’єднають Азію з Африкою і Європою.

Обидві країни почнуть підготовку будівництва залізничної лінії навколо Будапешта, яка допоможе транспортувати товари, вироблені китайськими заводами в східній Угорщині, на ринки Західної Європи. Про це повідомив міністр закордонних справ Угорщини Петер Сійярто у себе у Facebook.

Контекст. Сі Цзіньпін прибув до Будапешту після відвідин Франції та Сербії. У Парижі президент Еммануель Макрон і голова Єврокомісії Урсула фон дер Ляєн закликали голову КНР забезпечити більш збалансовану торгівлю з Європою і використати свій вплив на Росію для припинення війни в Україні.

Угорщина під керівництвом Орбана стала важливим торговельним та інвестиційним партнером Китаю, на відміну від деяких інших країн ЄС, які розглядають можливості стати менш залежними від країни. Відносини між Китаєм та Угорщиною виходять за межі торгівлі та інвестицій: у лютому Китай запропонував Угорщині співпрацю у сфері громадської безпеки та правоохоронної діяльності.

Орбан почав зближуватись з Китаєм одразу після того, як прийшов до влади. Теплі політичні відносини перетворилися на інвестиції приблизно через десять років, коли виробники акумуляторів та електромобілів почали розміщувати виробництво в Угорщині.

Нагадаємо, раніше ми опублікували текст про те, навіщо глава КНР приїхав до Європи. Прочитати можна тут.

Приєднуйтеся до Спільноти The Ukrainians — підтримуйте розвиток українськомовної журналістики

Що Сі робив у Франції?

Першим місцем у Європі, яке голова КНР вирішив відвідати після довгої коронавірусної перерви, став Париж. Причину такого вибору зрозуміти нескладно, якщо подивитися на яскраву особистість французького президента. Еммануель Макрон є одним з найбільш радикальних європейських лідерів. Зі своєї резиденції в Єлисейському палаці президент Франції вже не перший рік намагається вибудувати нову, більш активну версію Європи, досягти того, що він називає «стратегічною автономією». Макрон хоче зробити континент незалежним від будь-яких іноземних сил, зокрема й від США, на які Європа звикла покладатися у підтриманні безпеки. Нещодавно він навіть заявив, що континент не має стати васалом США. Такі слова, напевно, звучали як мед для вух китайського лідера. 

Ідея відсунути глобальну гегемонію Вашингтона на другий план є дуже близькою для Сі Цзіньпіна, бо ж Китай нині є основним економічним суперником США. Пекін вже давно і наполегливо прагне створити «багатополярний світ», підважити американський вплив у міжнародній політиці і зайняти більш значне місце на дипломатичній арені. Для КНР французькі зусилля з організації «автономії» для Європи цілком можуть виглядати як нагода роз’єднати дві сторони Атлантики. Не спробувати скористатися цим було б справжнім гріхом для голови комуністичної партії Китаю.

Втім, не все так просто. Абсолютна більшість держав Європи ставиться до Китаю з підозрою і пересторогою. КНР — величезна держава з понад мільярдом населення і значним потенціалом, яка при тому кардинально розходиться з Заходом в ідеології і політиці. Ліберальні демократії вільного світу не можуть знайти спільного знаменника з авторитарною диктатурою КНР. Чого варті тільки геноцидальні дії, які Пекін чинить стосовно народу уйгурів. Окрім того, ще й місцеві європейські виробники страждають від нашестя дешевих китайських товарів і штучно здешевлених електроавтомобілів. Здобути більшу автономію від США лише щоб потрапити під вплив Китаю в Європі ніхто не хоче. Сьогодні КНР продає ЄС значно більше товарів, ніж там купує, та й інвестує у Францію втричі менше, ніж Париж вкладає в Китай. З цього приводу французький президент озвучив Сі Цзіньпіну, що в їхній торгівлі треба дійти балансу. Але це все — другорядні питання. Основною проблемою є безпека.

Китай допомагає РФ. І що тепер?

Нещодавно Макрон заявляв, що «Європа може загинути». Також він стверджував, що в разі потреби відправить до України французьких солдатів. Причиною для цих серйозних войовничих заяв є російська агресія, яку він цілком виправдано вважає найбільшою загрозою для безпеки континенту. ЄС загалом і Франція зокрема масштабно допомагають Україні боротися з російським вторгненням, а також наклали цілу низку санкцій на РФ. Натомість Китай робить прямо протилежні речі. Торгівля Пекіну з Москвою значно виросла від початку повномасштабного вторгнення російських військ. Американські високопосадовці також повідомляли, що Китай надає Росії розвідувальну інформацію. Якщо Європа і Китай перебувають по різні сторони лінії фронту в Україні, то про яку співпрацю може йти мова?

Схожі питання виринали на переговорах у Франції. Президентка Єврокомісії Урсула фон дер Ляєн — одна з найвищих посадовиць Європейського континенту, наполягала на тому, що КНР має докладати більших зусиль для припинення війни в Україні. Західні політики, дивлячись на зростання залежності Росії від постачання товарів з Китаю, припускають, що Пекін міг би тиснути на Москву, щоб та погодилася припинити війну проти України. Зрештою, як зазначила фон дер Ляєн, КНР уже зіграла значну роль у стишенні російських ядерних погроз. Чому не зробити більше?

Офіційна позиція китайського уряду не суперечить таким заявам. Пекін періодично виступає з пропозиціями переговорів і заявляє, що пріоритетом для нього є підтримання миру. Але заяви і дії — це різні речі. Для КНР Росія є «безмежним» союзником — це офіційна характеристика, яку надає китайська сторона Москві. Для Китаю немає жодних причин змагатися за мир в Україні зі збереженням українського суверенітету та територіальної цілісності. Навпаки, комуністичні лідери Піднебесної уважно спостерігають, чи вийде в Росії вийти переможцем у цій загарбницькій війні. Бо ж якщо вийде, це означатиме, що міжнародне співтовариство немає можливостей чи бажання зупинити авторитарних лідерів силою. У такому разі Китай зможе напасти на Тайвань. Але якщо КНР і Захід настільки розходяться в інтересах, чому Сі Цзіньпін таки приїхав до Європи? Відповідь лежить трохи східніше Франції.

Що Сі робив в Сербії і Угорщині?

Одразу після Франції голова КНР полетів до Сербії — країни, в якій живе втричі менше людей, ніж в одній лише столиці Китаю. Дата його візиту припала на одну цікаву річницю: саме 7 травня 1999 року війська НАТО в процесі бомбардування Белграду поцілили в китайське посольство. Тоді загинуло троє громадян Китаю і в Піднебесній відбулися підтримані комуністичною владою протести проти Північноатлантичного Альянсу. Те бомбардування було помилкою, яку США визнали і за яку вибачалися. Обстріли столиці тоді ще Югославії відбувалися для того, щоб зупинити геноцидальні дії сербської армії в Косово, дипломатична будівля КНР виявилася випадковою жертвою. Але в Пекіні це не забули.

Китай, який усіма силами намагається змістити США з позиції найвпливовішої країни світу, просто не може упустити можливість покритикувати НАТО — оборонний Альянс, лідером в якому є саме Вашингтон. Візит до Сербії є чудовим символічним кроком, яким Пекін хоче показати, що вважає західний військовий блок агресивним і небезпечним. Сербія, яка після бомбардувань у 90-х цілком поділяє таку позицію і яка до того ж є однією з найбільш проросійськи налаштованих країн в Європі, підтримує китайські намагання. А в обмін на це отримує значні інвестиції від КНР на розвиток інфраструктури. 

Натомість Угорщина, яку лідер Китаю відвідав останньою в європейському турне, ніколи не була під ударами НАТО. Навпаки, вона є членом Альянсу, але вкрай специфічним. Популістська влада місцевого прем’єра Віктора Орбана постійно критикує західні структури за їхній лібералізм. Угорщина є найбільш скандальною країною в дипломатичних колах ЄС, адже її уряд підтримує тісні зв’язки з авторитарними РФ та КНР і, як і Сербія, отримує за це значні інвестиції від Пекіну.

То нащо Сі відвідав Європу?

Своїм дипломатичним візитом китайський лідер навряд чи зміг змінити позицію європейської спільноти щодо взаємин з КНР. Та і позицію Пекіну щодо Росії, ЄС і США це не переверне. Піднебесна та Європа стоять на діаметрально протилежних сторонах геополітичної шахової дошки і ніякі відвідини чи подаровані французьким президентом коньяки цього не змінять. Натомість така подорож була доволі символічною заявою Китаю для всього іншого світу. 

Сі Цзіньпін використав кожну наявну в Європі нагоду покритикувати гегемонію США, звинуватити НАТО в агресивності та показати, що з главою КНР мають рахуватися навіть лідери західного світу. Для самого Заходу ці жести переконливими точно не будуть. Але для Глобального Півдня — сукупності світових країн поза Заходом і Сходом, передусім в Африці та Азії, демонстрація китайської позиції та готовність Пекіну підтримувати своїх союзників на прикладі Сербії та Угорщини може виглядати досить спокусливим баченням нового світового порядку.

Автор статті: Дмитро Спорняк

Фото: AP Photo/Christophe Ena

Приєднуйтеся до Спільноти The Ukrainians — підтримуйте розвиток українськомовної журналістики