Цитата. «Ще один хлопець тричі пережив “візити” озброєних співробітників ФСБ, які вривалися в його дім серед ночі та проводили обшуки через відмову родини отримувати російські паспорти», — йдеться у повідомленні. 

Також вдалося повернути одну дівчинку, яка була в російських «таборах перевиховання». Там її змушували бігати з автоматом, ставити розтяжки та копати окопи. Росіяни погрожували їй лише за те, що вона вподобала фото з українським прапором у соціальних мережах.

Довідка. На тимчасово окупованих територіях росіяни планують створити окремі мілітарні табори для дівчат, де підлітків навчатимуть тактичної медицини та керуванню дронами. У таких таборах дітям нав’язують «велич» РФ, пропагують антизахідну риторику та звинувачують Україну у війні. Про це повідомили у Центрі національного спротиву.

Також врятували 17-річного хлопця, який, попри небезпеку, відмовлявся від російської школи, ховався вдома та продовжував навчання в українській школі онлайн.

За словами Андрія Юсова, це фото зробив лікар під час огляду захисника в одному з регіональних медичних центрів.

Цитата. «На жаль, це справжнє фото. Це з одного з попередніх обмінів. Лікар під час огляду в одному з регіональних центрів, де хлопці проходять реабілітацію, просто не витримав, сфотографував це і виклав у мережу. Це — свідчення того, через що проходять у полоні наші захисники», — зазначив Юсов.

Про умови полону. У ГУР повідомили, що Росія систематично порушує  умови утримання полонених. За словами Андрія Юсова, 90% опитаних українських військових, яких визволили з полону РФ, кажуть про порушення умов утримання, недостатнє харчування та медзабезпечення.

Цитата. «Це візуально дуже видно, і відрізняється, в якому стані повертаються росіяни до РФ й у якому стані — українські захисники», — наголосив він.

Зараз саме час підтримати незалежну журналістику — долучайтеся до Спільноти

Що відомо? Чоловік, перебуваючи на посаді командира взводу, передавав росіянам координати штабів, навчальних центрів та запасних пунктів військової частини, де служив. Як з’ясувалося під час розслідування, він коригував повітряні атаки РФ по локаціях підрозділу. Згодом мав передати куратору списки офіцерів бригади та її чисельність від роти до батальйону.

За ці дані росіяни пообіцяли йому організувати «евакуацію» до Росії через лінію фронту на Харківському напрямку. Однак СБУ завчасно затримала чоловіка.

За результатами слідства, чоловік з власної ініціативи вийшов на російську спецслужбу через родичів — колишніх російських військових, які проживають у РФ. Тепер йому загрожує довічне ув’язнення з конфіскацією майна.

Фото: СБУ

Тінь Пекіна

Для Трампа головним конкурентом є Китай, а зовсім не Росія. Під час свого попереднього терміну на посаді президента США, Трамп розпочав торговельну війну саме проти Пекіна. Тепер найбільші мита США накладає також на КНР. РФ в американській схемі світової боротьби виглядає лише допоміжним гравцем. 

В інтервʼю з американським пропагандистом Такером Карлсоном у жовтні 2024 року Трамп заявив, що Китай і Росію треба розділити, аби вони не були союзниками. Велика та економічно могутня КНР, яка витісняє США зі світових ринків, становить для Вашингтона загрозу. Свого часу схожу конкуренцію США становив СРСР, але нинішня Росія значно менша, хоч і досі має найбільшу територію у світі. Це дозволяє Трампу розглядати Москву як ще один інструмент проти Пекіну. І це глибоко турбує Владіміра Путіна.

Кремлівські мрії про минуле

Живучи в Україні, розгадати наміри російського президента не складно — їх видно неозброєним оком. Зрештою, Росія ніколи їх не приховувала. Ще у 2005 році Путін назвав розпад СРСР «найбільшою геополітичною катастрофою століття». Для нього Радянський Союз був справжньою «історичною Росією». Тобто та велетенська держава, яка містила в собі не лише сучасну Росію, а ще й 14 інших окупованих республік, для Путіна є справжньою територією його батьківщини, яку він всіляко намагається відновити.

Це також було чітко видно, коли до Москви прилетів Такер Карлсон, щоб взяти інтервʼю в Путіна. Російський президент скористався нагодою виступити перед західною аудиторію досить дивним чином: почав обґрунтовувати свої імперські претензії до сусідніх країн, розповідаючи історію тисячолітньої давнини про князів з 11 століття. У його розповіді українські землі мали виглядати природною частиною Росії — аж ніяк не суверенною державою. Такі пояснення тоді мало кого переконали, зате спровокували цілу хвилю мемів, які висміювали недолугі аргументи російського диктатора.

Мирні наміри напоказ

Та це не змінювало реальність: російська війна за завоювання України тривала. Дональд Трамп вирішив це змінити. Він уже декілька місяців намагається організувати мирні переговори між Росією та Україною, але результату поки немає. Це має доволі просту причину: соцопитування показують, що і українці, і росіяни не готові погоджуватися на вимоги один одного, і обидві нації все ще готові воювати. Тож президент США вирішив обрати специфічну тактику: чинить тиск на Україну і шукає компроміс із агресором — тобто робить усе протилежно від того, що робив Байден. Можна припустити, що таким підходом Трамп прагне перетягнути Росію до статусу союзника США проти Китаю.

Та не все так просто. Путін не готовий йти на компроміси й прямо заявляє, що хоче завоювати всю Україну. Однак президент США також не збирається віддати контроль над цілою суверенною державою диктаторові — це було б серйозним порушенням міжнародного права і фатальним ударом по репутації Трампа. Переговори все ще тривають, але видається, що російський президент просто затягує час. Це помітно неозброєним оком: про це кажуть і Зеленський, і навіть Трамп. Якщо Путін відмовить президенту США прямо, це може спонукати Сполучені Штати відновити допомогу Україні. Колишній офіцер спецслужб Путін всюди бачить можливість для спецоперації (навіть війну проти України він назвав саме так — «спеціальною воєнною операцією»). Маніпуляції з домовленостями — один з улюблених методів спецоперацій російського президента.

Великий план Кремля

Коли Путін потрапив на вершину влади наприкінці 1990-х років, Росія лише оговтувалася після руйнування комуністичної системи та нещодавно програної війни в Чечні — маленькій республіці на півночі Кавказьких гір. У 1996 році Москва фактично визнала існування незалежної Чеченської республіки. Як показав час: то було тимчасове рішення. Незадовго до приходу Путіна до влади у містах РФ сталася низка вибухів — підривали житлові будинки. Кремль звинуватив в організації терактів чеченських бійців і використав це як привід для початку Другої російсько-чеченської війни. Справжні обставини вибухів досі залишаються невідомими, а російський працівник спецслужб, який втік до Великої Британії — Алєксандр Літвінєнко, поклав відповідальність за теракти на російську Федеральну службу безпеки. Згодом Літвінєнка вбили, отруївши радіоактивним полонієм.

У Молдові Росія утримувала війська на території невизнаної Придністровської республіки — невеликого сепаратистського утворення. Росіяни офіційно були нейтральними, але фактично підтримували сепаратистів. Це дозволяло Москві водночас мати важелі тиску на молоду країну і виглядати цивілізованою третьою стороною в очах світу.

У Нагірному Карабаху Кремль розмістив миротворців, скориставшись конфліктом між вірменами й азербайджанцями для збереження впливу на обидві нації. Спершу Росія підтримувала вірменів, формуючи сепаратистський анклав всередині Азербайджану. Згодом змінила позицію, коли у Вірменії відбулася демократична революція, а в Азербайджані утвердився спадковий диктаторський режим клану Алієвих. Зараз в Нагірному Карабаху фактично не залишилося вірменів: вони втекли через наступ азербайджанських військ, який відбувся під мовчазним наглядом російських миротворців.

Ігри з угодами Путін влаштував і в Грузії, на яку Росія напала у 2008 році. У цій кавказькій країні було два заморожені конфлікти з автономними регіонами, які тривали ще з 1990-х років. Москва оголосила себе захисницею прав цих автономій, а згодом навіть визнала їх незалежними державами та напала на Грузію, коли остання намагалася військовим чином повернути контроль над власними, міжнародно визнаними, територіями. Зараз у Тбілісі засідає прихильний до Росії уряд, адже серед частини грузинів існує побоювання, що надто прозахідна політика їхньої країни призведе до нової війни з Москвою.

За допомогою угод Росія встановила майже повний контроль ще й над Білоруссю. Диктатор Олександр Лукашенко домовився з попередником Путіна — президентом Єльциним — про створення так званої «Союзної держави Росії та Білорусі». Можна припустити, що Лукашенко сподівався отримати високу посаду в цьому новому союзі. Але його обіграв Путін: що довше диктатор у Мінську намагався втриматися при владі, то більшою ставала його залежність від Москви. Коли у 2020 році в Білорусі почалися демократичні протести проти влади Лукашенка, підтримка Кремля дала самопроголошеному білоруському президенту змогу зупинити протестувальників та почати репресії. Зараз Росія використовує Білорусь як власну землю — вона вже атакувала й досі атакує Україну з її землі.

Перемирʼя вже було

Путін застосовував мирні угоди і проти України. Коли у 2014 році Росія окупувала Крим та почала війну на сході країни, Путін заявляв, що Україною керують нацисти, від яких треба захистити російськомовне населення. Важливо розуміти, що на той момент більшість українців ставилася до Росії позитивно, як показують соцопитування. Крім того, чимало українців були проти вступу до НАТО (але підтримали б вступ до ЄС). Поки світ розбирався, що сталося, Москва окупувала частину території України й уклала перемирʼя.

Це перемир’я, про яке домовилися на переговорах в Мінську, діяло з 2015 року. Москва скористалася ним, щоб наростити власні сили. Коли у 2019 році українці обрали президентом Володимира Зеленського, однією з перших речей, яку він зробив, стало відновлення переговорів з Москвою. Та Путін не шукав компромісу — лиш вимагав капітуляції від українців. Коли не вдалося змусити здатися і нового українського президента, Росія почала повномасштабне вторгнення у 2022 році.

Гра амбіцій

Сьогодні Росія знову знайшла з ким почати переговори. Путін все ще вимагає повної капітуляції України, або хоча б відмови Києва вступати до міжнародних союзів та зменшення армії. Ніхто в Україні на це не погоджується, адже як тоді гарантувати, що Москва не назбирає нові армії і не піде в наступ знову, за декілька років? Тож, адміністрація президента США Дональда Трампа намагається шукати все нові підходи до Путіна, а той знаходить все нові виправдання своєму небажанню укладати мир. Всі попередні маніпуляції з угодами зіграли російському президенту на руку: він утримався при владі і зміг змусити низку сусідніх країн підкоритися російській волі. Тепер Владімір Путін намагається зробити щось схоже зі США.

Дональд Трамп — людина з великими амбіціями, яка керує надзвичайною потугою Сполучених Штатів. Наразі він розглядає Росію як потенційного партнера. Але що трапиться, коли Трамп остаточно усвідомить, що Путін не збирається йти на його вимоги? Що буде як ці два непередбачувані лідери зіштовхнуться в конфлікті інтересів? Можна лише здогадуватися, але зрозуміло одне: співпраця США і РФ навряд чи триватиме довго.

Автор тексту: Дмитро Спорняк

Фото: Pexels/Tom D’Arby

Торік останній у Великій Британії торговець вуграми отримав дозвіл продати одну тонну скляних вугрів — молодих особин, які ще не набули забарвлення. Їх надсилали до Калінінграда для місцевого проєкту відновлення популяції вугрів. Раніше понад 55 тисяч людей підписали петицію з вимогою заборонити такий експорт до Росії.

Голова природоохоронної організації Sustainable Eel Group, яка займається відновленням популяції вугрів, зазначив, що заборона експорту сприятиме програмам збереженню вугрів у Великій Британії.

Влада білоруського диктатора сьогодні тримається на російських багнетах. Після протестів 2020 року самопроголошений президент більше не може спиратися на свій народ. На силу свого режиму Лукашенкові також не варто розраховувати: білоруська економіка живе виключно завдяки російським нафтовим грошам. Можливості загравати із Заходом у нього також вичерпалися. Людина, яка тішилася вкрай сумнівним і дуже наївним титулом «останнього диктатора Європи», сьогодні — не більше ніж маріонетка в руках Кремля. А разом із ним у заручниках опинилася й уся його країна. Як до цього дійшло — розбиралися НЗЛ.

Світ, що занепадає

Лукашенко зі своїм образом міцного господарського колгоспника, любов’ю до радянської символіки і російською мовою з сильним білоруським акцентом, що лунає крізь його фірмові вуса, — типовий продукт пізнього Радянського Союзу. Щоб його зрозуміти, потрібно розібратися, яким було життя наприкінці вісімдесятих і на початку дев’яностих років минулого століття. 

Тоді радянська система занепадала. Комуністичний проєкт виявився нежиттєздатним. СРСР бракувало сили, щоб реалізувати свої міжнародні амбіції. Громадяни Московської імперії не мали доступу до базових побутових речей, і ситуація доходила до того, що не вистачало навіть банальних харчів. Державна система була слабкою — хіба ж могли цим не скористатися підприємливі молоді політики? Добре, не молоді, а радше молодші за пристарілих комуністичних вождів, які помирали швидше, ніж встигали покерувати.

У серці СРСР виникло кілька центрів влади: навколо бурхливого Єльцина, обережного Горбачова і зашкарублих комуністичних політиків, які спробували організувати державний переворот. Як це буває в таких випадках, поки осердя ослабло, периферія почала обережно тікати з орбіти імперії. Першими це зробили країни Балтії та Південного Кавказу. Далі — Україна. Усі решту були б не проти залишитися. Але, як зазначає у своїй книжці «Остання імперія» історик Сергій Плохій, Єльцин, який виборов верх влади в Москві, категорично не хотів створювати нового союзу без України. Отже, шляхи розійшлися.

Вам олігархів чи застій?

Комунізм не спрацював — Москва навіть не мала сили утримати завойовані нею країни. Треба було шукати інші рішення, тобто впроваджувати ринкову економіку. Новий російський уряд мав план: команда Єльцина хотіла тимчасово відпустити колишню радянську імперію (за винятком Чечні), щоб швиденько надолужити втрачений час і відновити російську економіку. Ідея полягала в тому, що колишні радянські республіки, залежні від величезної Російської Федерації, самі повернуться до Москви завдяки її багатству та потужності. І в цьому плані був певний сенс.

Кожна республіка СРСР була взаємопов’язана. Щоб створити певний продукт, деталі для нього часто привозили за тисячі кілометрів з інших країнах Союзу. Це було вкрай економічно невигідно, що, зрештою, й призвело до розпаду СРСР, але водночас дозволяло Москві утримувати контроль. Коли ж комунізм закінчився, а ринкові правила ще не встигли повністю сформуватися, навколо запанував хаос. Цим скористалися різні авантюристи, яких мало хвилювали моральні цінності. На територіях колишньої комуністичної імперії розквітли бандитизм та організована злочинність.

Серед підприємливих людей, а також шахраїв і великих мафіозних кланів, виникли так звані олігархи. У Росії цих надзвичайно багатих людей, які мали вплив на політику, досить швидко взяв під контроль державний апарат: спецслужби повертали контроль собі. В Україні виникло кілька олігархічних кланів, які часто не погоджувались між собою, що сприяло сякій-такій демократичності. А врівноважувало їх і зміцнювало державу громадянське суспільство. Активісти, журналісти, громадські організації завжди були готові контролювати ситуацію і втручатися, навіть радикально — аж до революцій, щоб запобігти руху України в небажаному напрямку. 

Як можна зрозуміти, така ситуація не надто сприяє комфортному і спокійному життю. Проте, якщо українці були готові пожертвувати стабільністю заради національної свободи, росіяни — заради імперських марень, то для білорусів стабільність стала пріоритетом.

Новообраний диктатор

Розпад СРСР для більшості білоруського суспільства став справжнім шоком. Навколо панували небезпека, непевність та безлад. Старі партійні функціонери намагалися утримати владу, але довіри до них не було. На цьому фоні з’явився тоді ще молодий політик. Він заявляв, що боротиметься з корупцією і буде відстоювати інтереси простих людей, бо і сам він був простим чоловіком, а не чиновником з високих кабінетів. Звали його Олександр Лукашенко і, треба визнати, своєрідна харизма у нього тоді ще таки була. Він виграв перші президентські вибори у 1994 році. Вони були останніми, які відбулися чесно, без порушень. 

Заради стабільності Лукашенко взявся будувати в Білорусі маленький Радянський Союз. Він зосередив у своїх руках усю владу: будь-які громадські рухи обмежувалися, а його політичні опоненти загадково зникали. На відміну від інших країн, які здобули незалежність від СРСР, Білорусь не дозволила приватизувати державні підприємства — їх залишили під контролем уряду. Тобто там не було ні олігархічних груп, ані різних кланів — був (і є) лише Лукашенко. 

У цьому новообраному президенту допомагало білоруське КДБ. Спецслужба, що дісталася Мінську у спадок від комуністичної імперії, тримала і досі тримає країну в сталевих рукавицях. Цілком ймовірно, що все це відбувалося не без відома російських спецслужб, які тоді мали своїх людей на високих посадах у багатьох пострадянських країнах (в Україні також). 

Тим часом Лукашенко почав зближуватися з Росією. Білоруські національні символи він замінив на дещо змінену версію радянських, російську мову проголосив другою державною (це підтвердили на референдумі) і навіть уклав угоду про створення з РФ так званої «Союзної держави», яка зрештою мала призвести до об’єднання двох країн в одну. У певний момент Лукашенко навіть їздив Росією, щоб поспілкуватися з губернаторами. Все це дозволяє припустити, що він очікував стати президентом цієї «Союзної держави». Можливо, російські політичні кола йому щось таке пообіцяли. Та потім президентом РФ призначили кадрового спецслужбовця Владіміра Путіна, і Лукашенко був змушений закритися в Білорусі.

Капкан захланності й байдужості

Вочевидь Олександр Лукашенко полюбив владу і тримався за неї як тільки міг. Утиски, репресії, маневрування між Росією та Заходом — усе це дозволяло йому залишатися в президентському кріслі. Та час минав, і в Білорусі підростали нові покоління. Попри русифікацію країни, для молоді Лукашенко дедалі більше виглядав незрозумілим пережитком минулого. Його образ «простого хлопця», який то періодично викопує картоплю, то награно сварить директорів державних заводів, здавався відлунням минулого століття — часу молодості батьків нинішніх дорослих білорусів, народжених в уже незалежній Білорусі. Чи може для таких людей бути цінністю радянська стабільність, чи то пак радянський застій?

Виявилося, що не може, тому у 2020 році вулиці Мінська заповнили десятки, а то й сотні тисяч протестувальників з національними білоруськими біло-червоно-білими прапорами. Вони не хотіли продовження влади Лукашенка — білоруси прагнули змін та розвитку. Проте вусатий диктатор здаватися не збирався. Протести придушили силою, людей репресували: сотні тисяч білорусів змушені були тікати за кордон. Цивілізовані країни перестали визнавати Лукашенка президентом. У якийсь момент стало очевидним, що білоруський диктатор залишився без підтримки народу, міжнародного визнання і навіть без функціональної ринкової економіки (вона у Білорусі повністю зав’язана на Росію). Сумнозвісний «останній диктатор Європи» раптово знайшов себе просто в кишені кремлівських чиновників. Уже незабаром з території Білорусі Росія атакувала Україну так, наче жодної окремої влади у Мінську немає.

Білоруське суспільство сьогодні залякане репресіями й масштабно русифіковане. Білоруська мова — під загрозою зникнення. Доля цієї країни наразі залежить не від білорусів. Якщо РФ вийде з війни проти України сильнішою, білоруські землі можуть прокинутися під прямою владою Москви, включені до складу федерації. Що буде далі в такій ситуації — передбачити складно. Але якщо Кремль не зуміє вигідно для себе закінчити війну проти українців і вирішить, що Лукашенко йому не такий важливий, білоруський диктатор може повторити долю свого сирійського колеги. 

Зосереджена на війні проти України, Росія залишила Башара аль-Асада наодинці з сирійським народом, який його ненавидів. Асад втратив усе і був змушений тікати в Москву. Лукашенко, безсумнівно, читав усі ці новини. Він знає, що велика частина суспільства його ненавидить. Він знає, що в Україні білоруські добровольці у складі ЗСУ здобувають бойовий досвід. Він знає, що за кордоном є білоруські уряди у вигнанні. Лукашенко знає, що він у пастці: або його країна знищить його, або зникне. Але він сам загнав Білорусь у цей капкан, переламавши спротив свого народу.

Автор статті: Дмитро Спорняк

Фото: Wikipedia

Чому почалися протести?

У жовтні в Грузії відбулися вибори до парламенту, на яких офіційно перемогла проросійська партія «Грузинська мрія» (ГМ). Міжнародні спостерігачі заявили, що вибори відбулися з численними порушеннями. Грузинська опозиція теж відмовилася визнавати їх результати та почала вимагати нових виборів і проводити протести. Втім, протести не давали результату.

28 листопада Європарламент офіційно назвав результати виборів у Грузії сфабрикованими і закликав провести їх повторно, а також запровадити санкції проти тих грузинських посадовців, які відповідальні за фальсифікації. У відповідь «Грузинська мрія» заявила, що Грузія заморожує переговори про вступ до ЄС до 2028 року і відмовляється від будь-яких дотацій Євросоюзу. Саме це спровокувало протести. Важливо розуміти, що у Грузії, згідно з опитуваннями, близько 70-80% населення підтримують рух держави до ЄС, а сам процес євроінтеграції закріплений у конституції країни.

Президентка на стороні протестувальників

Додатковою причиною для обурення грузинського суспільства стало оголошення кандидатури на посаду президента від ГМ. Ним став футболіст Міхеіл Кавелашвілі, який, як зазначають протестувальники, навіть не має вищої освіти. Зазначимо, станом на сьогодні президент Грузії майже не має реальних владних повноважень, це суто номінальна посада. Цьогоріч вперше президента має обрати не населення Грузії, а Виборча колегія, яка складається з депутатів парламенту країни та членів Верховних рад Аджарії та Абхазької автономної республіки (у вигнанні).

Чинна президентка Грузії Саломе Зурабішвілі вже довго конфліктувала з ГМ. Тепер вона не визнає результатів виборів, підтримує протести і каже, що, оскільки парламент є нелегітимним, вона буде президенткою, поки не проведуть нові вибори.

Політичні ігри

Партія «Грузинська мрія» керує країною вже 12 років і міцно тримається за владу. ГМ свого часу заснував місцевий олігарх Бідзіна Іванішвілі, статки якого станом на 2024 рік оцінюють у близько 7,6 млрд доларів США, тобто близько чверті від ВВП усієї Грузії. Хоч від публічної політики Іванішвілі відійшов (у 2012-2013 роках олігарх був прем’єром), він все ще тримає владу з-за лаштунків завдяки своїй партії.

Спочатку ГМ виступала на проєвропейських позиціях, але що далі, то більше хилилася в сторону РФ. Ключові зміни настали після повномасштабного вторгнення кремлівських військ до України. Тоді Грузія прийняла до себе велику частку росіян, які втікали від мобілізації, а Україні влада цієї кавказької держави відмовилася. 

Натомість ГМ прийняла закон, що обмежує вплив громадянського суспільства (за прикладом російського «закону про іноагентів»), попри протести суспільства. Також грузинський парламент прийняв «закон про сімейні цінності», у якому заборонили так звану «ЛГБТ-пропаганду» у всіх сферах: від телебачення до публічних зборів. Це все буквально заблокувало шлях Грузії до ЄС, який грузинські громадяни розглядають як можливість вийти з-під впливу Росії.

«Хочете як в Україні?»

Водночас «Грузинська мрія» неодноразово звинувачувала Україну в намаганні втягнути Грузію у війну. Під час передвиборчої кампанії ГМ поширювали зображення зруйнованих російською армією українських міст, заявляючи, що подібне чекає і їхню країну, якщо виборці не проголосують за провладну партію Іванішвілі. Нагадаємо, що у 2008 році Грузія вже програла війну Росії, тож ця травма є доволі свіжою у грузинському суспільстві і саме на ній грають політики з ГМ.

Автор тексту: Дмитро Спорняк

Фото: Pexels/Ishara Kasthuriarachchi

Приєднуйтеся до Спільноти The Ukrainians — підтримуйте розвиток українськомовної журналістики

Цитата. «Після невдалого запуску Північною Кореєю військового розвідувального супутника 27 травня Росія вже оголосила про свій намір підтримувати супутникові технології і постачала різні військові технології. Ми вважаємо, що також була економічна допомога в різних формах», — сказав Шин Вон Сік.

Розвідувальне агентство Південної Кореї  раніше цього тижня повідомило, що війська КНДР, розгорнуті в Росії, ймовірно, долучили до московської повітряно-десантної бригади та корпусу морської піхоти, причому деякі солдати вже вступили в бій.

Приєднуйтеся до Спільноти The Ukrainians — підтримуйте розвиток українськомовної журналістики

Приєднуйтеся до Спільноти The Ukrainians — підтримуйте розвиток українськомовної журналістики