Глава дипломатії ЄС Жозеп Боррель зазначав, що візит прем’єр-міністра Віктора Орбана до Москви відбувається не в межах головування Угорщини у Раді ЄС, яке почалося 1 липня. Поїздка буде виключно в межах двосторонніх відносин між Угорщиною та Росією. Водночас президентка Єврокомісії Урсула фон дер Ляєн, коментуючи приїзд Орбана до Москви, заявила, що «умиротворення» не зупинить Путіна. 

Цитата. «Лише єдність і рішучість прокладуть шлях до всебічного, справедливого і міцного миру в Україні», — написала вона.

Водночас сам Орбан опублікував на своїй сторінці у мережі X такий твіт: «Не можна досягти миру, сидячи у зручному кріслі у Брюсселі. Навіть якщо ротаційне президентство у ЄС не має мандату на ведення переговорів від імені ЄС, ми не можемо сидіти склавши руки і чекати, поки війна чудовим чином закінчиться», — заявив він. 

Контекст. Голова Європейської ради Шарль Мішель відреагував на публікації медіа про потенційний візит прем’єра Угорщини Віктора Орбана до РФ. Він заявив, що країна, яка зараз головує в Раді ЄС (з 1 липня це Угорщина) не має повноважень взаємодіяти з Росією від імені Європейського Союзу.

Фото: Віктор Орбан у X

Приєднуйтеся до Спільноти The Ukrainians — підтримуйте розвиток українськомовної журналістики

Цитата. «Європейська рада однозначна: Росія — агресор, Україна — жертва. Жодні дискусії про Україну не можуть відбуватися без України», — додав Шарль Мішель.

Напередодні журналіст VSquare і Direkt36 Саболч Пані написав у X, що Віктор Орбан відвідає Москву 5 липня — через кілька днів після візиту до Києва. Разом з угорським прем’єром до РФ також має поїхати міністр закордонних справ Угорщини Петер Сіярто.

Згодом про візит Орбана до Росії повідомила Радіо Свобода, посилаючись на свої джерела в уряді Угорщини. За даними співрозмовника журналістів, міністр Сіярто, який відвідував РФ понад п’ять разів після російського повномасштабного вторгнення в Україну, також супроводжуватиме Віктора Орбана до Кремля. У соцмережах ні Орбана, ні Сіярто немає згадок про майбутній візит.

Контекст. 2 липня очільник угорського уряду відвідав Київ вперше від 24 лютого 2022 року. На зустрічі з президентом Зеленським Орбан закликав Україну домовитись з РФ про припинення вогню, а тоді сісти за стіл перемовин. Візит політика відбувся через день після того, як Угорщина взяла на себе піврічне головування в Раді ЄС. 

Раніше Орбан пообіцяв, що Угорщина не блокуватиме рішення НАТО щодо України. Водночас Будапешт не братиме участі у підтримці, яку Альянс планує надавати Києву в майбутньому. 

Більше про постать Орбана у європейській політиці ми писали тут.

Фото: Офіс Президента

Приєднуйтеся до Спільноти The Ukrainians — підтримуйте розвиток українськомовної журналістики

За його словами, РФ втрачає здатність наступати через знищення Україною російських потужностей поблизу кордонів. Джеймс О’Браєн зауважив, що пріоритетом США було надати зброю і зосередити її в місцях «найгострішої необхідності».

Цитата. «Спершу це була територія, де Росія проводила наступ під Харковом. І тепер, як сказав минулого тижня Джейк Салліван (радник президента США з нацбезпеки — ред.), якщо Росія спробує розширити цей фронт, Україні буде дозволено досягати цілей на більшій відстані», — додав О’Браєн. 

Контекст. Раніше США дозволили Україні бити американською зброєю по РФ, однак лише у відповідь і лише у прикордонних з Харківською областю районах країни-агресора. Це рішення стосувалося реактивної артилерійської системи Himars, якою Україна могла атакувати скупчення російських військових і центри їхнього управління. 

Приєднуйтеся до Спільноти The Ukrainians — підтримуйте розвиток українськомовної журналістики

Вбивства на каспійському узбережжі

Напади на храми двох релігій відбулися у двох найбільш важливих містах Дагестану: столиці республіки — Махачкалі, та в одному з найстаріших міст в РФ — Дербенті. Російські високопосадовці одразу почали звинувачувати в організації стрілянини Україну та західні спецслужби. Зрештою, влада РФ це робила і після терористичного нападу на московський концертний зал «Крокус Сіті Холл», у якому бойовики вбили 145 людей, навіть попри те, що відповідальність за теракт взяло на себе угруповання «Ісламська держава». 

Втім, цього разу таке звинувачення поставив під сумнів навіть один з найбільш публічних російських політиків — Дмітрій Рогозін. Він, до речі, станом на сьогодні обіймає посаду сенатора Російської Федерації від окупованої Запорізької області України. Рогозін заявив, що звинувачувати Україну і Захід у нападі в Дагестані — нерозумно, бо  проблема є внутрішньою і її ігнорування може призвести до ще більших проблем у майбутньому. Але про яку проблему він говорить?

Хоч причини нападу не називають, сам факт атаки на релігійні будівлі дозволяє припускати, що мотиви нападників також були пов’язані з радикальними релігійними угрупованнями. Ймовірним є залучення місцевого кавказького відгалуження вже згаданого терористичного угруповання «Ісламська держава». Але який стосунок має самопроголошений релігійний халіфат з Близького Сходу до невеликого регіону на березі Каспійського моря? 

Опір російській владі

Щоб знайти відповідь на це запитання, необхідно зрозуміти, яким є Дагестан. Це — невелика республіка, у якій живе понад три мільйони людей з кількох десятків різних народів. Жоден народ Дагестану не складає в ньому більшість, але чотири найбільші з них: аварці, даргінці, кумики та лезгини разом формують близько 80% громадян цього краю. При цьому всі місцеві нації бережуть свої культури і користуються своїми мовами. Це — один з найменш русифікованих регіонів в РФ. Етнічних росіян в ньому теж живе вкрай мало — близько 3% від всього населення.

Така ситуація склалася тому, що Дагестан дуже довго боровся проти російських завоювань. Народи Північного Кавказу опиралися наступу московських військ аж до 1864 року. До речі, у тих війнах на Кавказі Росія використовувала українських козаків і саме так українці опинилися на Кубані після геноциду місцевого корінного народу черкесів. І саме на цю війну посилався Тарас Шевченко у своїй поемі «Кавказ», підтримуючи гірські народи закликом «Борітеся — поборете». Та все ж російські війська завоювали гірський край.

Але завоювати — це одна справа, а ось вписати захоплений регіон в імперію — зовсім інша. Північний Кавказ постійно залишався місцем опору Росії. Востаннє це чітко було видно в 90-х роках. Коли СРСР почав розпадатися, сусідня з Дагестаном Чечня проголосила свою незалежність. Вона навіть зуміла перемогти Москву у першій російсько-чеченській війні. Але потім президентом РФ став Путін, а в Росії відбулися таємничі вибухи, підозріло пов’язані з ФСБ. В їхній організації Кремль звинуватив чеченців. Так почалася друга війна за Чечню. І саме в ній треба шукати причину появи «Ісламської держави» всередині РФ.

ІДІЛ на Кавказі

Під час другої російсько-чеченської війни Москва буквально зруйнувала гірську республіку. Але боротьба тривала. Що довше вона продовжувалася, то більше кремлівські війська та спецслужби вбивали національних діячів Чечні. Ситуація для місцевого народу погіршувалася. Поступово ініціатива серед північнокавказьких повстанців почало переходити до радикальних ісламістів. І Чечня, і сусідній з нею Дагестан є здебільшого мусульманськими краями. Що складнішим ставало життя, то більш привабливими для людей виглядали прості відповіді, які пропонували ісламісти. Мовляв, щоб налагодити життя, потрібно почати священну війну проти невірних і створити ісламську державу. 

У 2007 році черговий президент Чеченської республіки Доку Умеров проголосив створення так званого Кавказького Емірату — ісламської держави, яка мала б жити за законами шаріату — традиційного ісламського права. Ця релігійна країна мала б охоплювати землі від Чорного моря до Каспійського на північ від Кавказьких гір. Проти такого рішення різко виступили чеченські національні діячі, які на той час були вимушені жити в еміграції за кордоном. Але їхні думки уже не мали значення, бо ж майже усіх національних діячів на місці знищила Росія. Дії Москви буквально відкрили дорогу для радикального ісламізму на Північному Кавказі, знищивши національні сили і довівши край до зубожіння.

Діяльність Кавказького Емірату вийшла за межі Чечні. Двоє із трьох керівників (так званих емірів) цієї самопроголошеної країни були етнічними аварцями з Дагестану. Усіх трьох емірів вбили російські силові структури. До 2015 року Кавказький Емірат майже повністю втратив свій вплив. Натомість місцевих радикалів почала приваблювати нова терористична організація родом з Близького Сходу — так звана Ісламська держава Іраку та Леванту (ІДІЛ). Російське втручання у війну в Сирії тільки посилило цю тенденцію. Через нього ж сьогодні «Ісламська держава» організовує теракти всередині Росії. 

Дві війни

Сьогодні Дагестан є одним з найбідніших регіонів РФ. Через повну відсутність перспектив місцева молодь дуже активно долучається до російської армії, бажаючи заробити гроші та отримати хоч якийсь статус у суспільстві. Росія привозить молодих дагестанців в Україну в статусі окупантів. Кількість загиблих солдатів з-поміж національних меншин в РФ під час російського нападу на Україну є непропорційно вищою відносно етнічних росіян. Є якась жорстока історична іронія в тому, що Росія захопила Північний Кавказ за допомогою українських козаків, а тепер використовує місцеві народи у своїх намаганнях завоювати Україну.

Увесь порядок на контрольованому Росією Кавказі підтримується за допомогою репресивних методів. Цілковите зубожіння затягує молодь з цього регіону в різні радикальні угруповання: чи то в російську армію, чи то в місцеве відгалуження «Ісламської держави». Або ж спонукає чинити антиєврейські погроми, як це було торік, коли натовп в Махачкалі кинувся громити літак, який прибув з Ізраїля. Поки російські військові структури і спецслужби повністю сконцентровані на війні проти України, ісламізм все глибше проникає в РФ. Що довше триватиме російська агресія, то більш кривавими будуть її наслідки всередині московських територій.

Автор статті: Дмитро Спорняк

Фото: скріншот з відео, опублікованого Національним антитерористичним комітетом РФ/Радіо Свобода

Приєднуйтеся до Спільноти The Ukrainians — підтримуйте розвиток українськомовної журналістики

Уповноважений Верховної Ради з прав людини Дмитро Лубінець назвав таке рішення Європейського суду з прав людини «історичним». За його словами, Україна довела існування системних порушень прав людини на тимчасово окупованих територіях Криму з 2014 року. Зокрема йдеться про: 

• незаконні затримання українців та кримських татар на півострові; 
• примусову паспортизацію громадян України; 
• забору мирних зібрань та протестів; 
• дискримінацію кримських татар; 
• порушення прав політвʼязнів, жорстокого поводження з ними та інші. 

Цитата. «Це рішення — доказ того, що РФ підло бреше про дотримання прав людини в окупованому Криму! Також це один із кроків на шляху притягнення винних до відповідальності та відновлення справедливості!», — додав Лубінець. 

Приєднуйтеся до Спільноти The Ukrainians — підтримуйте розвиток українськомовної журналістики

Цитата. «Вночі на майданчиках зі снарядами, чия загальна площа становить 3500 квадратних метрів, виникла пожежа із детонацією та триває досі. З огляду на розміри складу, схоже, вибухатиме ще довго», — зазначили у ГУР. 

Приєднуйтеся до Спільноти The Ukrainians — підтримуйте розвиток українськомовної журналістики

За даними Генштабу, українські оборонці завдали успішного удару по місцях зберігання та підготовки до застосування шахедів, а також навчальних корпусах, пунктах управління та зв’язку розрахунків цих безпілотників, що розташовані в Краснодарському краї. Внаслідок бойової роботи зафіксували серію вибухів та пожежу з подальшою детонацією.

Водночас Міноборони РФ заявило про збиття цієї ночі більше сотні дронів — над Кримом  і Чорним морем та у Краснодарському краї і Волгоградській області.

Крім цього, в ніч на 20 червня підрозділи ЗСУ та СБУ атакували склад пально-мастильних матеріалів ворога в Тамбовській області, а також нафтобазу «Енемська», що в Республіці Адигея. В районі нафтобази «зафіксували щонайменше п’ять вибухів, у Тамбовській області — пошкодження як мінімум однієї ємності із нафтопродуктами.

Приєднуйтеся до Спільноти The Ukrainians — підтримуйте розвиток українськомовної журналістики

Втеча з Центральної Азії

У Казахстані Айдос Садиков займався бізнесом і політикою. Він довгий час був в опозиційних партіях та організаціях, які виступали проти тодішнього казахського президента Нурсултана Назарбаєва. У 2010 році Айдос взяв участь у протестах за відставку президента. Після цього його затримали і ув’язнили на два роки, звинувативши у хуліганстві. Правління Назарбаєва ніколи не було демократичним. Він почав керувати цією центральноазійською державою ще до проголошення її незалежності, коли вона була республікою у складі СРСР. І на цій посаді він залишався довгі десятиліття, тримаючи всю повноту контролю у своїх руках. Тож опозиціонери часто опинялися за ґратами.

Коли Айдос Садиков відбув призначений йому термін і вийшов, більш спокійним його життя не стало. Вже у 2014 році кримінальну справу порушили проти його дружини — казахської журналістки. Родина Садикових була змушена виїхати до Києва. А от Назарбаєв залишився. Але він старів, йому було вже майже 80. Владу від нього мав хтось перейняти. На цю роль чудово підійшов досвідчений апаратник і дипломат Касим-Жомарт Токаєв. Він швидко виграв вибори перебрав керівництво країною на себе. Але доволі швидко Токаєв зіткнувся з протестами.

У січні 2022 року на вулиці казахських міст вийшли тисячі людей. Приводом стало різке зростання цін на газ, але напруга між владою і людьми виявилася досить високою. Щоб придушити мітинги, уряд Токаєва мусив звернутися по допомогу до Організації договору про колективну безпеку (ОДКБ) — міжнародного військового альянсу, головним у якому є Москва. Кілька сотень людей загинуло, тисячі були заарештовані.

Дві диктатури

Виглядало на те, що президент Казахстану утримується на посаді лише завдяки російським військам. Зрештою, схожою є ситуація самопроголошеного диктатора Білорусі Лукашенка — його режим теж тримається лиш на підтримці Москви. Тому білоруські землі перебувають в цілковитому розпорядженні російської армії, а Мінськ вітає усі рішення Москви. Але ситуація Казахстану виявилася іншою.

Коли війська РФ почали повномасштабний наступ на Україну, Казахстан неочікувано вирішив залишитися нейтральним. Астана не стала погоджуватися з окупацією Москвою українських територій і відмовилася визнавати самопроголошені терористичні угруповання ДНР та ЛНР незалежними державами. 

Водночас казахстанська влада не критикувала Кремль прямо. Зате частина населення виступила проти війни. Уряд Казахстану натомість вирішив обережно дистанціюватися від Москви. Така позиція виявилася досить несподіваною — низка оглядачів та московських політиків вважали найбільшу країну в Центральній Азії цілком залежною від Росії. Зрештою, на це вказувала не така давня історія розпаду СРСР.

Порятунок незалежності

На початку 90-х років, коли СРСР перебував на межі розпаду, країни Центральної Азії не надто активно боролися за свою незалежність. Насправді комуністична влада Казахстану виступала за збереження радянської імперії. Національні проблеми казахів турбували лиш досить незначну меншість казахстанського суспільства. Коли Союз все ж розвалився, місцеві владні еліти продовжували залежати від Москви. Тож вони вирішили продовжувати підтримувати тісні стосунки з Кремлем і увійшли до нових російських міжнародних організацій, штибу СНД (Співдружність Незалежних Держав) та ОДКБ.

Владу в республіках Центральної Азії впродовж усього періоду після здобуття ними незалежності утримували авторитарні клани та диктаторські сімейні династії. Казахстан не був винятком: і політика, й економіка цієї держави залишилися тісно пов’язаними з РФ завдяки правлінню Назарбаєва і його родини. Та за десятиліття незалежності багато змінилося. Молодше покоління казахів, яке виросло у власній вільній державі і ніколи не знало тиску радянської системи, перестало сприймати Росію як норму. Знання про московську окупацію Казахстану, репресії і геноцид, вчинений комуністичною владою проти кочових казахів, стали відкритими для широкої публіки. Це відобразилося на поглядах казахстанського суспільства.

Ба більше, за час незалежності казахи знову стали більшістю у власній країні, бо ж у часи СРСР Казахстан був єдиною республікою Союзу, корінне населення у якій було в меншості відносно росіян. Тому коли РФ почала повномасштабний наступ на Україну, думки казахстанського суспільства розділилися. Соцопитування показують, що більшість громадян Казахстану дотримується нейтральної позиції, Росію підтримують, здебільшого, люди, старші за 60 років, які звикли сприймати інформацію з телебачення, часто — російського, а молодь більшою мірою підтримує Україну. При цьому, що далі триває війна, то менше казахів виступають на стороні Москви. Це викликає незадоволення у Кремлі.

Російська загроза

Путін якось заявив, що вважає розпад СРСР «найбільшою геополітичною катастрофою 20 століття». Влада РФ неодноразово відкрито заявляла, що воліла б відновити радянську імперію. Казахстан, який також входив до неї, цілком може бути однією з цілей Кремля. Росія традиційно не сприймає своїх сусідів собі за рівних, намагаючись контролювати кожен їхній крок і, як видається, прагнучи приєднати їхні землі до себе. Коли ж країни, що сусідять з РФ, провадять незалежну політику, Москва влаштовує проти них війну. Україна та Грузія — приклади цього. Якщо ж держава-сусід не чинить військового спротиву, Москва контролює її без жодного пострілу, як це відбувається з Білоруссю. 

Це все ставить Казахстан у дуже загрозливе становище. Російські пропагандисти неодноразово агітували за необхідність «захисту російськомовного населення» на півночі Казахстану. Загроза російської армії для Астани є більш ніж реальною: не слід забувати, що межа між двома країнами становить 7600 кілометрів — це найбільший сухопутний кордон на планеті. То ж чи готується Казахстан до можливого наступу зі сторони Москви? Насправді не зовсім. Астана сьогодні залишається дуже тісно пов’язаною з РФ: торгівля після вторгнення російських військ в Україну лише зросла. Існують навіть припущення, що завдяки країнам Центральної Азії Москва обходить міжнародні санкції.

Найбільша диктатура Сходу

Водночас Астана намагається знайти собі інших союзників. Ще одним велетенським сусідом Казахстану є Китай. Влада КНР, імовірно, має свої плани на центральну Азію. Так, скажімо, саме Казахстан був першою країною, яку відвідав китайський лідер Сі Цзіньпін після довгого періоду дипломатичної перерви часів коронавірусу. Втім, Пекін водночас є близьким союзником Москви, тож навряд чи можна бути певним, що співпраця з Казахстаном буде для Китаю більш важливою за співпрацю з Росією. Певні контакти казахстанська влада тримає й із західними структурами, але цей напрямок співпраці є доволі обмеженим і тому, що Центральна Азія є дуже віддаленою від усіх країн Заходу, і через те, що уряд в Астані є авторитарним і недемократичним. 

Низка оглядачів зазначає, що сьогодні доля Казахстану більшою мірою залежить від вирішення війни в Україні. Якщо демократичний світ переможе і РФ ослабне, Центральна Азія зможе діяти більш вільно і залишитися незалежною. Якщо ж Москва зуміє надовго окупувати хоча б частину території України і не відчує за це відповідальності, Казахстан може стати наступною жертвою Кремля. Чи зможе авторитарний казахстанський уряд цьому протистояти — велике питання. Питання, яке турбує казахську опозицію в далекому від їхньої батьківщини Києві.

Автор статті: Дмитро Спорняк

Фото: REUTERS/Florence Lo

Приєднуйтеся до Спільноти The Ukrainians — підтримуйте розвиток українськомовної журналістики

Саміт минув. Лідери підписали спільний документ. Від Росії вимагають передати Україні контроль над Запорізькою атомною електростанцією, провести обмін усіма полоненими, повернути викрадених українських дітей і дати змогу вільно продавати українські агропродукти по світу. РФ, звісно ж, не погоджується. Нащо в такому разі відбувався цей саміт і що з нього отримає Україна — розповідає НЗЛ.

Агресор говорить про мир

На перший погляд, може здатися, що Саміт миру був черговим місцем, на якому світові лідери могли висловити своє «глибоке занепокоєння», поговорити і розійтися. Не можна сказати, що таке враження є зовсім хибним. Все ж саміт дійсно був майданчиком для переговорів. Але в очі впала одна особливість: на цих переговорах не було Росії. Її туди просто не запрошували. Якщо на дипломатичному майданчику є тільки одна зі сторін війни, то хіба можна домовитися про мир? Напевно, ні. Але можна домовитися про підтримку.

Щоб закінчити війну, Україні передусім необхідно вижити. Для цього нашій державі необхідна підтримка союзників. У демократичних державах політика повністю залежить від поглядів їхніх громадян. Отже, щоб Україні допомагали, Києву потрібно постійно нагадувати про себе і показувати народам Заходу, що підтримувати нас — законно, морально правильно і навіть вигідно. В умовах, коли на нас напала величезна авторитарна диктатура, яка прямо погрожує геноцидом (і навіть його здійснює) — це, здавалося б, мало бути нескладним завданням. Але, на жаль, не все так просто.

Уже досить багато часу Росія пропонує Україні капітулювати і називає це мирними пропозиціями. Мовляв, війська РФ все одно не перемогти, а продовження боротьби лиш продовжує війну. Москва це говорить і на офіційному рівні, і в медіа, і навіть через величезну кількість підозріло проросійських англомовних інтернет-коментарів. Зі своїми власними вигідними Кремлю мирними ініціативами періодично виступає і Китай. Україна на таке, звісно ж, не погоджується, бо це було б самогубством. У відповідь Росія використовувала ці відмови, щоб звинувачувати Київ у тому, що він не хоче миру. Багато хто у світі, хто живе далеко від наших країв і не знайомий із ситуацією, може вірити Москві. Зіткнувшись з такою проблемою, Україна почала організовувати Саміт миру.

Російські вимоги до миру

Напередодні початку саміту Кремль вкотре висунув свої вимоги до України. Москва стверджувала, що Київ має визнати російську окупацію чотирьох українських областей і Криму законною, відвести свої війська і відмовитися від вступу в НАТО. Також Путін забажав, щоб з РФ зняли санкції. І лиш тоді, як він стверджував, можна говорити про мир. Цю пропозицію Україні капітулювати, звісно ж, всі проігнорували, засудили чи висміяли. Але саме в цій історії криється відповідь на запитання про те, для чого був увесь цей саміт. 

Позиції України та Росії — діаметрально протилежні. І вони були такими від самого початку великої війни. Москва хоче, щоб Україна здала свої території, ослабила армію і не укладала жодних союзів взагалі. Це логічно, якщо вважати, що кінцевою метою Кремля є завоювати Україну, якщо не зараз, то під час якоїсь наступної війни. Київ, натомість, хоче лиш безпеки, тому вимагає, щоб РФ вивела свої війська і шукає більш тісної співпраці з країнами Заходу, які могли б захистити Україну від агресивних кремлівських планів. Без цього не буде жодних гарантій того, що РФ не нападе знову, коли краще підготується. Мир ціною майбутньої загибелі сотень тисяч українців ніхто приймати не буде. Якщо одна зі сторін вимагає від іншої припинити існувати, то про які переговори взагалі може йти мова?

Про жодні. Тому їх і не було. Щоб досягти стійкого завершення війни, перше за всілякі можливі розмови з Росією, агресора треба змусити піти на поступки. Основне питання полягає в тому, як саме це можна зробити. Саме для цього і придумали Саміт миру: міжнародний майданчик, на якому зібралося близько половини країн нашої планети, які прагнуть змусити Росію дотримуватися міжнародного права. Одними лиш заявами і підписаними документами цього, безумовно, досягти не вийде. Тому Україна постійно й закликає постачати більше зброї і боєприпасів. Але перш ніж отримати справжню підтримку, треба вдатися до дипломатії.

Дипломатичні війни

Саміт відвідали представники 92 країн і 8 міжнародних організацій. Китай відмовився приїхати на знак протесту проти відсутності на саміті РФ. В результаті 78 держав підписали спільне комюніке — документ, в якому підсумували у форматі заяви підтримку територіальної цілісності України. Низка країн, наприклад, Саудівська Аравія, Таїланд, Індія, Індонезія, Мексика, ОАЕ, ПАР, Вірменія та Бразилія, комюніке не підписала. Ще кілька держав згодом відкликали свій підпис, кілька його додали (78 підписантів — це, наразі, остаточна цифра).

Значна частина учасників була представниками так званого Глобального Півдня — групи країн, які не є ні частиною демократичного Заходу, ні групи авторитарних держав. Південних країн на планеті — більшість і їх дуже активно намагаються залучити на свою сторону Росія та Китай. Звісно, велика частина з них на саміт не приїхала (нагадаю, всього на планеті існує 193 держави-члени ООН). Але сама участь таких великих країн як Індія, Індонезія, Аргентина, Бразилія і Мексика, навіть без підписання комюніке, все ж була досить значущим результатом.

Провівши настільки масштабну конференцію, Україна показала всьому світу, що вона прагне миру і що її підтримують ключові гравці не лише на демократичному Заході, який є традиційним союзником Києва, але й на Глобальному Півдні. Це дозволило перейняти Україні ініціативу в сфері домовленостей про мир. Тепер не Росія у високих міжнародних кабінетах висловлює свої вимоги. Ці вимоги тепер оформлені в офіційному документі, підписаному десятками держав на організованому українським керівництвом саміті. У майбутньому, коли РФ таки змусять піти на поступки, саме організована українцями міжнародна платформа буде основою для переговорів. Основою, вигідною для нас і для міжнародного права.

Автор статті: Дмитро Спорняк

Фото: REUTERS/MICHAEL BUHOLZER