Влада білоруського диктатора сьогодні тримається на російських багнетах. Після протестів 2020 року самопроголошений президент більше не може спиратися на свій народ. На силу свого режиму Лукашенкові також не варто розраховувати: білоруська економіка живе виключно завдяки російським нафтовим грошам. Можливості загравати із Заходом у нього також вичерпалися. Людина, яка тішилася вкрай сумнівним і дуже наївним титулом «останнього диктатора Європи», сьогодні — не більше ніж маріонетка в руках Кремля. А разом із ним у заручниках опинилася й уся його країна. Як до цього дійшло — розбиралися НЗЛ.
Світ, що занепадає
Лукашенко зі своїм образом міцного господарського колгоспника, любов’ю до радянської символіки і російською мовою з сильним білоруським акцентом, що лунає крізь його фірмові вуса, — типовий продукт пізнього Радянського Союзу. Щоб його зрозуміти, потрібно розібратися, яким було життя наприкінці вісімдесятих і на початку дев’яностих років минулого століття.
Тоді радянська система занепадала. Комуністичний проєкт виявився нежиттєздатним. СРСР бракувало сили, щоб реалізувати свої міжнародні амбіції. Громадяни Московської імперії не мали доступу до базових побутових речей, і ситуація доходила до того, що не вистачало навіть банальних харчів. Державна система була слабкою — хіба ж могли цим не скористатися підприємливі молоді політики? Добре, не молоді, а радше молодші за пристарілих комуністичних вождів, які помирали швидше, ніж встигали покерувати.
У серці СРСР виникло кілька центрів влади: навколо бурхливого Єльцина, обережного Горбачова і зашкарублих комуністичних політиків, які спробували організувати державний переворот. Як це буває в таких випадках, поки осердя ослабло, периферія почала обережно тікати з орбіти імперії. Першими це зробили країни Балтії та Південного Кавказу. Далі — Україна. Усі решту були б не проти залишитися. Але, як зазначає у своїй книжці «Остання імперія» історик Сергій Плохій, Єльцин, який виборов верх влади в Москві, категорично не хотів створювати нового союзу без України. Отже, шляхи розійшлися.
Вам олігархів чи застій?
Комунізм не спрацював — Москва навіть не мала сили утримати завойовані нею країни. Треба було шукати інші рішення, тобто впроваджувати ринкову економіку. Новий російський уряд мав план: команда Єльцина хотіла тимчасово відпустити колишню радянську імперію (за винятком Чечні), щоб швиденько надолужити втрачений час і відновити російську економіку. Ідея полягала в тому, що колишні радянські республіки, залежні від величезної Російської Федерації, самі повернуться до Москви завдяки її багатству та потужності. І в цьому плані був певний сенс.
Кожна республіка СРСР була взаємопов’язана. Щоб створити певний продукт, деталі для нього часто привозили за тисячі кілометрів з інших країнах Союзу. Це було вкрай економічно невигідно, що, зрештою, й призвело до розпаду СРСР, але водночас дозволяло Москві утримувати контроль. Коли ж комунізм закінчився, а ринкові правила ще не встигли повністю сформуватися, навколо запанував хаос. Цим скористалися різні авантюристи, яких мало хвилювали моральні цінності. На територіях колишньої комуністичної імперії розквітли бандитизм та організована злочинність.
Серед підприємливих людей, а також шахраїв і великих мафіозних кланів, виникли так звані олігархи. У Росії цих надзвичайно багатих людей, які мали вплив на політику, досить швидко взяв під контроль державний апарат: спецслужби повертали контроль собі. В Україні виникло кілька олігархічних кланів, які часто не погоджувались між собою, що сприяло сякій-такій демократичності. А врівноважувало їх і зміцнювало державу громадянське суспільство. Активісти, журналісти, громадські організації завжди були готові контролювати ситуацію і втручатися, навіть радикально — аж до революцій, щоб запобігти руху України в небажаному напрямку.
Як можна зрозуміти, така ситуація не надто сприяє комфортному і спокійному життю. Проте, якщо українці були готові пожертвувати стабільністю заради національної свободи, росіяни — заради імперських марень, то для білорусів стабільність стала пріоритетом.
Новообраний диктатор
Розпад СРСР для більшості білоруського суспільства став справжнім шоком. Навколо панували небезпека, непевність та безлад. Старі партійні функціонери намагалися утримати владу, але довіри до них не було. На цьому фоні з’явився тоді ще молодий політик. Він заявляв, що боротиметься з корупцією і буде відстоювати інтереси простих людей, бо і сам він був простим чоловіком, а не чиновником з високих кабінетів. Звали його Олександр Лукашенко і, треба визнати, своєрідна харизма у нього тоді ще таки була. Він виграв перші президентські вибори у 1994 році. Вони були останніми, які відбулися чесно, без порушень.
Заради стабільності Лукашенко взявся будувати в Білорусі маленький Радянський Союз. Він зосередив у своїх руках усю владу: будь-які громадські рухи обмежувалися, а його політичні опоненти загадково зникали. На відміну від інших країн, які здобули незалежність від СРСР, Білорусь не дозволила приватизувати державні підприємства — їх залишили під контролем уряду. Тобто там не було ні олігархічних груп, ані різних кланів — був (і є) лише Лукашенко.
У цьому новообраному президенту допомагало білоруське КДБ. Спецслужба, що дісталася Мінську у спадок від комуністичної імперії, тримала і досі тримає країну в сталевих рукавицях. Цілком ймовірно, що все це відбувалося не без відома російських спецслужб, які тоді мали своїх людей на високих посадах у багатьох пострадянських країнах (в Україні також).
Тим часом Лукашенко почав зближуватися з Росією. Білоруські національні символи він замінив на дещо змінену версію радянських, російську мову проголосив другою державною (це підтвердили на референдумі) і навіть уклав угоду про створення з РФ так званої «Союзної держави», яка зрештою мала призвести до об’єднання двох країн в одну. У певний момент Лукашенко навіть їздив Росією, щоб поспілкуватися з губернаторами. Все це дозволяє припустити, що він очікував стати президентом цієї «Союзної держави». Можливо, російські політичні кола йому щось таке пообіцяли. Та потім президентом РФ призначили кадрового спецслужбовця Владіміра Путіна, і Лукашенко був змушений закритися в Білорусі.
Капкан захланності й байдужості
Вочевидь Олександр Лукашенко полюбив владу і тримався за неї як тільки міг. Утиски, репресії, маневрування між Росією та Заходом — усе це дозволяло йому залишатися в президентському кріслі. Та час минав, і в Білорусі підростали нові покоління. Попри русифікацію країни, для молоді Лукашенко дедалі більше виглядав незрозумілим пережитком минулого. Його образ «простого хлопця», який то періодично викопує картоплю, то награно сварить директорів державних заводів, здавався відлунням минулого століття — часу молодості батьків нинішніх дорослих білорусів, народжених в уже незалежній Білорусі. Чи може для таких людей бути цінністю радянська стабільність, чи то пак радянський застій?
Виявилося, що не може, тому у 2020 році вулиці Мінська заповнили десятки, а то й сотні тисяч протестувальників з національними білоруськими біло-червоно-білими прапорами. Вони не хотіли продовження влади Лукашенка — білоруси прагнули змін та розвитку. Проте вусатий диктатор здаватися не збирався. Протести придушили силою, людей репресували: сотні тисяч білорусів змушені були тікати за кордон. Цивілізовані країни перестали визнавати Лукашенка президентом. У якийсь момент стало очевидним, що білоруський диктатор залишився без підтримки народу, міжнародного визнання і навіть без функціональної ринкової економіки (вона у Білорусі повністю зав’язана на Росію). Сумнозвісний «останній диктатор Європи» раптово знайшов себе просто в кишені кремлівських чиновників. Уже незабаром з території Білорусі Росія атакувала Україну так, наче жодної окремої влади у Мінську немає.
Білоруське суспільство сьогодні залякане репресіями й масштабно русифіковане. Білоруська мова — під загрозою зникнення. Доля цієї країни наразі залежить не від білорусів. Якщо РФ вийде з війни проти України сильнішою, білоруські землі можуть прокинутися під прямою владою Москви, включені до складу федерації. Що буде далі в такій ситуації — передбачити складно. Але якщо Кремль не зуміє вигідно для себе закінчити війну проти українців і вирішить, що Лукашенко йому не такий важливий, білоруський диктатор може повторити долю свого сирійського колеги.
Зосереджена на війні проти України, Росія залишила Башара аль-Асада наодинці з сирійським народом, який його ненавидів. Асад втратив усе і був змушений тікати в Москву. Лукашенко, безсумнівно, читав усі ці новини. Він знає, що велика частина суспільства його ненавидить. Він знає, що в Україні білоруські добровольці у складі ЗСУ здобувають бойовий досвід. Він знає, що за кордоном є білоруські уряди у вигнанні. Лукашенко знає, що він у пастці: або його країна знищить його, або зникне. Але він сам загнав Білорусь у цей капкан, переламавши спротив свого народу.
Автор статті: Дмитро Спорняк
Фото: Wikipedia
Важливе 
