Замість американського держсекретаря до Лондона прибув спецпредставник Трампа щодо України Кіт Келлог. Через це зустріч вирішили провести на нижчому рівні — поміж іншими високопосадовцями. 

Що відбувається зараз? Водночас у Лондоні відбувається двостороння зустріч між міністрами закордонних справ та оборони України та Великої Британії.

Чому так сталося? За даними журналістів The Washington Post, з посиланням на анонімного посадовця, заява Держдепартаменту про неприбуття Рубіо з’явилася після того, як президент Володимир Зеленський відкинув ідею визнання окупації Криму Росією. Раніше низка американських видань, зокрема й The Washington Post, писали, що саме таку вимогу запропонують американські представники на переговорах в Лондоні.

Що кажуть ще? Зазначимо, що віцепрезидент США Джей Ді Венс, перебуваючи з візитом в Індії, заявив, що «і українцям, і росіянам доведеться відмовитися від частини територій, якими вони зараз володіють». Водночас французький президент Емманюель Макрон наголосив, що територіальна цілісність України та її європейські прагнення мають бути у будь-якій мирній угоді.

Країна полів

Назва Польща походить від племені полян — людей, які жили на відкритих рівнинах. Ця географічна особливість відіграла величезну роль в історії країни: таку місцевість легко долати військам, але надзвичайно складно захищати.

Тому Польщу декілька разів ділили між собою Німеччина та Росія (один разу — у формі СРСР). Але й сама Польща користалася своїм розташуванням, контролюючи великі простори України, Білорусі та Литви протягом століть. Гордість за величне минуле й травми, завдані окупаціями та поділами, досі живі в польському суспільстві. На цьому тлі у Польщі триває бурхливе політичне життя.

Туск і брат загиблого президента

Сьогодні політичне життя Польщі обертається довкола двох персоналій: ліберального прем’єра Дональда Туска та лідера правих популістів Ярослава Качинського. Перший — колишній голова Європейської ради, шанований у ЄС політик, очолює партію «Громадянська платформа». Другий — брат-близнюк загиблого в авіакатастрофі під російським Смоленськом експрезидента Польщі Леха Качинського, який очолює партію «Право і справедливість» (ПіС).

Партія ПіС перебувала при владі в Польщі протягом восьми років — із 2015-го. За цей час відносини Варшави з ЄС значно погіршилися: у країні ухвалили найжорсткіше в Європі законодавство щодо абортів, а загальний стан демократії просів. У 2023 році поляки на виборах до парламенту надали перевагу опозиції, і прем’єром став Туск, поки президентом залишався Анджей Дуда від партії ПіС. Наступні вибори президента відбудуться вже у травні 2025 року. Саме вони визначать, яким шляхом піде Польща: до Європи чи до правого популізму.

Україна і біженці

Не виключено, що на виборах може статися несподіване — перемога відвертих радикалів (така ситуація ледь не сталася в Румунії, де завдяки успішній кампанії в соцмережах вибори виграв проросійський політик, але пізніше його обрання скасували). Провідні партії Польщі досить помірковані, але не ультраправа «Конфедерація», яка набирає популярність. Серед її політичних фішок: вимога жорсткіших правил міграції, критика ЄС та України.

З початку повномасштабного вторгнення Польща прийняла понад мільйон українських біженців (наразі їхня кількість становить близько мільйона людей). Така масова присутність людей іншої національності стала для поляків шоком, тому нині тема українців у Польщі — дуже чутлива і активно пропагується перед виборами. Водночас конфлікт між Києвом і Варшавою має також історичне підґрунтя.

Річ Посполита

Протягом декількох століть Річ Посполита — держава, що об’єднувала українців, білорусів, литовців і поляків, у якій домінувала саме польська культура, була головною силою на сході Європи. Тоді сталися повстання українських козаків, війна проти військ Богдана Хмельницького, напади сусідніх держав і, зрештою, ту країну поділили сусідні імперії. У 20 столітті Польща намагалася відновитися саме в кордонах Речі Посполитої, та змогла захопити лише західноукраїнські землі.

Волинська трагедія

Під час Другої світової війни на Волині стався жорстокий міжетнічний конфлікт. Українці та поляки здійснювали взаємні етнічні чистки — жорстоко вбивали мирних жителів. Тоді загинули десятки тисяч людей — пам’ять про ті події й досі ускладнює відносини між Україною та Польщею.

Між українцями та поляками були спроби історичного примирення, але поки що досягти його не вдалося. Польські політики час від часу грають на болючому питанні Волинської трагедії, яку в Польщі офіційно визнали актом геноциду. Дехто з них навіть каже, що не підтримає вступ України до НАТО та ЄС, якщо не вдасться узгодити політику щодо історичних питань. Ґрунтовного діалогу наразі досягти не вдається.

Спільний ворог…

Попри все, українців та поляків об’єднує розуміння спільної загрози — агресії з боку Росії. Польську державу Москва ділила вже не раз, тож зараз у Польщі не сумніваються в можливість нападу РФ. Фактично всі політичні сили в країні підтримують збільшення витрат на оборону і тісну співпрацю в межах НАТО. Суперечити такій позиції не намагається майже ніхто — і це створює чудові можливості для співпраці України та Польщі.

…і спільний ринок

Підтримувати цю співпрацю вдається не завжди. У листопаді 2023 року між країнами виник скандал: польські фермери почали блокувати кордон між державами, вимагаючи припинити постачання і перевезення українських аграрних продуктів. Відбулося це на тлі блокади перевезень в Чорному морю російськими військами. Україна фактично ледь не втратила можливість експортувати один зі своїх ключових продуктів — їжу. Розв’язати проблему допомогла не стільки дипломатія, як успішні дії Сил оборони України у Чорному морі, яким вдалося здебільшого зняти блокаду. Докладніше про ці події читайте у матеріалі НЗЛ.

Цю суперечку можна вважати прелюдією до надзвичайно складного процесу української інтеграції до ЄС. Потенціал і масштаби українського агросектору можуть становити серйозну конкуренцію для європейських фермерів. Інтеграція економіки та вирішення історичних суперечок — усе це ще чекає на Україну та її союзників на шляху до взаємної інтеграції.

Автор статті: Дмитро Спорняк

Фото: Pexels

Цитата. «Нам потрібно дуже швидко визначити зараз — і я говорю про лічені дні — чи можна це зробити протягом наступних кількох тижнів. Якщо це так — ми в ділі. Якщо це не так, то у нас також є інші пріоритети, на яких ми можемо зосередитися», — прокоментував Рубіо.

Що відомо про меморандум, підписаний Україною та США? 17 квітня країни підписали меморандум про намір укласти угоду про економічне партнерство. Саму ж угоду можуть підписати вже наступного тижня, адже в тексті меморандуму вказано, що український прем’єр Шмигаль прибуде до Вашингтона, починаючи з 21 квітня, аби зустрітися з міністром фінансів США і «підтримати на високому рівні завершення технічних обговорень щодо умов угоди про створення інвестиційного фонду відбудови».

Що каже президент США про угоду? Натомість Трамп заявив, що угода про корисні копалини між Україною та США готова і її можуть підписати наступного четверга.

Тінь Пекіна

Для Трампа головним конкурентом є Китай, а зовсім не Росія. Під час свого попереднього терміну на посаді президента США, Трамп розпочав торговельну війну саме проти Пекіна. Тепер найбільші мита США накладає також на КНР. РФ в американській схемі світової боротьби виглядає лише допоміжним гравцем. 

В інтервʼю з американським пропагандистом Такером Карлсоном у жовтні 2024 року Трамп заявив, що Китай і Росію треба розділити, аби вони не були союзниками. Велика та економічно могутня КНР, яка витісняє США зі світових ринків, становить для Вашингтона загрозу. Свого часу схожу конкуренцію США становив СРСР, але нинішня Росія значно менша, хоч і досі має найбільшу територію у світі. Це дозволяє Трампу розглядати Москву як ще один інструмент проти Пекіну. І це глибоко турбує Владіміра Путіна.

Кремлівські мрії про минуле

Живучи в Україні, розгадати наміри російського президента не складно — їх видно неозброєним оком. Зрештою, Росія ніколи їх не приховувала. Ще у 2005 році Путін назвав розпад СРСР «найбільшою геополітичною катастрофою століття». Для нього Радянський Союз був справжньою «історичною Росією». Тобто та велетенська держава, яка містила в собі не лише сучасну Росію, а ще й 14 інших окупованих республік, для Путіна є справжньою територією його батьківщини, яку він всіляко намагається відновити.

Це також було чітко видно, коли до Москви прилетів Такер Карлсон, щоб взяти інтервʼю в Путіна. Російський президент скористався нагодою виступити перед західною аудиторію досить дивним чином: почав обґрунтовувати свої імперські претензії до сусідніх країн, розповідаючи історію тисячолітньої давнини про князів з 11 століття. У його розповіді українські землі мали виглядати природною частиною Росії — аж ніяк не суверенною державою. Такі пояснення тоді мало кого переконали, зате спровокували цілу хвилю мемів, які висміювали недолугі аргументи російського диктатора.

Мирні наміри напоказ

Та це не змінювало реальність: російська війна за завоювання України тривала. Дональд Трамп вирішив це змінити. Він уже декілька місяців намагається організувати мирні переговори між Росією та Україною, але результату поки немає. Це має доволі просту причину: соцопитування показують, що і українці, і росіяни не готові погоджуватися на вимоги один одного, і обидві нації все ще готові воювати. Тож президент США вирішив обрати специфічну тактику: чинить тиск на Україну і шукає компроміс із агресором — тобто робить усе протилежно від того, що робив Байден. Можна припустити, що таким підходом Трамп прагне перетягнути Росію до статусу союзника США проти Китаю.

Та не все так просто. Путін не готовий йти на компроміси й прямо заявляє, що хоче завоювати всю Україну. Однак президент США також не збирається віддати контроль над цілою суверенною державою диктаторові — це було б серйозним порушенням міжнародного права і фатальним ударом по репутації Трампа. Переговори все ще тривають, але видається, що російський президент просто затягує час. Це помітно неозброєним оком: про це кажуть і Зеленський, і навіть Трамп. Якщо Путін відмовить президенту США прямо, це може спонукати Сполучені Штати відновити допомогу Україні. Колишній офіцер спецслужб Путін всюди бачить можливість для спецоперації (навіть війну проти України він назвав саме так — «спеціальною воєнною операцією»). Маніпуляції з домовленостями — один з улюблених методів спецоперацій російського президента.

Великий план Кремля

Коли Путін потрапив на вершину влади наприкінці 1990-х років, Росія лише оговтувалася після руйнування комуністичної системи та нещодавно програної війни в Чечні — маленькій республіці на півночі Кавказьких гір. У 1996 році Москва фактично визнала існування незалежної Чеченської республіки. Як показав час: то було тимчасове рішення. Незадовго до приходу Путіна до влади у містах РФ сталася низка вибухів — підривали житлові будинки. Кремль звинуватив в організації терактів чеченських бійців і використав це як привід для початку Другої російсько-чеченської війни. Справжні обставини вибухів досі залишаються невідомими, а російський працівник спецслужб, який втік до Великої Британії — Алєксандр Літвінєнко, поклав відповідальність за теракти на російську Федеральну службу безпеки. Згодом Літвінєнка вбили, отруївши радіоактивним полонієм.

У Молдові Росія утримувала війська на території невизнаної Придністровської республіки — невеликого сепаратистського утворення. Росіяни офіційно були нейтральними, але фактично підтримували сепаратистів. Це дозволяло Москві водночас мати важелі тиску на молоду країну і виглядати цивілізованою третьою стороною в очах світу.

У Нагірному Карабаху Кремль розмістив миротворців, скориставшись конфліктом між вірменами й азербайджанцями для збереження впливу на обидві нації. Спершу Росія підтримувала вірменів, формуючи сепаратистський анклав всередині Азербайджану. Згодом змінила позицію, коли у Вірменії відбулася демократична революція, а в Азербайджані утвердився спадковий диктаторський режим клану Алієвих. Зараз в Нагірному Карабаху фактично не залишилося вірменів: вони втекли через наступ азербайджанських військ, який відбувся під мовчазним наглядом російських миротворців.

Ігри з угодами Путін влаштував і в Грузії, на яку Росія напала у 2008 році. У цій кавказькій країні було два заморожені конфлікти з автономними регіонами, які тривали ще з 1990-х років. Москва оголосила себе захисницею прав цих автономій, а згодом навіть визнала їх незалежними державами та напала на Грузію, коли остання намагалася військовим чином повернути контроль над власними, міжнародно визнаними, територіями. Зараз у Тбілісі засідає прихильний до Росії уряд, адже серед частини грузинів існує побоювання, що надто прозахідна політика їхньої країни призведе до нової війни з Москвою.

За допомогою угод Росія встановила майже повний контроль ще й над Білоруссю. Диктатор Олександр Лукашенко домовився з попередником Путіна — президентом Єльциним — про створення так званої «Союзної держави Росії та Білорусі». Можна припустити, що Лукашенко сподівався отримати високу посаду в цьому новому союзі. Але його обіграв Путін: що довше диктатор у Мінську намагався втриматися при владі, то більшою ставала його залежність від Москви. Коли у 2020 році в Білорусі почалися демократичні протести проти влади Лукашенка, підтримка Кремля дала самопроголошеному білоруському президенту змогу зупинити протестувальників та почати репресії. Зараз Росія використовує Білорусь як власну землю — вона вже атакувала й досі атакує Україну з її землі.

Перемирʼя вже було

Путін застосовував мирні угоди і проти України. Коли у 2014 році Росія окупувала Крим та почала війну на сході країни, Путін заявляв, що Україною керують нацисти, від яких треба захистити російськомовне населення. Важливо розуміти, що на той момент більшість українців ставилася до Росії позитивно, як показують соцопитування. Крім того, чимало українців були проти вступу до НАТО (але підтримали б вступ до ЄС). Поки світ розбирався, що сталося, Москва окупувала частину території України й уклала перемирʼя.

Це перемир’я, про яке домовилися на переговорах в Мінську, діяло з 2015 року. Москва скористалася ним, щоб наростити власні сили. Коли у 2019 році українці обрали президентом Володимира Зеленського, однією з перших речей, яку він зробив, стало відновлення переговорів з Москвою. Та Путін не шукав компромісу — лиш вимагав капітуляції від українців. Коли не вдалося змусити здатися і нового українського президента, Росія почала повномасштабне вторгнення у 2022 році.

Гра амбіцій

Сьогодні Росія знову знайшла з ким почати переговори. Путін все ще вимагає повної капітуляції України, або хоча б відмови Києва вступати до міжнародних союзів та зменшення армії. Ніхто в Україні на це не погоджується, адже як тоді гарантувати, що Москва не назбирає нові армії і не піде в наступ знову, за декілька років? Тож, адміністрація президента США Дональда Трампа намагається шукати все нові підходи до Путіна, а той знаходить все нові виправдання своєму небажанню укладати мир. Всі попередні маніпуляції з угодами зіграли російському президенту на руку: він утримався при владі і зміг змусити низку сусідніх країн підкоритися російській волі. Тепер Владімір Путін намагається зробити щось схоже зі США.

Дональд Трамп — людина з великими амбіціями, яка керує надзвичайною потугою Сполучених Штатів. Наразі він розглядає Росію як потенційного партнера. Але що трапиться, коли Трамп остаточно усвідомить, що Путін не збирається йти на його вимоги? Що буде як ці два непередбачувані лідери зіштовхнуться в конфлікті інтересів? Можна лише здогадуватися, але зрозуміло одне: співпраця США і РФ навряд чи триватиме довго.

Автор тексту: Дмитро Спорняк

Фото: Pexels/Tom D’Arby

Коли США почали підтримувати Ізраїль?

Майже одразу після проголошення створення держави Ізраїль у 1948 році США її підтримали. Утім тоді Вашингтон не надавав ізраїльтянам жодної суттєвої допомоги. Перші десятиліття існування Ізраїлю його основним союзником була Франція.

Проте все змінилося в шістдесяті роки 20 століття. Франція втрачала свій вплив у світі й, програвши війну за незалежність Алжиру, намагалася налагодити контакти з арабськими країнами, які виступали агресивно проти Ізраїлю. У цей час підтримувати арабські країни й зміцнювати свій вплив у регіоні намагався СРСР. Це робило Тель-Авів перспективним союзником для США: таким чином можна було протистояти радянському впливу на Близькому Сході.

У 1967 році сталася так звана Шестиденна війна, у якій Ізраїль переміг одразу чотири країни: Єгипет, Сирію, Ірак та Йорданію, яких підтримував також Ліван. Ізраїль навіть окупував частину територій сусідів. Тоді Ізраїль показав, що може самостійно й ефективно діяти проти країн, підтримуваних СРСР, тоді як США були по вуха затягнуті у війну у В’єтнамі. Таким чином ізраїльтяни зарекомендували себе як бажані союзники для Сполучених Штатів.

Відтоді багато що змінилося: Радянський Союз розпався, а вплив Росії, хоча й досі зберігається на Близькому Сході, вже не є настільки значним.

Чому США досі безумовно підтримують Ізраїль?

Це дозволяє Вашингтону зберігати свій вплив на Близькому Сході. Ізраїль — економічно і технологічно розвинена держава з потужною розвідкою. Тож після десятиліть співпраці США та Тель-Авів поєднують тісні зв’язки в безпековій сфері.

Ще одним важливим партнером, який допомагає США протистояти Ірану в регіоні, є Саудівська Аравія. Та, на відміну від королівства саудитів, яке є абсолютною монархією, Ізраїль — демократична країна, більш зрозуміла Вашингтону й ближча до нього з ідеологічних міркувань.

Чи можна так Україні?

Україна також демократична держава і допомагає США стримувати вплив глобального конкурента — Росії. Ба більше, Україна не завдає ударів по густонаселених районах, як це відбувається в Секторі Газа, що викликає обурення значної частини західної публіки. Чи цього недостатньо для допомоги?

Вочевидь, ні. Видається, що Вашингтон менш зацікавлений у долі східної Європи, ніж у Близькому Сході — регіоні, багатому на корисні копалини, передусім нафту. До того ж Близький Схід розташований на перехресті шляхів між Заходом, Азією та Африкою, що робить його важливим логістичним вузлом. І, зрештою, на відміну від РФ, супротивники Ізраїлю не мають ядерної зброї, тож самим Сполученим Штатам серйозно погрожувати не можуть.

Наразі видається, що адміністрація Трампа не бачить вигоди в підтримці України, зокрема Європи загалом. Натомість, судячи з переговорів між Вашингтоном та Москвою і заяв американських пропагандистів штибу Такера Карлсона, США бажають перетягнути Росію на свій бік у суперництві з Китаєм. Якщо ж це не вдасться, ймовірно, США знову захочуть підтримувати Україну. Або ж їхню роль перебере на себе Європа, для якої східний фланг має значно більше значення.

Автор тексту: Дмитро Спорняк

Фото: Haley Black/Pexels

Німецький парламент ухвалив важливе рішення: тепер країна зможе витрачати більше на оборону, зокрема й коштом позик. Це дозволить Україні отримати додаткові 3 мільярди євро військової допомоги у 2025 році.

Насправді російська армія неодноразово атакувала цей об’єкт. Влітку минулого року окупанти завдали по станції удару керованими авіабомбами, а три дні тому знову атакували її КАБами (керовані авіабомби). Сьогодні ж росіяни здійснили артилерійський обстріл цього ж об’єкта, після чого одразу звинуватили Україну. 

Дві Німеччини…

Аби зрозуміти, наскільки такий варіант підходить Україні, варто розібратися, чому він спрацював у Німеччині. Коли закінчилася Друга світова, колишній Третій Райх опинився під окупацією чотирьох країн: США, Великої Британії, Франції та СРСР. Кожна з них контролювала окрему частину німецьких земель. А кілька регіонів взагалі віддали СРСР і Польщі, депортувавши місцевих німців. Постало питання, що робити далі, аби Німеччина знову не розпочала війну?

На неї наклали обмеження: заборони на утримання армії, обмеження промисловості й інше. Однак без власної промисловості німці не могли себе прогодувати, їхнє утримання лягало на плечі союзників. Платити зайві гроші ніхто не хотів, тому три демократичні окупанти об’єднали зусилля. Вони дали німцям певну самостійність, що зрештою призвело до створення Федеративної Республіки Німеччини (ФРН), відома також як Західна Німеччина. СРСР, який дедалі більше розходився у поглядах із колишніми партнерами, обурився. У відповідь Москва дозволила створити на контрольованій нею території окрему країну — Німецьку Демократичну Республіку (НДР), відому ще як Східна Німеччина.

Відтоді події в Німеччині стали історією Холодної війни. Два величезні світові блоки держав — демократичні капіталістичні країни на чолі з США і зона впливу комуністичної диктатури СРСР — були на постійній межі збройного конфлікту. Це все загрожувало перерости у ядерний кінець світу. Кордон між сторонами пролягав по німецьких землях. Здавалося б, німцям не позаздриш у такому розкладі світової геополітики. Проте ФРН цим вигідно скористалася. Маневруючи у новому світі, який боявся загинути від радянських ядерних боєголовок, німці зуміли повернути до себе довіру. Вони переконали колишніх ворогів у тому, що Німеччина має бути частиною Західної системи оборони. ФРН повертала собі все більше суверенітету, проводила відбудову, приєдналася до НАТО і стала однією з засновниць Європейської спільноти з вугілля і сталі (з якої через багато років сформувався ЄС). У цей час Східна Німеччина отримала легшу версію комунізму і радянських агентів, таких як Владімір Путін, які працювали у німецьких містах.

… а скільки Україн?

СРСР міг спробувати захопити решту Німеччини, але ФРН прикривали ядерні сили НАТО. Це ледь не єдина аналогія між ситуаціями Німеччини після Другої світової та України сьогодні. Нам теж загрожує Москва. І українці хотіли б потрапити під ядерну парасольку НАТО. Власне тому пропозиція вступити до Альянсу навіть без окупованих територій має порівняно високу підтримку в Україні (хоча на такий крок готова погодитися лише меншість — 47% станом на грудень 2024 року).

Слід розуміти, що, на відміну від створення власної версії Німеччини (як це було у випадку з НДР, відомої ЄС як Східна Німеччина), Росія прагне повністю знищити Україну. Окуповані РФ території не будуть організовані як залежна, але формально українська держава. Усі, хто мають українську ідентичність, не зможуть вільно жити на цих землях. Двох Україн не буде — аби хоч одна збереглася. Якщо такий план виявиться успішним, повернення втрачених територій буде значно складнішим, ніж об’єднання двох частин Німеччини після занепаду СРСР. Тут радше спадає на думку Фінляндія, яка втратила свої землі безповоротно.

Уявімо, що ми погодимося на такі умови. Чи погодиться на них хтось іще? У часи Холодної війни ФРН разом із усім демократичним Заходом змогла уникнути нової війни й руйнації виключно через страх обох сторін. Усі боялися, що внаслідок ще одного конфлікту не виживе ніхто. Сьогодні подібний страх працює не в нашу сторону.

Друзі й вороги

Захід боїться ймовірної ядерної війни, тому допомогу Україні надає дуже обережно. Наші застереження про те, що, як тільки Кремль завоює Україну — Захід стане наступним, не здаються партнерам надто переконливими. Зрештою, як і ми з вами, вони вірять у захист ядерної зброї НАТО. На цьому Росія масштабно спекулює. Мовляв, єдине, що загрожує спокійному життю пересічного француза чи американця, — це саме допомога Україні, яка може призвести до ядерної війни. Наразі ці російські спекуляції та українські попередження призводять до того, що Захід воліє приберегти зброю для себе, бо «а раптом таки війна».

Щоб прийняти хоча б частину України до НАТО, потрібне одноголосне рішення всіх країн-членів Альянсу. Для них це означатиме значно ризикованіший крок, ніж надання зброї, що і так потребує великих зусиль української дипломатії. Чи можна очікувати, що наші західні партнери на таке підуть? Можливо, якщо на це погодиться Росія. Уявімо, Україна віддає частину земель, Кремль цим вдовольняється, а решта нашої держави спокійно живе під егідою НАТО. От тільки навряд чи Москва на таке піде.

У Росії ніхто не приховує, що існування України їх загалом не влаштовує. Про це відкрито кажуть їхні високопосадовці, такими є й російські вимоги до мирних переговорів. Ба більше, Кремль відкидає навіть пропозиції команди Трампа про відтермінування нашого вступу до НАТО та замороження війни. Чому РФ мала б погоджуватися на більші вимоги?

«Німецький сценарій» спрацював для Німеччини, бо країни Заходу були готові захищати ФРН навіть перед загрозою ядерної війни. Ба більше, саме через цю загрозу вони це й робили. Нині ж США воліють утриматися від надання захисту Європі, а ЄС ще чітко не сформулював свою позицію (та й армію теж). Втім, повне захоплення України було б, скоріш за все, занадто великою втратою для НАТО і для самооцінки американського президента особисто. Поки є сподівання на мирні переговори. Та чи будуть вони, а чи продовжиться обкладання Росії санкціями і постачання Україні зброї, залежить від взаємодії Росії і Трампа. Адже перша, як відомо, ні на які умови погоджуватися не хоче, а другому ще належить це усвідомити.

Автор статті: Дмитро Спорняк

Фото: Pexels / Ingo Joseph

Приєднуйтеся до Спільноти The Ukrainians — підтримуйте розвиток українськомовної журналістики

Молоді держави

Наприкінці 1917 року, коли у світі ще тривала Перша світова, а більшовики намагалися захопити владу в колишній Російській імперії, Фінляндія проголосила незалежність. На диво, Москва майже без опору відпустила фінів: комуністичний уряд визнав нову державу. Коли таке ж зробила УНР, росіяни різних політичних таборів кинули на неї свої армії. Але Фінляндія була інша. Вона перебувала під владою російських імператорів значно менший час: понад сотню років. А також залишалася автономним князівством із ширшими правами, ніж інші землі імперії. Спершу так само було й з українськими землями, але що довше вони перебували під орудою Санкт-Петербурга (тоді Москва не була столицею Росії), то менше прав залишалося. Фінам пощастило: вони зуміли втекти раніше, ніж їх позбавили автономії.

Зовсім уникнути війни Фінляндія не змогла — країна пережила громадянську війну між консерваторами та комуністами. Коли останні програли, то мусили діяти підпільно, не без допомоги Москви. Та все ж Фінляндія швидко стала демократичною капіталістичною державою, жила бурхливе життя і розвивала свою культуру. Україна натомість за майже таких самих умов зазнала окупації, репресій та геноциду.

Зимова війна

У 1939 році СРСР став набагато могутнішим, ніж на початку 20-х: щойно поділивши Польщу з Гітлером. Наступними в черзі були країни Балтії та Фінляндія. Москва оголосила їм ультиматуми: від країн Балтії вимагали погодитися на розміщення радянських військ на їхній території. Вони погодилися і їх швидко окупували. Натомість від Фінляндії СРСР зажадав частину територій. Однак фіни не поспішали погоджуватися. Вони почали переговори й пропонували свої рішення. Москві це не сподобалося. Тоді СРСР організував невеликий обстріл самих себе, звинувативши Фінляндію, й увів війська на її територію.

Армія Москви була значно більшою: тисячі танків і літаків, сотні тисяч солдатів. Фінляндія, з населенням заледве чотири мільйони людей, не могла виставити достатню кількість військ для протидії. А втім, фіни оборонялися запекло. СРСР втратив щонайменше 127 тисяч солдатів, тоді як Фінляндія — близько 26 тисяч. Успіхи молодої держави були феноменальними, але радянських військ було надто багато. У результаті вони уклали угоду: Фінляндія втрачала частину території, але зберігала свою незалежність. До речі, СРСР за цю війну викинули з Ліги націй (тодішнього аналога ООН). Нині про таке можна лише мріяти.

Війна-продовження

У 1941 році, коли колишні союзники — Третій Райх і СРСР — почали воювати між собою, Фінляндія долучилася. Вона дозволила гітлерівським військам прохід своєю територією і почала відвойовувати втрачені землі й допомагати німцям. Але в офіційний союз із Німеччиною не вступила. Проте, як відомо, вторгнення нацистів в СРСР великого успіху не мало. За кілька років війська Райху відкинули назад, а радянські солдати знову йшли в наступ на Фінляндію. Фіни знову надзвичайно вдало оборонялися і виграли кілька боїв.

Напевно, Москва могла б закидати фінів солдатами й танками й таки окупувати цю сусідню державу. Проте вся увага Кремля тоді була зосереджена на війні з німецьким Райхом. СРСР і Фінляндія уклали мирну угоду: фіни втратили частину земель, включно зі своїм другим найбільшим містом — Вііпурі (нині це російський Виборг), і були змушені платити контрибуцію. Але свою країну таки зберегли. Їм навіть не встановили комуністичну владу, як це сталося в Польщі, Чехословаччині й решті Центральної Європи. Ба більше, на фінські землі радянські війська навіть не вступали. Москва лиш вимагала, щоб Фінляндія сама викинула зі своїх територій німців, що фіни й зробили.

«Фінляндизація»

Після війни СРСР контролював половину Європи, й фіни цілком обґрунтовано боялися, що їх таки окупують. Адже за результатами мирних переговорів їхню армію обмежили. Тож вони обрали цікаву тактику: проголосили себе нейтральною країною, не приймали західної допомоги для відбудови, видавали втікачів із Союзу назад радянській владі й загалом поводилися на міжнародній арені так, щоб це задовольняло Москву. Саме це називають «фінляндизацією» і пропонують деякі міжнародні політики й активісти Україні. У певному сенсі, це те, що сьогодні робить влада Грузії.

Треба визнати, що Фінляндії вдалося зберегти незалежність аж до розпаду СРСР. Тепер це країна, яка щороку здобуває найвищі позиції в рейтингу щастя. Але чи спрацює такий сценарій з Україною? Навряд. Як показує історія, фіни героїчно боролися за свою державу, але й Москва не розглядала їх підкорення як перший пріоритет. У 1917-му комуністи визнали Фінляндію, щоб зосередитися на боротьбі з білим рухом та окупації інших національних держав, зокрема й УНР. Під час Другої світової Кремль спрямував зусилля на окупацію Центральної Європи. А під час Холодної війни цю нішу займало протистояння зі США. І невідомо чим усе закінчилося б, якби СРСР не розпався. Зрештою, Москва тривалий час не чіпала Афганістан, але потім все дуже швидко змінилося.

Між Фінляндією й Україною є одна ключова різниця: росіяни визнають, що фіни існують, а ось про українців вони іншої думки. Про це на офіційному рівні кажуть всі російські високопосадовці, включно з Путіним. Чи погодяться вони на вільне існування українців? Ба більше, Україна вже перебувала у фактичному стані «фінляндизації». До окупації Криму і початку бойових дій на сході нашої держави у 2014 році Україна була офіційно нейтральною державою, підтримувала тісні стосунки з РФ. А перспектив, що в осяжному майбутньому нас прийняли б до ЄС чи НАТО, було вкрай мало. Це не завадило Росії почати війну тоді. Чому це має завадити їй почати війну знову, трішки згодом?

Автор статті: Дмитро Спорняк

Фото: Pexels/Baptiste Valthier

Приєднуйтеся до Спільноти The Ukrainians — підтримуйте розвиток українськомовної журналістики